— Дитино, ну і дивне ти створіння, — сказав Аксель, коли вона, підстрибуючи, наблизилася до нього. — Ти що, не боїшся темряви? Ні вовків, ані оґрів?
— О пане, я їх анітрохи не боюся, — відповіла вона, усміхаючись. — І вмію від них ховатися. Сподіваюся, батьки не питали, куди я поділася? Минулого тижня вони мені добряче всипали березової каші.
— Не питали, куди ти поділася? Звичайно, питали. Та ціле село кинулося на твої пошуки! Послухай, який усередині переполох. Це все через тебе, дитино.
Марта розсміялась і додала:
— Ох, пане, перестаньте! Я знаю, що їм мене аж ніяк не бракувало. І я добре чую, що вони там здіймають галас зовсім не через мене.
Варто було їй це сказати, як Аксель зрозумів, що таки-так: дівчинка має цілковиту рацію. Голоси всередині нори сперечалися далеко не про неї, а про щось геть інакше. Він прихилився до одвірка і прислухався. Посеред гомону йому вдалося вловити окрему фразу, й він почав пригадувати: і про пастухів, і про кропив’янку. Аксель замислився, чи варто йому хоча би частково пояснити Марті те, що відбувається, та вона раптом прошмигнула повз нього і заскочила всередину. Аксель зайшов слідом за нею, очікуючи побачити неабиякі полегшення та радість, які мала викликати її поява. І, якщо вже зовсім чесно, він раптом збагнув, що коли він зайде разом із нею, то її безпечне повернення буде визнано бодай трохи і його заслугою. Проте, коли вони зайшли до Великої зали, селяни були все ще такі заклопотані суперечкою про пастухів, що мало хто і глянув у їхній бік. Щоправда, Мартина мама таки відійшла від гурту і сказала доньці: «Ось де ти! Не смій так блукати сама по собі! Скільки тобі потрібно повторювати?» — проте її увагу відразу знову заполонила суперечка, що вирувала навколо вогню. І тоді Марта посміхнулася до Акселя, мовляв: «А я що казала?» — і зникла у темряві в пошуках своїх друзів.
У кімнаті значно посвітлішало. Вона була розташована на зовнішньому краю нори, тому мала маленьке віконечко, хоча те й було занадто високо, щоби можна було крізь нього виглядати назовні, не встаючи на стілець. Зараз вікно було завішено шматком тканини, проте в куточку все-таки пробивався ранній промінчик сонця і кидав смужку світла туди, де саме спала Беатрис. Аксель помітив у цьому промінчику щось подібне на комашку, що зависла в повітрі просто над головою дружини. Відтак він зрозумів, що це — павучок, який повиснув на своїй невидимій вертикальній нитці й, попри те, що Аксель не відводив од нього погляду, почав своє плавне опускання додолу. Безшумно звівшись на ноги, Аксель перетнув маленьку кімнатку і провів рукою крізь простір над своєю сплячою дружиною, спіймавши павучка в долоню. Він постояв трохи на цьому місці, дивлячись униз на Беатрис. Її сонне обличчя виглядало напрочуд умиротвореним, — тепер йому майже ніколи не доводилося його таким бачити, й він неабияк здивувався, що від споглядання цієї картини його затопила хвиля щастя. Тоді Аксель уже знав, що все вирішено, і йому знову закортіло розбудити Беатрис — просто для того, щоби поділитися новиною. Та він усвідомлював, що вчинити так було би надто егоїстично, а крім того, як він може бути аж таким упевненим у її реакції? Урешті-решт він нечутно повернувся назад до стільця й, сідаючи, згадав про павучка і обережно розкрив долоню.
Коли перед тим Аксель сидів на лавці біля входу, чекаючи на перші промінчики сонця, він намагався пригадати, як йому з Беатрис уперше спало на думку вирушити в подорож. Йому вже здалося, що він пригадав ту розмову, яку вони розпочали однієї ночі в цій самій кімнатці, та зараз, спостерігаючи за павучком, який зісковзнув із краю його долоні просто на земляну підлогу, Аксель раптом почувся переконаним, що вперше вони звернулися до цієї теми того дня, коли селом проходила ота чужинка, вдягнена у темне дрантя.
Стояв сірий ранок (невже це справді було так давно: ще в листопаді минулого року?), й Аксель крокував уздовж річки стежкою, над якою звісили своє віття верби. Він поспішав із поля назад до нори, — можливо, щоби прихопити якийсь інструмент, а може, щоб отримати нові настанови від старшого робітника. Так чи так, а його зупинив багатоголосий крик, який лунав із-за кущів праворуч від стежки. Йому здалося, що там хазяйнують оґри, тож Аксель хутко почав роззиратися навсібіч у пошуках каменя чи палки. Та за мить він зрозумів, що хоча голоси — всі жіночі — й лунали сердито і схвильовано, проте все-таки в них не вчувалося паніки, без якої не обходилися напади оґрів. Аксель почав рішуче продиратися крізь зарості ялівцю і вибрався на галявину, де побачив п’ятьох жінок, котрі стояли близько одна біля одної. Вони були вже не дуже молоді, та їхній вік усе ще дозволяв їм народжувати дітей. Жінки стояли, повернені спиною до нього, і гукали кудись удалечінь. Він уже майже порівнявся з ними, коли одна з жінок його помітила й аж здригнулася від несподіванки. Відразу ж озирнулась і решта, й усі подивилися на нього мало не зневажливо.
— Ну й ну, — сказала одна з них. — Певно, це доля чи навіть і щось більше. Ось її чоловік, тут як тут, і, може, йому вдасться настановити її на добрий розум.
Та жінка, котра помітила його перша, сказала:
— Ми переконували вашу дружину не йти туди, та вона не послухалася. Вона наполягала, що повинна віднести тій чужинці їжу, хоча то, найімовірніше, якийсь демон чи ельф у людській подобі.
— Моя дружина в небезпеці? Пані, прошу вас, поясніть, що відбувається.
— Навколо нас цілий ранок блукає дивна жінка, — сказала ще одна з них. — Її волосся спадає по спині, а накидка в неї — з чорного дрантя. Сама вона стверджує, що саксонка, та ми ніколи не бачили, щоби сакси так одягалися. Вона намагалася прокрастися позаду нас на березі річки, коли ми прали, та ми вчасно її помітили і прогнали. Проте жінка поверталася знову і знову, поводячись так, ніби вона прибита горем, і час від часу просила в нас їжу. Пане, ми впевнені, що цілий той час вона спрямовувала свої чари просто на вашу дружину, бо цього ранку нам уже двічі доводилося тримати Беатрис за руки — так їй кортіло підійти до тієї дияволиці. А тепер вона від нас вирвалася й пішла до старої колючки, де та дияволиця сидить і чекає на неї. Пане, ми стримували її, як могли, проте, вочевидь, на неї вже подіяли демонські сили, бо неприродно для жінки з такими тонкими кістками й у такому солідному віці, як ваша дружина, бути такою сильною.
— До старої колючки...
— Пане, вона пішла туди буквально щойно. Проте та жінка — точно дияволиця, — тому, якщо підете по дружину, пильнуйте, щоби не спіткнутися чи не поколотись отруйним будяччям, адже рана може ніколи не загоїтись.
Аксель доклав усіх зусиль, аби приховати від жінок своє роздратування, й увічливо відповів:
— Щиро дякую, добродійки. Піду подивлюся, що задумала моя дружина. Перепрошую.
Мешканці нашого села використовували означення «стара колючка» для окреслення й тутешньої мальовничої місцини, і самого куща глоду, який виріс немовби просто зі скелі на краю виступу неподалік від нори. Сонячної днини, якщо не вирував вітер, у цій місцині було приємно проводити час. Перед очима відкривався гарний краєвид: і на навколишні землі аж до води, і на вигин річки, і на болота, які простягалися за нею. Щонеділі навколо викривленого коренища часто гралися діти, іноді навіть наважуючись зістрибувати з краю виступу, хоча, правду кажучи, спуск був зовсім пологий і не становив жодної загрози: дитина просто скотилася б униз трав’янистим схилом, наче барильце. Проте такими ранками, як сьогоднішній, коли і дорослі, й діти були зайняті роботою, ця місцина мала би бути безлюдна, тож Аксель, підіймаючись схилом крізь імлу, зовсім не здивувався, побачивши, що жінки там були зовсім самі, — на тлі білого неба вони скидалися на два силуети. Дійсно, чужинка, котра сиділа, спершись спиною на скелю, була напрочуд цікаво одягнена. Принаймні з відстані здавалося, що її накидка складалася з безлічі зшитих шматків тканини і тепер лопотіла на вітрі, від чого її власниця скидалася на величезну птаху, яка от-от здійметься в небо. Поруч із нею Беатрис (вона досі стояла на ногах, хоч і схилила голову до співрозмовниці) виглядала крихітною та вразливою. Вони жваво про щось розмовляли, проте, помітивши, що знизу до них наближається Аксель, замовкли і не відводили від нього очей. Відтак Беатрис підійшла до краю виступу і гукнула:
