Він знову пригадав перекошене тітчине обличчя. Вона засипала його прокляттями, та зараз усе це не мало жодного значення. Він-бо тепер із воїном і мандрує точнісінько так само, як і його справжня мати. І хто може запевнити, що вони на неї не натраплять? Вона так пишатиметься ним, коли побачить, що він стоїть пліч-о-пліч із воїном! А чоловіки, котрі будуть із нею, затремтять від страху.

Витративши майже цілий ранок на складний підйом, подорожні виявили, що шлях їм перекрила бурхлива річка. Тож вони спустилися густим лісом трохи вниз у пошуках головної гірської дороги, що, як вони вирішили, обов’язково виведе їх до моста на той берег.

Виявилося, що вони мали рацію щодо мосту, проте, помітивши там солдатів, вирішили зачекати, поки ті підуть, а заодно перепочити поміж сосен. Річ у тому, що спочатку їм здавалося, що солдати розташувалися там ненадовго, а щоби просто освіжитися біля водоспаду і напоїти коней. Але минав час, а ніщо не вказувало на те, що солдати збирались іти далі. Вони по черзі лягали на мості на животи, зачерпували воду і хлюпали її на себе або сиділи, спершись спинами на дерев’яні поручні, й грали в кості. Потому прибув четвертий вершник, побачивши якого всі троє скочили на ноги, й він передав їм наказ.

Хоча знизу їм не так добре було видно околиці, як Едвінові з дерева, Аксель, Беатрис і воїн, ховаючись за рослинністю, чудово бачили все, що відбувається, і, щойно вершник поскакав геть, вони запитально перезирнулися.

— Вони можуть пробути тут іще довго, — сказав Вістан. — А ви поспішаєте дістатися до монастиря...

— Ми хотіли би дійти до нього перед настанням ночі, пане, — відповів Аксель. — Кажуть, драконка Квериґ бродить цими землями, і лише безумці блукатимуть тут затемна. Як ви гадаєте, що то за солдати?

— З такої відстані важко роздивитися, пане, та і я погано обізнаний із тутешнім одягом. Але припускаю, що це — брити, піддані лорда Бреннуса. Пані Беатрис може мене виправити...

— Мої старечі очі не бачать так далеко, — сказала Беатрис, — але, гадаю, ви маєте рацію, добродію Вістане. На них чорна уніформа, яку я часто бачила на людях лорда Бреннуса.

— Нам нічого від них приховувати, — сказав Аксель. — Якщо ми пояснимо, хто ми і куди йдемо, то вони відпустять нас із миром.

— Певен, що так і буде, — промовив воїн, а тоді на якусь мить замовк, не відводячи погляду від моста внизу.

Солдати знову посідали і, здавалося, відновили гру.

— Попри це, — провадив Вістан, — якщо доведеться йти мостом під їхнім наглядом, дозвольте мені дещо запропонувати. Добродію Акселю, ви та пані Беатрис підете першими і мудро поговорите з ними. Хлопчик поведе кобилу слідом за вами, а я ітиму поруч нього — з відвислою щелепою, немов у недоумкуватого, і косячи очима навсібіч. Ви скажете солдатам, що я німий і розумово відсталий та що ми з хлопчиком — брати, котрих дали вам у найми як оплату боргу. Меч і портупею я заховаю глибоко в кінську поклажу. Якщо їх знайдуть, доведеться вам сказати, що це — ваше.

— Чи справді необхідно влаштовувати таку виставу, добродію Вістане? — запитала Беатрис. — Солдати часто бувають грубі, та нам уже не один стрічався, і наразі обходилося без інцидентів.

— Не сумніваюся, пані. Та чоловікам зі зброєю, котрі ще й далеко від своїх командирів, нелегко довіряти. А тут іще я, чужинець, і їм може видатися хорошою розвагою висміяти мене або й викликати на бій. Тож покличмо хлопчика, щоби він злізав із дерева, і зробімо так, як я запропонував.

Вони вийшли з лісу все ще досить далеко від мосту, проте солдати відразу їх помітили й зірвалися на ноги.

— Добродію Вістане, — тихо сказала Беатрис, — боюся, що це може погано закінчитись. У вашій поставі є щось таке, що видає у вас воїна, хоч би як ви намагалися вдавати зі себе недоумкуватого.

— Удавати зі себе когось іншого я не мастак, пані. Якщо ви знаєте, як мені можна замаскуватися краще, я радо вислухаю вашу пропозицію.

— Річ у тому, як ви ходите, пане, — сказала Беатрис. — У вас хода воїна. Найліпше робіть кілька маленьких кроків, а потім один великий — так, ніби у будь-який момент ви можете спіткнутися.

— Дякую, пані, порада справді доречна. Тепер мені потрібно замовкнути, бо вони побачать, що ніякий я не німий. Добродію Акселю, нехай ваші мудрі слова допоможуть нам без пригод пройти повз цих солдатів.

Поки вони підходили до моста, шум води, яка бурхливо текла камінням донизу — під ногами трьох солдатів, котрі чекали на них, — дедалі сильнішав, і Аксель відчув у цьому щось зловісне. Він ішов попереду, прислухаючись до кроків кобили, яка ступала моховитою землею в нього за спиною, і різко зупинився, коли вони опинилися на відстані оклику до солдатів.

Ті не мали ні кольчуг, ані шоломів, але про їхнє ремесло виразно свідчили однакові темні туніки, які від правого плеча до лівого стегна перехоплювали ремені. Поки що солдатські мечі були у піхвах, але двоє стражів уже вичікувально поклали руки на руків’я. Один був маленького зросту, кремезний і м’язистий; другий — юнак, не набагато старший за Едвіна — також був невисокий. Обоє мали коротко підстрижене волосся. Третій солдат, навпаки, був високий, із довгим сивим волоссям, акуратно причесаним, яке сягало пліч і не падало йому на обличчя завдяки темній зав’язці, обмотаній навколо голови. Він помітно відрізнявся від товаришів не лише зовнішністю, але й манерою триматися, бо, поки решта стояла напоготові, щоби перегородити дорогу через міст, він залишався на декілька кроків позаду, ліниво спираючись на одну з підпор моста і схрестивши руки на грудях, — наче слухав розповіді біля нічної ватри.

Кремезний солдат зробив крок їм назустріч, тож Аксель звернувся до нього:

— Вітаю вас, добродії. Ми не бажаємо вам зла і лише хочемо пройти з миром.

Кремезний солдат нічого не відповів. Його обличчям промайнула невпевненість, і він кинув на Акселя лютий погляд, у якому збентеження було змішане зі зневагою. Він озирнувся на молодого солдата в себе за спиною, та, не побачивши нічого, що йому би допомогло, знову втупився поглядом в Акселя.

Тим часом Акселеві сяйнуло, що сталося якесь непорозуміння: солдати, ймовірно, чекали на зовсім іншу групу людей і ще не зрозуміли, що помилилися. Тож Аксель сказав:

— Ми звичайні фермери, пане, і прямуємо до села, де живе наш син.

Кремезний солдат, потрохи опановуючи себе, відповів Акселеві невиправдано голосно:

— Хто ці люди, котрі подорожують із тобою, фермере? Сакси, судячи з їхнього вигляду?

— Це двоє братів, котрі щойно перейшли під нашу опіку і котрих нам доведеться багато чого навчити. Як ви бачите, один із них іще зовсім дитина, а другий — нетямкий німий, тому нам не доводиться очікувати від них великої помочі.

Коли Аксель це промовив, високий сивочолий солдат, немовби раптом щось згадавши, відступив од підпори моста і зосереджено нахилив голову. Тим часом кремезний втупив сердитий погляд кудись поза спини Акселя та Беатрис. Потому, не знімаючи руки з руків’я меча, пройшов повз них, аби розглянути другу пару. Едвін тримав кобилу і дивився на солдата, котрий наближався до нього, байдужим поглядом. Вістан, навпаки, голосно хихотів сам до себе, очі його косилися навсібіч, а рот був широко відкритий.

Кремезний солдат перевів погляд від одного до другого, ніби шукаючи якоїсь розгадки. Та врешті-решт роздратування таки взяло над ним гору. Він схопив Вістана за волосся і люто шарпнув.

— Що, саксе, нікому тобі волосся підстригти? — крикнув він воїнові на вухо і шарпнув іще раз, наче хотів поставити Вістана на коліна.

Вістан похитнувся, та зміг устояти на ногах, жалібно пхинькаючи.

— Він не розмовляє, пане, — сказала Беатрис. — Як бачите, він недотепа. Грубе поводження терпить, але має свій норов, який нам іще належить приборкати.

Поки дружина говорила, ледве помітний порух змусив Акселя озирнутися назад на солдатів, котрі залишалися на мості. Тоді він і помітив, що високий сивочолий чоловік підняв руку, його пальці вже майже склались у вказівний жест, але відразу ж обм’якли й опустились. Урешті-решт він дозволив руці упасти, хоч і дивився повним осуду поглядом. Спостерігши це, Аксель раптом припустив, що зрозумів, ба навіть розпізнав те, що відбулося зі сивочолим солдатом: із його вуст уже була готова злетіти жорстка нотація, та він мовби раптом пригадав, що не має жодної формальної влади над своїм кремезним колегою. Аксель був певен, що десь і колись сам пережив майже ідентичний досвід, але прогнав цю думку, а натомість сказав примирливим тоном: