— Добре уявляю, воїне.

— Та сьогодні я маю причину бути вдячним лордові Бреннусу, бо він урятував мене від жалюгідної долі. Я вже казав тобі, Едвіне, що полюбив своїх товаришів із тієї фортеці як рідних братів, незважаючи на те, що вони були брити, а я — сакс.

— Але хіба це аж так ганебно, воїне, якщо ви виростали разом із ними й гуртом виконували складні завдання?

— Звісно, що ганебно, хлопче. Мені досі соромно згадувати ту приязнь, яку я до них мав. Але саме Бреннус указав мені на мою помилку. Можливо, тому, що вже тоді я вирізнявся своїми вміннями, він обожнював обирати саме мене за суперника на навчальному полі бою і притримував саме для мене найдошкульніші приниження. Він одразу помітив, що я сакс, і, скориставшись цим, дуже швидко налаштував усіх моїх товаришів проти мене. Навіть ті, з ким я до того дуже близько товаришував, об’єдналися проти мене, плювали мені в їжу чи ховали мій одяг, коли ми холодними зимовими ранками поспішали на тренування. Тоді завдяки Бреннусові я засвоїв важливий урок, і коли зрозумів, як осоромився, полюбивши бритів як рідних братів, то вирішив утекти з фортеці, хоча за її стінами я і не мав ані друзів, ані родичів...

Вістан на мить перервав оповідь, і з-за вогню долинуло його важке дихання.

— Воїне, то ви помстилися лордові Бреннусу, перш ніж покинути фортецю?

— Вирішуй сам, товаришу, помстився я чи ні, бо я не маю певної відповіді. За традицією тієї фортеці, нам, учням, після денних тренувань увечері давали годину, коли ми могли разом трохи побайдикувати. Ми розпалювали у дворі вогнище, сідали довкола нього, розмовляли і сміялися, як звичайні хлопчаки. Звичайно ж, Бреннус ніколи не сідав із нами, бо він мав власні привілейовані покої, але того вечора — не знаю чому — я помітив, як він проходить повз нас. Я відділився від решти, але так, що мої товариші нічого не запідозрили. Та фортеця, як і будь-яка інша, мала безліч таємних ходів, і я їх усіх добре знав, тому невдовзі опинився в потаємному закутку, де зубці фортечної стіни відкидали на землю чорні тіні. Й от я побачив, як мені назустріч прямує Бреннус — сам-один, — і, коли я вийшов із тіні, він зупинився й перелякано подивився на мене. Він одразу зрозумів, що наша зустріч — аж ніяк не випадкова. Ба більше — що його звична влада раптом перестала діяти. Було дуже цікаво, пане Едвіне, спостерігати, як пихатий лорд миттю перетворився на маленьку дитину, готову обмочитися переді мною зі страху. Я мав дуже велику спокусу сказати йому: «Пане, бачу, ви маєте при собі меча. Знаючи, наскільки вправніше за мене ви ним володієте, ви не побоїтеся видобути його і стати до бою». Та я не сказав нічого такого, бо, якби я поранив його в тому темному закутку, то на що тоді перетворилися би мої мрії про життя за межами тих стін? Я не сказав нічого — просто мовчки стояв перед ним, затягуючи паузу, бо хотів, аби він тієї миті не забув ніколи. Бреннус тремтів зі страху та покликав би на допомогу, якби якісь залишки гордості не підказали йому, що такий вчинок назавжди заплямує його ганьбою, — тож ніхто з нас не промовив ані слова. А потому я пішов. Тож, Едвіне, як ти бачиш, між нами відбулось усе і не відбулося нічого. Я зрозумів, що мені варто втікати тієї ж таки ночі, а через те, що війна тоді вже скінчилась, охороняли фортецю не дуже пильно. Я тихенько шаснув повз вартових, ні з ким не попрощавшись, і незабаром опинився сам-один під місячним сяйвом — іще хлопчак, чиї дорогі серцю товариші залишилися позаду, чиїх родичів було вбито. І мені нічого було взяти зі собою в подорож, окрім відваги та нещодавно здобутої майстерності.

— Воїне, ви думаєте, що Бреннус досі полює за вами, тому що боїться вашої помсти за старі вчинки?

— Хтозна, які демони і що нашіптують на вухо тому телепневі. Тепер він великий лорд цих країв і сусідніх, але продовжує жити у страху перед будь-яким мандрівником-саксом, котрий проходить його землями. Може, він не раз підживлював у собі страх, який пережив тієї ночі, й тепер той засів у ньому, наче гігантський черв’як? Чи це дихання драконки змусило його забути про всі причини мене боятися, проте страх, ставши безіменним, зараз іще посилився? Торік одного воїна-сакса з болотного краю, мого доброго знайомого, вбили, коли він мирно їхав цими землями. Та я все одно у боргу перед лордом Бреннусом за урок, який він мені дав, адже, якби не він, я міг би досі вважати воїнів-бритів своїми братами. Що тебе турбує, мій юний товаришу? Ти переступаєш із ноги на ногу, наче тобі передалася моя гарячка.

— Пробачте, воїне. Просто мій мисливський інстинкт не дає мені всидіти на місці, я боюся загубити запах, а сонце вже майже встало...

— Ми вирушимо, щойно я зможу видертися на спину кобилі. Та дай мені ще трохи часу, товаришу, бо ж як нам виступити проти такого супротивника, як ця драконка, якщо моя гарячка не дозволяє мені й меча підняти?

Він дуже хотів знайти острівець світла, щоби Беатрис зігрілася на сонці. Та, попри те, що протилежний берег річки купався в уранішніх променях, на їхньому боці так і залишалося тіняво й холодно. Аксель відчував, що тепер дружина спирається на нього під час ходи і щоразу сильніше тремтить. Він уже хотів було запропонувати влаштувати черговий привал, коли вони нарешті помітили за вербами дах, який виступав над водою. Їм знадобився час, аби впоратися з багнистим спуском до елінгу, і, коли вони ступили під його низьку арку, від півсутіні та плюскоту води відразу біля їхніх ніг Беатрис затремтіла ще сильніше. Вони пройшли далі вологою дощаною підлогою і побачили за піддашшям високу траву, очерет і широку річку. Потім у тіні ліворуч від них виріс чоловічий силует.

— Хто ви такі, друзі?

— Хай вам Бог помагає, пане, — привітався Аксель. — Пробачте, якщо ми вас розбудили. Ми лише втомлені мандрівники, котрі хочуть спуститися річкою до синового села.

На світло вийшов широкоплечий бородатий чоловік середнього віку, вдягнений у звірячі шкури, і пильно їх роздивився. Урешті, не без лагідності в голосі, він запитав:

— Ця пані нездужає?

— Вона просто втомилася, пане, і через те пройти решту шляху їй не до снаги. Ми сподівалися, що ви зможете позичити нам баржу чи маленький човен. Ми покладаємо великі надії на ваше добре серце, бо волею нещасного випадку ми нещодавно залишилися без своїх клунків, а отже, і без жодного шматка олова, щоби з вами розрахуватися. Бачу, пане, що зараз у вас на воді лишень один човен. Якщо дозволите ним скористатися, то я можу пообіцяти щонайменше доправити цілим і неушкодженим будь-який вантаж, який ви зможете нам довірити.

Човняр кинув погляд на човен, який плавно погойдувався під дахом, а потому знову подивився на Акселя.

— Друже, цей човен іще не скоро попливе рікою вниз, тому що я чекаю на свого напарника, котрий має привезти ячмінь, аби навантажити човен. Але я бачу, що ви обоє втомилися та що з вами нещодавно трапилася якась біда. Тож дозвольте мені дещо запропонувати. Погляньте туди, друзі. Бачите ті кошики?

— Кошики, пане?

— На вигляд вони, може, й ненадійні, зате добре тримаються на воді й витримають вашу вагу. Щоправда, потрібно буде сісти кожному в окремий кошик. Ми часто кладемо в них мішки зі зерном, а часом і заколену свиню, потому прив’язуємо їх до човна — і так вони без пригод пливуть навіть бурхливою річкою. А сьогодні, як бачите, річка спокійна, тому вам нічого хвилюватися...

— Ви добрі до нас, пане. Та чи нема у вас кошика, в який помістилися би ми обоє?

— Друзі, ви повинні сісти в різні кошики, бо інакше, боюся, можете піти на дно. Та я охоче зв’яжу їх докупи — і вийде майже те саме, що й один. Коли нижче за течією на цьому ж березі ви побачите такий самий елінг — знайте, що ви вже прибули. Залиште кошики там, але міцно прив’яжіть.

— Акселю, — прошепотіла Беатрис, — не роз’єднуймося. Ходімо вже ліпше пішки, але разом, навіть якщо ми і просуватимемося повільно.

— Принцесо, йти пішки нам уже не до снаги. Нам обом потрібно зігрітись і поїсти, а річка швидко принесе нас до сина, де він нас гостинно зустріне.