— Залиш її, незнайомцю. Залиш її нам.

— Будь проклята, — пробурмотів Аксель собі під ніс, пробираючись уперед. — Я ніколи, ніколи її не покину.

— Ти ж мудрий чоловік, незнайомцю. Тобі вже давно відомо, що немає таких ліків, які би її врятували. Як ти витримаєш те, що тепер на неї чекає? Хіба ж ти з нетерпінням ждеш того дня, коли твоя найдорожча кохана людина скорчиться у смертельних муках, а ти не зможеш їй запропонувати нічого, крім добрих слів? Віддай її нам — і ми полегшимо її страждання, як полегшили вже багатьом до неї.

— Будь проклята! Я тобі її не віддам!

— Віддай її нам — і ми позбавимо її від болю. Ми омиємо її в річкових водах — і роки спадуть із неї, і їй здаватиметься, наче вона у приємному сні. Навіщо вона тобі? Що ти їй можеш дати, крім смертельних мук приреченої на забій тварини?

— Я від вас позбавлюся! Геть звідси! Злазьте з неї!

Аксель склав руки в замок і розмахував ними, наче молотом, із боку в бік, розчищаючи прохід у воді та пробираючись уперед, аж поки нарешті опинився перед Беатрис, яка все ще міцно спала в кошику. На тваринячій шкурі, якою вона була вкрита, аж кишіло ельфами, й він почав скидати їх одного за одним і шпурляти геть.

— Чому ти не віддаси її нам? Прояви до неї хоч трохи милосердя.

Аксель штовхав кошик, аж поки перед ним виріс берег і вони разом із Беатрис опинились у мокрому намулі посеред осоки й очерету. Він схилився вперед, узяв дружину на руки й підняв її з кошика. На щастя, Беатрис уже прокинулася — принаймні настільки, щоб обхопити його за шию. І, похитуючись, Аксель разом із нею вибрався спочатку на берег, а потому пішов далі, в поля. Він опустив Беатрис лише тоді, коли земля під ногами стала сухою і твердою. Вони обоє сіли у траву: він — переводячи подих, вона — поступово прокидаючись.

— Акселю, куди це ми прийшли?

— Принцесо, як ти зараз почуваєшся? Нам потрібно йти звідси. Я понесу тебе на спині.

— Акселю, ти мокрий як хлющ! Ти впав у річку?

— Це лихе місце, принцесо, і нам потрібно якнайшвидше звідси піти. Я радо понесу тебе на спині — так, як носив колись у молодості, коли ми пустували, насолоджуючись весняним теплом.

— І ми повинні піти геть від ріки? Проте сер Ґавейн мав рацію: вона значно швидше доправить нас туди, куди ми прямуємо, ніж дорога пішки. Судячи з місцевості, ми так само високо в горах, як і раніше.

— Ми не маємо вибору, принцесо. Мусимо відійти якнайдалі звідси. Ну ж бо, вилазь мені на спину. Ну ж бо, принцесо, хапайся за мої плечі.

Знизу до Едвіна долинав воїнів голос, який благав його підніматися повільніше, та хлопець на це не зважав. Вістан рухався надто помалу та й узагалі наче зовсім не розумів невідкладності їхнього завдання. Не встигли вони подолати і половини підйому на круту скелю, як він запитав Едвіна: «Юний товаришу, це хіба не яструб щойно пролетів повз нас?» Але ж яка різниця, хто там був? Воїн дуже ослабнув після гарячки — і духом, і тілом.

Підніматися залишилося ще зовсім трошки, й Едвін от-от мав опинитися по той бік скелі на твердій землі. Тоді він зміг би побігти — як же хотілося йому побігти! — але куди? На ту мить пункт їхнього призначення раптом вилетів із його пам’яті. Крім того, йому потрібно було сказати воїнові щось важливе: він уже довго обманював його, і тепер майже настав час зізнатися. Коли вони почали підйом, залишивши виснажену кобилу прив’язаною до куща поруч із гірською стежкою, Едвін постановив собі щиро в усьому зізнатися, опинившись із Вістаном на вершині. Зараз вони вже майже туди дісталися, та в його пам’яті не було нічого, крім якихось переплутаних фрагментів.

Едвін видерся по останніх каменюках і, чіпляючись за край урвища, підтягнувся й переліз на той бік. Земля, яка відкрилася перед його очима, була гола й усюди пошарпана вітрами. Вона плавно піднімалася до блідих вершин на обрії. Поблизу подекуди видніли острівці вересу чи гірської трави, та будь-яка рослинність заледве діставала до щиколоток. Але, на диво, ще далі бовваніло щось схоже на ліс, де дерева з пишними кронами спокійно стояли супроти жорстокого вітру. Невже якийсь божок, маючи таку забаганку, вирвав пальцями десь ділянку густого лісу і переніс його на цю негостинну землю?

Незважаючи на важке дихання після підйому, Едвін усе-таки змусив себе перейти на біг і кинутись уперед. Ті дерева, безперечно, й були тим місцем, де він мав опинитись, і варто лише йому до них дістатися, як він одразу все згадає. Десь за спиною знову лунав голос Вістана, який щось йому викрикував. Напевно, воїн нарешті видерся нагору. Та Едвін, не озираючись, пришвидшив біг. Він почекає зі зізнаннями, аж поки дістанеться до дерев. Під їхнім покровом пам’ять його проясниться, а їхній розмові не заважатиме завивання вітру.

Земля помчала Едвінові назустріч, і йому перехопило подих. Це сталося так несподівано, що від приголомшення йому довелося на мить прилягти на землю, а коли він спробував скочити на ноги, то відчув, як щось м’яке, але сильне втримує його на землі. Тоді він зрозумів, що йому в спину впирається Вістанове коліно та що той зв’язує йому за спиною руки.

— Ти запитував, навіщо нам мотузка, — сказав Вістан. — Тепер сам бачиш, що вона може дуже навіть стати у пригоді.

Едвін почав пригадувати їхню коротку розмову внизу, на початку стежки. Хлопчикові кортіло якнайшвидше почати сходження, і його дратувало, що воїн так повільно й акуратно перекладав речі зі свого сідла у два мішки, які вони мали взяти зі собою.

— Воїне, нам треба поквапитися! Навіщо нам усе це?

— Ось, товаришу, тримай свій мішок. Драконка за будь-яких обставин — це дуже грізний ворог, і бракувало ще нам ослабнути від голоду та холоду їй на користь.

— Але ж ми згубимо запах! І навіщо нам здалася мотузка?

— Вона може нам знадобитися, мій юний друже, і ми не знайдемо її на деревах, тому що там вона не росте.

Тепер ту саму мотузку було обмотано довкола Едвінових талії та зап’ясть, і коли він урешті зіп’явся на ноги, то зрозумів, що кожен його рух стримує міцно натягнутий повід.

— Воїне, то ви вже не мій друг і вчитель?

— Я досі й той, і той, але, крім того, ще і твій захисник. Починаючи з цього місця, тобі доведеться йти, сповільнивши крок.

Як виявилося, мотузка не надто докучала Едвінові. Через неї він ішов, наче мул, і це нагадало йому, як зовсім нещодавно йому довелося симулювати саме цю тварину, намотуючи кола навколо візка. Хіба він не перетворився зараз на того самого мула, який уперто йде вгору схилом, хоча мотузка і тягне його назад?

Едвін тягнув і тягнув, іноді примудряючись пробігти декілька кроків, перш ніж мотузка різко сіпалась і він був змушений зупинятись. У його вухах звучав голос — знайомий голос, — чи то наспівуючи, чи скандуючи дитячу пісеньку, яку він добре знав іще з малих літ. Голос цей водночас і заспокоював, і дратував, й Едвін виявив, що коли він повторював слова пісеньки з голосом в унісон, то тривога трохи розвіювалась. Отож він почав монотонно наспівувати, спочатку собі під ніс, а потім уголос проти вітру: «Хто це скинув глечик сидру? Хто хвоста відрізав звіру? Хто змію лишив у відрі? Це все братик наш Едні». У пісеньці були ще якісь рядки, яких він не пам’ятав, але, на його подив, йому вистачало тільки підспівувати в унісон із голосом — і правильні слова добиралися самі собою.

Дерева були вже близько, і воїн знову потягнув хлопця назад.

— Не поспішай, мій юний товаришу. Щоб увійти в цей дивний перелісок, самої відваги замало. Глянь-но туди. У тому, що на такій висоті ростуть сосни, немає загадки, та хіба це не дуби і в’язи височіють біля них?

— Воїне, яка різниця, які тут ростуть дерева чи які птахи ширяють у цьому небі! У нас мало часу, і нам потрібно поквапитися!

Вони зайшли в перелісок, і земля під їхніми ногами відразу змінилася: тепер вони ступали по м’якому моху, по кропиві й навіть папороті. Крони дерев над ними були такі густі, що майже утворювали стелю, і якийсь час Едвін із Вістаном блукали в сірих півсутінках. Але все-таки це був ліс, адже незабаром перед ними відкрилася галявина, над якою висів круглий острівець чистого неба. Едвінові прийшло до голови, що якщо це все і справді було справою рук якогось божка, то, вочевидь, той мав намір приховати за деревами те, що мало лежати попереду. Він сердито потягнув за мотузку і сказав: