Здавалося, що на якусь мить човняр завагався. Та врешті він відповів:

— Правду кажучи, добра пані, мені не дозволено про таке розповідати. Насправді ми не повинні були сьогодні зустрітися, та волею дивного випадку таки перетнулись, і я про це не шкодую. Ви обоє були добрі до мене і стали на мій бік — за це я вам удячний. Тому спробую пояснити вам, наскільки зможу. Ви маєте рацію: це дійсно мій обов’язок — допитувати всіх, хто хоче переправитися на острів. Якщо йдеться про таку пару, як ви кажете, тобто про тих, хто стверджує, що їхній зв’язок надзвичайно міцний, тоді я повинен попросити розповісти мені їхні найбільш сокровенні спогади. Спочатку я прошу про це одного, потому — другого. Кожен повинен говорити окремо. Відтак незабаром істинна природа їхнього зв’язку стає зрозуміла.

— Але хіба це не складно, пане, — запитала Беатрис, — побачити, що саме лежить у людини на серці? Зовнішність так часто буває оманлива.

— Це правда, добра пані, та ми, човнярі, за довгі роки бачили стільки пар, що нам не потрібно багато часу, щоби розпізнати правду. Крім того, коли подорожні розповідають про свої найбільш сокровенні спогади, їм ніколи не вдається приховати правду. Пара може стверджувати, що її пов’язує любов, але ми, човнярі, можемо розгледіти натомість образу, гнів і навіть ненависть. Чи цілковиту байдужість. Інколи — страх самотності й нічого іншого. Віддану любов, випробувану часом, — таке ми бачимо лише зрідка. Та коли таке трапляється, то ми тільки раді переправити пару разом. Добра пані, я вже й так сказав більше, ніж було варто.

— І я вдячна вам за це, човняре. Я запитала, тільки щоби задовольнити свою старечу цікавість. А тепер ми залишимо вас у спокої.

— Щасливої вам дороги!

Аксель і Беатрис повернулися на ту саму стежку, яку вони перед тим проклали крізь зарості папороті й кропиви. Після грози земля під ногами стала ненадійною, тому, хоч як їм кортіло якомога швидше опинитися щонайдалі від вілли, вони не могли поспішати й ішли обачно. Коли подружжя нарешті дісталося до осілої дороги, дощ усе ще не вщух, і вони заховалися під першим великим деревом, яке трапилося на їхньому шляху.

— Ти вже промокла до нитки, принцесо?

— Не хвилюйся, Акселю. Ця накидка добре мене захищає. А ти промокнув?

— На мені не намокло нічого такого, що не зможе швиденько висушити сонце, варто йому лише виглянути.

Вони поскидали клунки на землю і сперлися на стовбур, переводячи подих. Через якийсь час Беатрис тихо сказала:

— Акселю, мені страшно.

— Чому, принцесо? У чому річ? Тобі вже нічого не загрожує.

— Пригадуєш ту дивну жінку в темному дранті, з котрою я розмовляла того дня біля старого терену? Може, вона і скидалася на божевільну обходисвітку, проте історія, яку вона мені розповіла, дуже схожа на історію цієї літньої жінки. Її чоловіка також забрав човняр, а її саму залишив на березі. І коли вона, плачучи від самотності, поверталася з бухти, то помітила, що переходить край високого пагорба, а попереду та позаду неї тягнеться довга-довга стежка, й усюди на тій стежці — люди у сльозах, — точнісінько, як і вона. Почувши це, я не надто злякалась і сказала собі, що до нас із тобою, Акселю, це не має жодного стосунку. Та вона вперто твердила, нібито ці землі прокляла імла забуття, — ми з тобою і самі часто про це замислювались. А тоді вона мене запитала: «Як ви з чоловіком доведете свою любов один до одного, якщо ви не пам’ятаєте свого спільного минулого?» І відтоді це не дає мені спокою. Буває, що від цієї думки мені стає дуже страшно.

— Та чого ж тут боятися, принцесо? Ми ж не маємо ні наміру, ні бажання перебиратися на якийсь острів.

— Усе одно, Акселю. А що, коли наша любов зів’яне раніше, ніж нам прийде до голови навіть подумати про те, щоби вирушити в таке місце?

— Принцесо, що ти таке кажеш? Хіба наша любов може зів’янути? Хіба тепер вона не сильніша, ніж тоді, коли ми були юні, легковажні та закохані?

— Але, Акселю, ми ж навіть не можемо пригадати тих днів. Як і років, які нас від них відділяють. Ми не пам’ятаємо ні наших гострих сварок, ані митей, якими ми насолоджувались і які берегли. Ми не пам’ятаємо ні власного сина, ні того, чому його немає поруч із нами.

— Принцесо, ми зможемо повернути всі ці спогади. Крім того, почуття до тебе, яке живе у моєму серці, ніколи не зникне. І байдуже, що я пам’ятаю, а що — забув. Хіба ти не почуваєш того самого, принцесо?

— Почуваю, Акселю. Та все одно задумуюся, що, може, ті почуття, які зараз живуть у наших серцях, схожі на краплі дощу, які все ще спадають на нас із мокрого листя, хоча дощ уже давно вщух.

Іноді мені здається, що без спогадів наша любов неминуче поблякне і помре.

— Бог такого не допустить, принцесо, — Аксель промовив це тихо, майже пошепки, бо відчув, як і в ньому забив ключем непоясненний страх.

— Того дня, коли я розмовляла з нею біля старої колючки, — провадила далі Беатрис, — та чужинка попередила мене, що не можна марнувати ні хвилини. Вона сказала, що нам потрібно зробити все можливе, щоби пригадати спільне минуле: і хороше, і погане. А тепер іще й той човняр, коли ми вже йшли, дав мені саме ту відповідь, яку я очікувала почути і якої боялася. На що нам сподіватись, Акселю, якщо ми залишимося такими самими, як зараз? А якщо хтось на кшталт нього запитає нас про наші найбільш сокровенні спогади? Акселю, мені так страшно...

— Ну, принцесо, заспокойся — нічого боятися. Наші спогади не зникли назавжди, вони просто десь загубились. А все — через ту прокляту імлу. Ми знайдемо їх знову, хай нам і доведеться збирати їх по одному. Хіба не тому ми вирушили в цю подорож? Варто нашому синові постати перед нами, як до нас неодмінно почнуть повертатися спогади.

— Сподіваюся. Човняреві слова нагнали на мене неабиякого страху.

— Принцесо, викинь його з голови. Урешті-решт яке нам діло до нього чи до його човна? І ти маєш рацію: дощ дійсно вщух, і нам буде сухіше, ніж тут, якщо ми вийдемо з-під цього дерева. Продовжуймо свою путь і залишмо всі гризоти позаду.

Саксонське поселення, якщо на нього дивитися звіддаля та з певної висоти, видалося би вам більше схожим на село, яким ми зазвичай собі його уявляємо, ніж нора Акселя й Беатрис. Передовсім, можливо, тому, що сакси були схильні до клаустрофобії: там ніхто і не думав зариватись у схил гори. Якби ви спускались у село зі стрімкого схилу, як Аксель і Беатрис того вечора, то побачили б унизу сорок чи й більше окремих будиночків, розташованих на дні долини двома нерівними колами: одне всередині другого. Може, з такої відстані ви і не змогли би помітити відмінностей у розмірах і величності будівель, але вам точно вдалося би розгледіти солом’яні дахи, а також те, що багато з них — це так звані круглі будинки[2], які не надто відрізнялися від тих, де виростали ви чи ваші батьки. Попри те, що сакси радо пожертвували дещицею безпеки заради доступу до свіжого повітря, все-таки вони продумано це компенсували: високий паркан зі зв’язаних між собою дерев’яних стовпів із загостреними, наче гігантські олівці, кінцями зусібіч обгороджував село. На будь-якому відтинку паркан був щонайменше вдвічі вищий за людський зріст, а щоби перспектива видертися на нього здавалася геть непривабливою, вздовж цілого паркана ззовні було викопано глибокий рів.

Саме така картина постала перед очима Акселя та Беатрис, коли вони зупинилися перевести подих під час спуску зі схилу. Над долиною сонце вже котилося на захід, і Беатрис, яка мала ліпший, аніж у чоловіка, зір і стояла на крок чи два попереду Акселя, знову нахилилась уперед, аби добре все роздивитися. Трави та кульбаби навколо сягали їй аж до пояса.

— На воротах стоять четверо... ні, п’ятеро вартових, — повідомляла вона. — І, по-моєму, вони тримають у руках списи. Коли ми зі жінками були тут востаннє, на воротах стояв лише сторож із кількома собаками.