— Ви хворі, пані?
— Рука мене не слухається, інакше я б уже давно встала й узяла весло. Допоможи мені, незнайомцю.
— З ким ти там говориш, Акселю? — пролунав іззаду голос Беатрис. — Будь обережний: може, це якийсь демон...
— Це лише бідолашна жінка наших літ, а може, і старша. Вона сидить поранена в човні.
— Не забувай мене, Акселю.
— Забути тебе? Чого би це я мав тебе забувати, принцесо?
— Через імлу ми забули стільки всього. Чому би через неї нам не забути й одне одного також?
— Цього ніколи не станеться, принцесо. А зараз я мушу допомогти цій бідолашній жінці, і, якщо пощастить, ми всі троє попливемо течією вниз у її човні.
— Незнайомцю, я чую, про що ви балакаєте. Я охоче розділю з вами човен. Але спершу допоможіть мені, бо я слабка і зранена.
— Акселю, не залишай мене тут. Не забувай мене.
— Я лише перейду в човен, який зовсім поруч, принцесо. Я повинен допомогти цій бідолашній незнайомці.
Акселеві руки та ноги задубіли від холоду, і, перебираючись у більше судно, він мало не втратив рівноваги. Та йому вдалось утриматись, і він роззирнувся навкруги.
Човен здавався простим і міцним, без явних ознак протікань. Біля корми було навалено якийсь багаж, але Аксель не став його розглядати, бо жінка знову заговорила. Її все ще заливало ранкове сонце, й він помітив, що її погляд прикуто до його ніг. Вона так упилася туди поглядом, що він не стримався і собі подивився на них.
Не помітивши нічого незвичайного, Аксель рушив до неї, обережно переступаючи через ребра човнового каркаса.
— Незнайомцю, бачу, ти немолодий, але сили ще маєш. Покажи їм розлючене обличчя. Таке розлючене, щоби вони розбіглися.
— Ну ж бо, пані. Ви можете сісти рівно? — Він сказав це тому, що його турбувала її дивна поза: розпущене сиве волосся звисало вниз, торкаючись вологих дощок. — Дозвольте вам допомогти. Спробуйте сісти вище.
Коли він нахилився і доторкнувся до неї, іржавий ніж, який вона стискала в руці, впав на дно. Тієї самої миті з-під її дрантя вискочила якась маленька тваринка і зникла в тіні.
— Пані, вам дошкуляють щури?
— Вони там, незнайомцю. Кажу ж вам, покажіть їм своє розлючене обличчя.
Аксель тільки тепер зрозумів, що цілий той час вона дивилася не йому під ноги, а кудись за ними, на щось у віддаленому кінці човна. Він повернувся, та його засліпило низьке сонце, й Аксель не зумів розгледіти, що там ворушилося.
— Пані, це щури?
— Вони бояться тебе, незнайомцю. Мене спочатку також боялися, та потому мало-помалу випили всі мої сили. Якби ти не з’явився, вони вже обліпили би мене цілу, з головою.
— Пані, заждіть хвилинку.
Аксель наблизився до корми, затуляючись рукою від низького сонця, й уважно придивився до купи, що лежала в напівтемряві. Йому вдалося розгледіти сплутані сіті, наскрізь промокле зіжмакане покривало, поверх якого лежав якийсь інструмент із довгим держалном — щось схоже на мотику. А ще там була дерев’яна коробка без накривки — на кшталт тих, які використовують рибалки, щоби зберігати улов свіжим. Але коли він зазирнув усередину, то побачив там не рибу, а оббілованих кроликів — силу-силенну кроликів, — і втрамбованих так щільно, що їхні крихітні лапки наче сплелись. А потому, поки він усе ще дивився, ціла та маса сухожиль, суглобів і кісточок заворушилася. Не встиг Аксель зробити і кроку назад, як побачив спочатку одне око, яке розплющилось, а тоді й друге. Якийсь звук змусив його обернутись, і він помітив на іншому кінці човна, який усе ще заливало світанкове світло, стару жінку, котра зіщулилася, захищаючись від ельфів. Їх була тьма-тьменна, і вони обсіли її зусібіч. На перший погляд, жінка здавалася задоволеною, наче купалась у розкошах, поки маленькі кістляві істоти гасали спершу по її лахмітті, а потім і по голові та плечах. Аж от із річки їх почало налізати все більше й більше, і вони видиралися через борт човна.
Аксель простягнув руку до знаряддя з довгим держалном перед собою, та відчув, як його огорнуло дивне почуття спокою, і помітив, що дістає жердину зі сплутаних сітей напрочуд повільно. Він знав, що з води вилазить дедалі більше істот. Скільки їх уже перевалило через борт? Тридцять? Шістдесят? Хор їхніх голосів нагадав йому голоси дітей, котрі ніби гралися віддалік. Але він усе-таки зміг опанувати себе й підняти довгий інструмент — то таки була мотика, безперечно. Адже хіба не закінчувалася вона іржавим лезом, яке тепер стриміло до неба? Чи це причепилася ще одна істота? Аксель із розмаху опустив лезо на крихітні кісточки пальців і на коліна, які видряпувалися на борт. Тоді замахнувся ще раз — цього разу в напрямку коробки з оббілуваними кроликами, звідки вискакували все нові й нові ельфи. Проте він ніколи не славився вмілим поводженням із мечем, маючи значно більший хист до мистецтва дипломатії та, коли було потрібно, навіть підступу, — але хіба міг хтось сказати, що він хоч колись зрадив чиюсь довіру, здобуту цим його вмінням? Навпаки, це його зраджували, та він усе ще вміє поводитися зі зброєю, тож тепер рубатиме наліво і направо. Бо ж хіба він не мусить захистити Беатрис від навали цих істот? Але ось вони прибувають, їх усе більше й більше — вони все ще лізуть із коробки чи з’являються з мілководдя? Невже вони зараз рояться і навколо Беатрис, яка мирно спить у кошику? Останній удар мотикою не був безрезультатний, адже декілька істот звалилося назад у воду, а від іще одного удару двоє чи навіть троє їх відлетіло геть. Але ж та жінка йому зовсім чужа, — хіба обов’язок перед нею міг бути вищим за обов’язок перед власною дружиною? Втім, ось вона була перед ним, ця дивна жінка, котрої вже майже не було видно під переплетеними на ній істотами, й Аксель пішов уздовж човна, піднявши вгору мотику, і знов окреслив нею в повітрі дугу, щоби скинути якомога більше ельфів, не зачепивши старої жінки. Та як же вони в неї вп’ялись! І тепер вони навіть насмілилися заговорити до нього! Чи це говорила з-під них сама стара жінка?
— Залиш її, незнайомцю. Залиш її нам. Залиш її, незнайомцю.
Аксель знову замахнувся мотикою, і вона розітнула повітря, наче воно було щільне, як вода. Проте удар таки відбувся, й від нього декілька істот розбіглося навсібіч, хоча нові все далі прибували.
— Залиш її нам, незнайомцю, — повторила стара жінка, і лише тепер — із несподіваним пронизливим страхом, який здався йому бездонним, — Аксель усвідомив, що йшлося не про незнайомку, котра помирала перед його очима, а про Беатрис.
Він обернувся до кошика дружини, який застрягнув в очереті, й побачив, що вода навколо неї ожила від рук, ніг і плечей, якими там аж кишіло. Його власний кошик майже перевернувся під натиском істот, які намагалися туди залізти, і його втримувала тільки вага тих, хто вже опинився всередині. Проте до його кошика вони лізли лише для того, щоби дістатися до сусіднього. Побачивши, як на тваринячій шкурі, якою була вкрита Беатрис, скупчуються ці істоти, він виліз на борт човна і кинувся у воду. Там виявилося глибше, ніж він очікував — вище від пояса, — та від несподіванки йому перехопило подих лише на якусь мить, а потім він видав воїнський клич, який немов повернувся до нього з далеких спогадів, і кинувся до кошиків, піднявши мотику високо над головою. Його щось тягнуло за одяг, і вода була тягуча, наче мед, але, коли він щосили вдарив мотикою по своєму кошику, хоча його зброя і розтинала повітря страшенно повільно, все-таки з кошика у воду повипадало значно більше істот, аніж він очікував. Наступний удар виявився ще більш нищівним — певно, цього разу він рубонув лезом уперед, бо хіба ж не шматки закривавленої плоті підлетіли в повітря у яскравому світлі сонця? Та Беатрис залишалася недосяжною. Вона спокійно погойдувалася на воді, а кількість істот навколо неї невпинно зростала, бо тепер вони прибували навіть зі суходолу і сунули до них крізь осоку на березі. Істоти вже навіть звисали з його мотики, й він кинув її у воду, бо його раптом охопило одне-єдине бажання: опинитися поруч із Беатрис.
Аксель продирався крізь водорості й поламаний очерет, ноги його застрягали в мулі, та Беатрис усе одно залишалася дуже далеко від нього. Потому знову пролунав голос незнайомки, і, хоча тепер, із води, Акселеві вже не було її видно, стара жінка зі страхітливою виразністю постала перед його внутрішнім зором: скоцюрблена на дні човна під ранковим сонцем, тоді як ельфи вільно бігали по ній туди-сюди, а вона бурмотіла слова, які долинали до нього:
