— А як щодо моїх двох дядьків, котрі ходили з вами, пане? Хіба вони не знають правди?
— Твої дядьки, попри свою відвагу, все ж почувалися надто погано, щоби зайти в табір оґрів. Тому таємницю потрібно берегти лише нам двом, а щойно рана загоїться, нікому вже не буде до неї ніякого діла. Утримуй її в чистоті й ніколи не роздряпуй, ані вночі, ні вдень. Зрозумів?
— Зрозумів, пане.
Раніше, коли вони підіймалися схилом пагорба й він зупинився, щоби почекати на тих двох літніх бритів, Едвін намагався пригадати, як зазнав цієї рани. Тоді, коли він стояв посеред колючого вересу і тримав за вуздечку Вістанову кобилу, зібрати думки докупи не виходило. Та зараз, посеред гілляччя в’яза, дивлячись униз на крихітні силуети на мосту, Едвін зрозумів, що починає пригадувати сире повітря та непроникну темряву; різкий запах ведмежої шкури поверх маленької дерев’яної клітки; і як щоразу, коли клітку штовхали, йому на голову і на плечі падали маленькі жучки. Він пригадав, як перегрупувався і схопився за розхитані ґрати перед собою, щоби його не кидало з боку в бік, коли клітку волочили по землі. А потім усе знову завмерло, й він чекав, поки знімуть ведмежу шкуру, щоби до клітки влетіло холодне повітря і щоби він міг похапцем роздивитися ніч завдяки світлу від багаття, яке палахкотіло неподалік. Адже тієї ночі таке траплялось ось уже вдруге, й отаке повторення подій притупило його страх. Він згадав іще дещо: сморід оґрів і злу-презлу маленьку істоту, котра кидалася на розхитані ґрати, змушуючи Едвіна щосили притискатися до задньої стінки клітки.
Та істота рухалися так швидко, що її важко було добре роздивитися. В Едвіна було враження, що розмірами та формою вона скидалася на півника, тільки без дзьоба і без пір’я. Вона завдавала удари зубами та кігтями, щоразу видаючи пронизливий вереск. Едвін вірив, що дерев’яні ґрати зможуть захистити його від зубів і від кігтів, але час від часу істота випадково зачіпляла клітку хвостом, і тоді його становище ставало значно вразливішим. На щастя, істота — все ще маля, як припускав Едвін, — здавалося, не усвідомлювала сили власного хвоста.
Хоч інколи її напади здавалися Едвінові нескінченними, тепер він думав, що вони не тривали аж надто довго, перш ніж істоту відтягували за шворку. Потому над ним знову важко лягала ведмежа шкура, навколо западала цілковита темрява, і йому доводилося щосили триматися за ґрати, поки клітку перетягували на нове місце.
Скільки разів йому випало пережити таку послідовність подій? Лише два чи три? А може, десять чи і дванадцять? А може, після першого разу він заснув — навіть за таких обставин, — і решта нападів йому наснилася?
Потім, останнього разу, ведмежої шкури не скидали дуже довго. Він вичікував, прислухаючись до пронизливого вереску тієї істоти, який долинав то зблизька, то звіддаля, і до буркотання оґрів, коли вони розмовляли між собою, і розумів, що от-от мало статися щось таке, чого дотепер не було. І саме в ті хвилини страшного очікування він попросив, аби з’явився рятівник. Це прохання вийшло зі самої глибини його єства, тому воно було майже як молитва, і варто було тому благанню викристалізуватись у його думках, як його охопила впевненість, що допомога неодмінно прийде.
Тієї самої миті клітка засмикалася, й Едвін зрозумів, що цілу її передню частину, разом зі захисними ґратами, відсунули вбік. Коли усвідомлення цього змусило його відсунутися якнайдалі назад, ведмежу шкуру здерли з клітки і люта істота накинулася на нього. Він сидів на землі, тож його інстинктивною реакцією було підняти ноги й відкинути її копняком, але істота була проворна, й Едвін почав відбиватися кулаками і махати руками. У певний момент він подумав, що істота вже його подолала, і на мить заплющив очі, а коли знову їх розкрив, то побачив, що його супротивник хапає кігтями повітря, а шворка відтягує його назад. Тоді йому випала рідкісна можливість добре роздивитися ту істоту, й він переконався, що його перше враження не було хибне: вона скидалася на обскубане курча, тільки з головою змії. Істота знову кинулась уперед, і Едвінові знову довелося щосили відбиватись. А тоді передня стінка клітки раптово повернулася на місце і ведмежа шкура знову занурила його в цілковиту пітьму. Лише через декілька хвилин, скорчившись у тісній клітці, він відчув поколювання з лівого боку під самими ребрами і намацав у тому місці липку вологу...
Едвін для надійності вперся ногами у в’яз і, вивільнивши праву руку, легенько доторкнувся до рани. Біль майже притупився. Коли вони підіймалися пагорбом догори, тертя шорсткої сорочки об рану інколи змушувало його кривитися від болю, та коли він не рухався, то майже нічого не відчував. Навіть того ранку, в клуні, коли воїн оглядав рану, вона здавалася тільки скупченням маленьких проколів на шкірі. Ранка була поверхнева, а Едвін зазнавав уже чимало значно серйозніших поранень. Але через те, що люди були переконані, що то — укус оґра, ранка ця спричинила повно неприємностей. Якби він дав одкоша тій істоті ще рішучіше, то, може, взагалі вдалося б уникнути будь-яких ушкоджень.
Але Едвін знав, що йому нічого соромитися того, як він витримав те важке випробування. Він жодного разу не закричав од жаху, не благав оґрів про помилування. Після перших нападів тієї невеликої істоти — нападів, які захопили його зненацька, — Едвін зустрічав подальші атаки з високо піднятою головою. До того ж йому вистачило холоднокровності усвідомити, що та істота — ще дитинча, яке йому було цілком до снаги налякати, як ото зазвичай відлякують оскаженілого пса. Тож Едвін вирячив на істоту очі й намагався застрахати її поглядом. Він знав, що його справжня мати особливо пишалася би ним за це. Крім того, тепер, коли він почав усе аналізувати, усвідомив, що напади істоти втратили лютість уже після перших наскоків, і контроль за перебігом бою надалі поступово переходив до Едвіна. Він знову пригадав, як істота хапала кігтями повітря, і тепер йому почало здаватися, що вона, можливо, не стільки поривалася продовжити бій, скільки просто билась, панікуючи, в зашморгу зі шворки. Ба більше, цілком можливо, що оґри присудили перемогу в битві Едвінові, й саме тому все і закінчилося.
— Я давно спостерігаю за тобою, хлопче, — казав старигань Стеффа. — У тобі є щось непересічне. Одного дня ти зустрінеш того, хто навчить тебе майстерності до пари твоїй душі воїна. І тоді ти дійсно наганятимеш страх. Ти не будеш одним із тих, хто ховатиметься у клуні, поки селом безперешкодно розгулюють вовки.
Тепер усе відбувалося саме так, як і передбачав Стеффа. Вибір воїна впав на нього, і вони разом рушили виконувати завдання. Тільки в чому воно полягало? Вістан нічого детально не пояснив. Сказав лише, що його король, у далекому болотному краї, з нетерпінням чекає звістки про те, що завдання виконано. І навіщо йти з цими двома старими бритами, котрим на кожному повороті потрібно переводити подих?
Едвін втупився поглядом у них. Вони стояли внизу і завзято щось обговорювали з воїном. Жінка полишила спроби вмовити хлопця злізти, і тепер усі троє спостерігали за солдатами на мосту, ховаючись за двома гігантськими соснами. З висоти свого спостережного пункту Едвін бачив, що вершник знову сів на коня і почав розмахувати в повітрі руками. Потому троє солдатів наче відійшли від нього, і вершник, розвернувши коня, галопом поскакав геть від мосту — назад до гори.
Едвінові було цікаво, чому воїн так не хотів залишатися на головній гірській дорозі, наполягаючи, щоби вони зрізали шлях через крутий схил гори. Тепер було очевидно, що він хотів уникнути зустрічі з вершниками на кшталт такої, яку вони щойно бачили. Та, судячи з усього, зараз вони не мали іншої можливості продовжити шлях, окрім як спуститися на дорогу і перейти міст біля водоспаду, а солдати все ще були там. Чи видно було Вістанові зі свого укриття знизу, що той вершник уже поїхав? Едвін захотів повідомити Вістана про зміну подій, але він вирішив, що, напевно, не варто кричати з дерева, щоби звук випадково не долетів до солдатів. Аби попередити Вістана, треба було злізати. Можливо, поки в них були чотири потенційні супротивники, воїн сумнівався, чи варто вступати в сутичку, та зараз, коли біля мосту лишилося їх троє, він може вирішити, що перевага — за ним. Якби вони з воїном були тільки вдвох, то неодмінно давно пішли би назустріч солдатам, але, вочевидь, присутність літньої пари змушувала Вістана поводитись особливо обачно. Без сумніву, Вістан мав вагому причину взяти їх зі собою, і досі вони добре ставилися до Едвіна, та супутники з них усе одно нікудишні.
