— Муже, зупинися, не йди далі! Я сама спущуся до тебе. Тільки не підіймайся сюди і не порушуй спокою цієї бідолашної жінки: вона щойно змогла дати перепочинок ногам і перекусити вчорашнім хлібом.

Аксель зупинився і чекав, як йому й було наказано, і незабаром помітив, як дружина спускається довгою стежиною до того місця, де він стояв. Вона підійшла до нього впритул і, переймаючись, аби вітер не доніс її слів до чужинки, тихо сказала:

— Муже мій, це ті нерозумні жінки послали тебе по мене? Коли я була в їхньому віці, то лише літні люди примудрялися забивати собі голову всілякими страхами та несосвітенними повір’ями, називаючи кожен камінь проклятим, а кожного приблудного кота — злим духом. А тепер я вже сама зістарілась, і виявляється, що то молодь вірить у всілякі нісенітниці, наче ніколи й не чула Господньої обітниці повсякчас іти поруч із нами. Подивися на цю бідолашну чужинку, переконайся на власні очі, яка вона виснажена та самотня, — ось уже чотири дні поневіряється в лісах і в полях, мандрує від села до села, і її звідусіль проганяють. Вона ж прошкує християнською країною, а її сприймають як дияволицю чи прокажену, хоча на її шкірі немає і сліду прокази. А тепер, муже мій, сподіваюся, ти прийшов сюди не для того, щоби заборонити мені підтримати цю бідолашну жінку й уділити їй того скромного харчу, який я маю при собі?

— Принцесо, я ніколи не сказав би тобі нічого подібного, бо на власні очі бачу, що ти кажеш правду. Ще дорогою сюди я роздумував, як же це соромно, що ми вже навіть не вміємо щиросердо приймати чужинців.

— Тоді повертайся до своїх справ, муже мій, — інакше тебе знову бичуватимуть за те, що ти повільно працюєш, і не встигнеш й оком змигнути, як вони нацькують на нас дітвору, щоби та викрикувала всілякі дурниці.

— Принцесо, ніхто ніколи не дорікав мені, що я повільно працюю. Де ти таке почула? Ніколи раніше я не чув таких скарг, і з роботою я даю собі раду нарівні з чоловіками, котрі на двадцять років молодші за мене.

— Я лише дражнюся з тобою, муже мій. Ти маєш рацію: ніхто не скаржиться на твою працю.

— А якщо діти нас обзивають, то це ніяк не пов’язано з тим, наскільки повільно чи швидко я працюю, а причина лише в тому, що їхні батьки — надто недбайливі чи радше навіть п’яні, щоби навчити своїх дітей поведінки та поваги до старших.

— Муже мій, заспокойся. Я ж сказала, що просто тебе дражнила й уже не буду. Ця чужинка саме розповідала мені щось таке, що неабияк мене зацікавило, й, можливо, колись воно зацікавить і тебе. Та їй потрібно завершити розповідь, тому прошу тебе ще раз: поквапся завершити свої справи і залиш мене з нею, щоби я її дослухала й утішила, чим зможу.

— Вибач, принцесо, якщо я розмовляв із тобою надто грубо.

Та Беатрис уже розвернулась і піднімалася догори стежкою, що вела до куща глоду та до постаті в накидці, яку розвівав вітер.

Трохи опісля, коли Аксель уже залагодив свої справи і повертався назад у поле, він, ризикуючи випробувати терпіння товаришів по праці, вирішив відхилитися від свого маршруту, щоби знову пройти повз стару колючку. Хоча він і справді повністю поділяв зневагу дружини до надмірної підозріливості сільських жінок, Аксель усе-таки не міг позбутися думки, що ця чужинка дійсно становила якусь загрозу, і йому було неспокійно, відколи він залишив Беатрис наодинці з нею.

Тому, помітивши на виступі перед скелею одиноку постать своєї дружини, котра дивилась у небо, він полегшено зітхнув. Здавалося, вона повністю поринула в думки і зовсім його не помічала, аж поки він її погукав. Поки Аксель дивився, як Беатрис спускається стежиною (повільніше, ніж раніше), йому вже не вперше здалося, що останнім часом її хода дещо змінилася. Вона наче й не накульгувала, проте немовби виношувала в собі якийсь прихований біль. Коли Беатрис наблизилася й Аксель поцікавився, куди поділася її дивакувата товаришка, то жінка сказала тільки: «Вона пішла своєю дорогою».

— Вона, певно, вдячна за твою доброту, принцесо? Ти довго розмовляла з нею?

— Так, і вона мала, що розповісти.

— Принцесо, бачу, що її слова тебе зачепили. Можливо, ті жінки таки мали рацію, і варто було триматися від неї на відстані?

— Акселю, вона нітрохи мене не засмутила. Просто змусила замислитися.

— Ти в дивному настрої. Впевнена, що вона не наклала на тебе ніякого закляття, перш ніж розчинитись у повітрі?

— Муже, підійди сюди, до колючки, і ти на власні очі побачиш її на стежині: вона ще не встигла зайти далеко. Вона сподівається, що по той бік гори люди приймуть її ліпше, ніж тутешні.

— Я бачу, що нічого поганого з тобою не трапилося, принцесо, тому я тебе залишу. Господь утішається добросердечністю, яку ти повсякчас виявляєш.

Але здавалося, що цього разу Беатрис не хотіла його відпускати. Вона схопила його за руку, наче тієї миті їй потрібно було втримати рівновагу, а тоді поклала голову йому на груди. Його рука інстинктивно піднялася приголубити її сплутане вітром волосся, і коли Аксель опустив погляд на дружину, то здивовано помітив, що її очі були все ще широко розплющені.

— Дивний у тебе зараз настрій. Справді дивний, — сказав він. — Що та чужинка тобі сказала?

Беатрис затримала голову в нього на грудях іще на хвилинку. Відтак випросталась і відпустила його.

— Акселю, я тут подумала... Може, в тому, що ти завжди говориш, щось і є. Диво дивне, що світ забуває про людей і про події, які відбувалися тільки вчора чи передучора. Наче нас усіх спіткала якась недуга.

— От і я про те саме, принцесо. Згадаймо лише ту рудоволосу жінку...

— Акселю, не зважай на ту рудоволосу жінку. Річ у тому, що ми не пам’ятаємо чогось іншого.

Усе це Беатрис говорила, дивлячись в імлисту далечінь, але враз вона глянула просто на чоловіка, й Аксель помітив, що її очі було переповнено смутком і тугою. І саме тоді — він був у цьому певен — вона йому сказала:

— Акселю, я знаю, що ти давно чинив опір цій ідеї. Проте настав час, аби знов усе обдумати. Далека путь прослалася перед нами — тож не марнуймо ні хвилини.

— Путь, принцесо? Яка путь?

— Подорож до села нашого сина. Це недалеко, муже мій, і ми обоє це знаємо. Навіть нашими повільними кроками йти туди щонайбільше кілька днів, — за Велику рівнину і трохи на схід. І весна вже не за горами...

— Принцесо, звичайно, ми можемо вирушити в таку путь. Але це чужинка сказала тобі щось таке, що підштовхнуло тебе до цього рішення?

— Я вже давно це обдумувала, Акселю, проте та бідолашна жінка сказала щось таке, що змусило мене не марнувати ні хвилини. Наш син дожидається нас у своєму селі. Скільки ж іще нам змушувати його чекати?

— Принцесо, от прийде весна — і ми обов’язково подумаємо про таку подорож. Але чому ти кажеш, що я завжди чинив опір цій ідеї?

— Акселю, я вже не пригадую всього, що ми з тобою про це говорили. Пам’ятаю лише те, що ти завжди противився ідеї рушити в дорогу, навіть попри те, що я цього дуже хотіла.

— Ну що ж, принцесо, повернімося до цієї розмови, коли не матимемо невідкладної роботи і сусідів, котрі вже готові наректи нас ледащами. А тепер я піду своєю дорогою. Незабаром ми з тобою все обговоримо.

Проте наступними днями, навіть якщо подружжя побіжно і згадувало про рішення вирушити в подорож, належного обговорення так і не відбулося. Виявилося, що кожного разу, коли вони зачіпали цю тему, їм ні сіло ні впало ставало ніяково, і невдовзі між ними, як це часто буває між чоловіком та дружиною, котрі прожили разом безліч років, постала мовчазна згода уникати цієї теми якомога довше. Я кажу «якомога довше» тому, що час від часу в когось із них виникала потреба чи радше нестримне бажання, якому було годі опертися. Проте всі їхні бесіди, які починалися за таких обставин, неодмінно закінчувались ухильністю чи поганим настроєм. А коли одного разу Аксель відверто запитав дружину, що їй сказала та чужинка того дня біля старої колючки, обличчя Беатрис спохмурніло, і на якусь мить здалося, що вона от-от розплачеться. Опісля Аксель докладав усіх зусиль, аби уникати будь-яких згадувань про ту незнайомку.