Минув якийсь час, і Аксель уже не міг пригадати, з чого почалася та розмова про мандрівку чи що вона для них означала. Проте того ранку, поки він сидів на вулиці в передсвітанковому холоді, його пам’ять, хоч і зовсім трішки, прояснилася. Він багато пригадав: рудоволосу жінку, Марту, чужинку в темному дранті, а ще чимало такого, що не стосується цієї оповіді. А ще він згадав — досить виразно, — що трапилось усього декілька тижнів тому — тієї неділі, коли у Беатрис відібрали свічку.

Неділя була для мешканців села днем відпочинку, — принаймні їм не доводилося працювати в полі. Проте худобу все одно потрібно було доглядати, та й інших справ було вдосталь, — тому священик змирився з неможливістю накласти заборону на все, що можна було вважати працею. Тож, коли тієї неділі Аксель вибрався на весняне сонце, провівши ранок за лагодженням чобіт, перед його очима постала незвична картина: сусіди порозсідалися по всіх усюдах перед входом до нори. Хтось — на клаптиках трави, хтось — на невеличких стільцях чи колодах, — усі розмовляли, сміялись і працювали. Усюди гралися діти, а одна групка зібралася навколо двох чоловіків, котрі майстрували на траві колесо для воза. То була перша неділя цього року, коли погода дозволила проводити час надворі, й атмосфера була майже святкова. Проте, стоячи біля входу до нори і дивлячись повз своїх односельців туди, де земля опускалася вниз до боліт, Аксель помітив, що імла знову підіймається, і припустив, що до пообіддя все знову зануриться в сіру мжичку.

Аксель простояв так досить довго, перш ніж помітив унизу, біля загорожі перед пасовищем, метушню. Спочатку вона його не надто зацікавила, проте раптом вітер доніс до його вух щось таке, що змусило його розпрямитися. Хоч Акселів зір із роками дедалі більше втрачав свою гостроту, що неабияк дратувало чоловіка, на його слух можна було сміливо покладатися. Тож із плутанини вигуків, які долинали від юрби біля огорожі, він виловив голос Беатрис, який звучав так, наче вона потрапила у біду.

Його односельці теж почали кидати свої справи, щоби поозиратись і подивитися, що відбувається. Та Аксель уже поспішив, аби пробратися крізь натовп, мало не наштовхуючись на дітей, котрі плуталися під ногами, і на предмети, які валялись у траві. Проте, перш ніж він устиг дістатися до маленького гурту людей, котрі тіснилися перед загорожею, той гурт раптом розпався і з його серцевини виринула Беатрис, обома руками притискаючи щось до грудей. З облич людей навколо було видно, що те, що відбувалося, їх здебільшого веселило. Однак раптом біля плеча Беатрис з’явилася жінка — вдова коваля, котрий помер рік тому від гарячки, — і її лице було перекошено від люті. Беатрис виривалася від своєї мучительки, а її обличчя цілий той час скидалося на невблаганну, позбавлену будь-яких почуттів маску, — проте, коли вона помітила Акселя, який наближався до них, цю маску розфарбували емоції.

Зараз, коли Аксель думав про це, йому здавалося, що вираз обличчя його дружини тієї миті відображав передусім неабияке полегшення. Не те щоби Беатрис вірила, що тепер, коли він прийшов, усе буде гаразд; одначе його присутність для неї все міняла. Вона подивилася на нього не просто з полегшенням, але з чимось на кшталт благання і простягнула йому предмет, який до того так ревно захищала.

— Акселю, вона наша! Нам уже не доведеться сидіти в темряві. Муже, швиденько бери її — вона наша.

Беатрис простягала йому коротку, дещо деформовану свічку. Ковалева вдова знову спробувала вихопити її, та Беатрис випручалася від непроханої руки, простягненої до неї.

— Муже мій, візьми її! Ота дитина, малючка Нора, принесла мені її цього ранку. Вона сама її зробила, бо подумала, що ми вже втомилися проводити свої ночі в цілковитій темряві.

Це викликало новий вибух криків і навіть сміху. Проте Беатрис дивилася на Акселя, і її обличчя випромінювало невимовну довіру та благання, і саме отой вираз її обличчя тієї миті й став першим спогадом Акселя цього ранку, коли він сидів на лавці біля входу до нори, чекаючи на світанок. Як могло статися так, що він про це геть забув, хоч усе відбулося щонайбільше три тижні тому? Як так вийшло, що він жодного разу не згадав про цей випадок, аж до сьогодні?

Хоч Аксель і простягнув руку, він усе ж не зміг узяти свічки: юрба не давала йому до неї дотягнутись. І тоді він сказав, гучно й упевнено:

— Не хвилюйся, принцесо. Ти лише не хвилюйся.

Аксель усвідомлював, якими порожніми були ці його слова, ще поки він їх тільки вимовляв, тому здивувався, коли юрба притихла, а ковалева дружина навіть зробила крок назад. Лише тоді він зрозумів, що таку реакцію викликала не його фраза, а поява священика, котрий саме наближався до них із-за його спини.

— Що це за поведінка у Божий день? — Священик широкими кроками пройшов повз Акселя і сердито глянув на тепер уже безмовну юрбу. — Га?

— Це все пані Беатрис, отче, — озвалася ковалева вдова. — Вона десь допала свічку.

Обличчя Беатрис знову перетворилося на напружену маску, проте вона не змогла уникнути священикового погляду, коли той упав на неї.

— Добродійко Беатрис, я бачу, що це правда, — сказав священик. — Але ж ви не забули: рада постановила, що вам із чоловіком заборонено запалювати свічки у своїй кімнатці?

— Отче, ні я, ні він іще ніколи в житті не перекинули жодної свічки. Ми не сидітимемо ніч за ніччю в темряві.

— Рішення вже ухвалено, і ви повинні йому коритись, аж доки рада його скасує.

Аксель помітив, як її очі спалахнули гнівом.

— Справжнісінька безсердечність — ось що це таке, — промовила вона зовсім тихо, ледве чутно, проте дивлячись священикові просто в очі.

— Заберіть у неї свічку, — сказав священик. — Робіть, як я сказав. Заберіть свічку!

До Беатрис простягнулося декілька рук, але Акселеві здалося, що вона ще не усвідомила священикових слів. Стояла посеред тисняви зі спантеличеним виглядом, так само міцно стискаючи свічку, як і раніше, наче то діяв якийсь забутий інстинкт. Але потому її охопила паніка, і вона знову простягнула свічку до Акселя, навіть попри те, що тієї миті її штовхнули й вона втратила рівновагу. Не впала тільки завдяки тому, що навколо неї тісним колом стояли односельці. Відновивши рівновагу, Беатрис знову протягнула свічку чоловікові. Він намагався взяти її, проте інша рука вихопила свічку, й одразу прогримів голос священика:

— Годі! Залиште пані Беатрис у спокої! І щоби ніхто не озивався до неї поганим словом. Вона літня жінка і не розуміє всього, що робить. Я сказав: годі! Це — неприйнятна поведінка у Божий день.

Аксель, урешті дотягнувшись до Беатрис, пригорнув її до себе, і юрба розбрелася хто куди. Коли він пригадував ту мить, йому здавалося, що вони простояли так дуже довго — сплетені в обіймах, її голова схилена йому на груди, немов Беатрис просто втомилась і хоче перевести дух, — точнісінько так само вона пригорнулася до нього того дня, коли до них у село прийшла ота дивакувата жінка. Він усе не відпускав її, а тим часом священик знову наказав юрбі розходитися. Коли вони врешті-решт розімкнули обійми і роззирнулися навсібіч, то помітили, що стоять самі-самісінькі поруч із пасовищем для корів зі замкненою на засув дерев’яною хвірткою.

— Та хіба це аж так важливо, принцесо? — запитав він. — Навіщо нам узагалі та свічка? Ми вже цілком звикли ходити кімнатою без неї. І хіба наші розмови — не найкращі можливі розваги, чи зі свічкою, чи без?

Аксель пильно оглянув дружину. Вона мала замріяний і не надто засмучений вигляд.

— Вибач, Акселю, — сказала вона. — Свічки вже нема. Мені варто було тримати все в таємниці, щоби про неї знали тільки ми двоє. Але я так зраділа, коли та дівчинка принесла її мені, — вона ж бо власноручно зробила її спеціально для нас! А тепер свічки вже нема. Ну, нічого страшного.

— Зовсім нічого страшного, принцесо.

— Акселю, всі вважають нас парою безумців.

Вона зробила крок уперед і знову поклала голову йому на груди. Саме тоді вона і промовила притишеним голосом, — аж спочатку Акселеві здалося, що він щось неправильно почув: