Винуваті обличчя дітей підтверджували припущення Беатрис про якусь витівку, та дівчинка — на голову вища за хлопців — швидко оговталася й усміхнулася.

— Старці! Ласкаво просимо! Щойно вчора ввечері ми молилися Господові, щоби він вас послав, — і ось ви прийшли. Заходьте! Заходьте!

Вона рушила до них багнистою травою, розбризкуючи навсібіч болото, а брати хвостиком пошкандибали за нею.

— Ти помилилася, дитино, — сказав Аксель. — Ми лише двійко заблукалих мандрівників, змерзлих і втомлених. Наш одяг промокнув у річці, де зовсім нещодавно на нас напали дикі ельфи. Чи могла би ти покликати матір або батька, щоби вони дозволили нам погрітись і обсохнути біля вогню?

— Ми не помилилися, пане! Учора ввечері ми молилися Господові Ісусу — й ось ви прийшли! Прошу, старці, заходьте в дім — вогонь іще горить.

— Але де ж твої батьки, дитино? — спитала Беатрис. — Хоч які ми втомлені, та не зайдемо без запрошення, а зачекаємо, поки господиня чи господар покличуть нас увійти.

— Крім нас трьох, тут нікого немає, тому можете вважати господинею дому мене! Будь ласка, заходьте й зігрійтеся. До балки підвішено мішок, у якому є їжа, а поруч із багаттям лежать дрова, щоби підкидати їх у вогонь. Заходьте, старці, й відпочивайте спокійно. Ми вас не тривожитимемо, бо нам потрібно попоратися біля кози.

— Щиро вдячні за твою доброту, дитино, — сказав Аксель. — Але скажи, чи далеко звідси до найближчого села?

Обличчям дівчинки пробігла тінь, і вона переглянулася з братами, котрі тепер вишикувалися поруч із нею. Потому вона знов усміхнулась і сказала:

— Ми дуже високо в горах, пане. Звідси до будь-якого села ще дуже далеко, тому, будь ласка, залишіться тут із нами і прийміть тепло нашого вогню та їжу, яку ми вам пропонуємо. Ви, певно, дуже втомились, і я бачу, як ви обоє тремтите від вітру. Тому, будь ласка, жодних розмов про те, щоб іти кудись далі. Заходьте й відпочивайте, старці, бо ж ми так довго на вас чекали!

— Що такого цікавого в тій канаві? — раптом запитала Беатрис.

— О, нічого, пані! Взагалі нічого! Але чому ж ви досі стоїте на вітрі в мокрому одязі? Хіба ви не хочете прийняти нашу гостинність і перепочити біля нашого вогню? Бачите, як дим піднімається над дахом?

— Дивись! — Аксель відхилився від скелі й на щось показав. — Птаха злетіла в небо. Хіба я не казав, принцесо, що то птахи сидять рядком? Бачиш, як вона піднімається в небо?

Беатрис, яка кілька хвилин тому звелася на ноги, трохи вийшла за межі їхнього кам’яного захистку, й Аксель помітив, як вітер одразу ж почав шарпати її одяг.

— А й справді, птаха, — сказала Беатрис. — Але вона піднялася не звідти, де були ті інші силуети. Напевно, Акселю, ти так і не побачив, куди я показувала. Отам, на дальньому гребені, чорні силуети майже на тлі неба.

— Я добре їх бачу, принцесо. Але зійди-но вже з вітру.

— Солдати чи ні, та вони повільно рухаються вперед. І та птаха не має до них жодного стосунку.

— Зійди з вітру, принцесо, й сідай. Нам потрібно набратися якомога більше сил. Хтозна, як далеко нам іще тягнути цю козу.

Беатрис повернулася до їхнього захистку, щільно загортаючись у накидку, яку їм позичили діти.

— Акселю, — сказала вона, знову сідаючи поруч із ним, — ти справді в це віриш? Що драконку судилось убити не великому лицареві чи воїну, а нам, літньому подружжю, якому у власному селі заборонено навіть свічку запалювати? І що ця норовлива коза нам у цьому допоможе?

— Хтозна, як усе складеться, принцесо. Може, ця дівчинка лише видає бажане за дійсне, от і все. Та ми вдячні за її гостинність і тому не можемо не виконати її прохання. І хіба хтось знає достеменно, що вона помиляється та що Квериґ не можна вбити в такий спосіб?

— Акселю, скажи мені. Якщо драконку і справді буде вбито й імла розвіється... Акселю, тобі ніколи не буває страшно побачити те, що тоді може нам відкритися?

— Хіба це були не твої слова, принцесо? Наше спільне життя — це казка зі щасливим кінцем, і неважливо, які повороти долі до нього привели.

— Я раніше дійсно так казала, Акселю. Та зараз, коли Квериґ може згинути від наших власних рук, у мені прокинувся страх перед тим, що буде, коли імла розвіється. А ти хіба не почуваєш того самого?

— Можливо, й так, принцесо. Можливо, я завжди цього боявся. Та найбільше я боюся того, що ти сказала нещодавно, коли ми відпочивали біля вогню.

— Що я тоді сказала, Акселю?

— Хіба ти не пам’ятаєш, принцесо?

— Між нами спалахнула якась безглузда сварка? Якщо так, то я вже геть нічого не пам’ятаю, крім того, що мені вже майже ввірвався терпець через холод і бажання відпочити.

— Якщо ти нічого не пам’ятаєш, принцесо, то нехай цей епізод і надалі залишається забутим.

— Але я щось відчуваю, Акселю, ще відтоді, як ми вийшли від тих дітей. Так наче ти йдеш не біля мене, а трохи осторонь, і не лише тому, що тебе в різні боки шарпає коза. Може, ми напередодні посварилися, хоча я цього й не пам’ятаю?

— Я не мав наміру триматися віддалік від тебе, принцесо. Пробач. Якщо це не через козу, яка шарпалася з боку в бік, то я, напевно, просто все ще думав про якісь дурниці, яких ми одне одному наговорили. Повір, найліпше — про це забути.

Аксель знову роздмухав вогонь на підлозі в центрі кімнати, й усе інше всередині маленького будиночка занурилось у тінь. Поки Беатрис мирно спала поруч, загорнувшись у ковдри, він сушив свій одяг, по черзі підносячи кожну річ до полум’я. Та раптом Беатрис рвучко сіла і роззирнулася навсібіч.

— Тобі занадто гаряче біля вогню, принцесо?

Ще якусь мить Беатрис спантеличено розглядалась, а потому знову втомлено опустилася на ковдри. Втім, очі її залишалися розплющеними, й Аксель уже хотів повторити своє запитання, коли вона тихо сказала:

— Я думала про одну давню-давню ніч, муже. Коли ти пішов і залишив мене в самотній постелі гадати, чи вернешся ти, чи ні.

— Принцесо, хоча ми й урятувалися від річкових ельфів, але, боюся, на тобі ще залишилися чари, які навіюють такі сни.

— Це не сон, муже мій. Просто повернулося кілька спогадів. Ніч була темна-темна, і я сама лежала в нашому ліжку, чудово знаючи, що ти пішов до іншої — молодшої та вродливішої за мене.

— Чому ти мені не віриш, принцесо? Це все — витівки тих ельфів, котрі все ще сіють між нами зло.

— Може, ти і правий, Акселю. А якщо це і справді спогади, то вони про дні, які вже давним-давно минули. Та все одно...

Беатрис замовкла, й Аксель уже вирішив, що вона знову задрімала. Та дружина заговорила:

— Та все одно, муже, від цих спогадів мені хочеться триматись осторонь від тебе. Коли ми відпочинемо і знову рушимо в дорогу, дозволь мені йти трохи попереду, а сам іди позаду. Продовжмо наш путь саме так, бо я наразі не хочу, щоби ти йшов поруч зі мною.

Спочатку Аксель не відповів на це нічого. Потому поклав одежину якнайдалі від вогню і повернувся, щоби подивитися на Беатрис. Її очі знову були заплющені, та він знав, що вона ще не заснула. Коли до Акселя нарешті повернувся голос, йому вдалося тільки прошепотіти:

— Мені буде невимовно сумно, принцесо, йти окремо від тебе, коли дорога дозволяє рухатися так, як ми йшли завжди.

Беатрис ніяк не показала, чи почула вона це, чи ні, а вже через декілька секунд її дихання стало рівним і довгим. Тоді Аксель надягнув щойно прогріту одіж і ліг на покривало недалеко від дружини, проте не торкаючись до неї. Його охопила страшна втома, та він знову побачив ельфів, якими кишить вода, і мотику, якою він махає в повітрі, раз у раз розмітаючи їх нею навсібіч, і те, як він боровся — майже як воїн, — із люттю в голосі. А тепер вона сказала те, що сказала. Перед його очима з’явилася картина, виразна і жива, як вони з Беатрис ідуть гірською дорогою під безкраїм сірим небом, вона — на декілька кроків попереду, — і його охопила страшна туга. Так вони й ішли, старе подружжя, з похиленими головами, за шість кроків одне від одного.