— Вони зі села?

— Зі села? — Вона зневажливо глянула на нього. — З твого села? Ми щодня переходимо від одного села до іншого. Яке нам діло до твого села? Вони вже можуть от-от повернутись — і тоді тобі непереливки.

— Я не боюся. Можу вивільнити тебе, якщо хочеш.

— Я завжди вивільняюся сама. — Вона знову скрутилася.

— Чому вони тебе зв’язали?

— Чому? Щоби подивитися, мабуть. Подивитися, як я намагаюся вивільнитися. Та зараз вони пішли красти їжу.

Потому вона додала:

— Я думала, що ви, селяни, цілими днями працюєте. Чому твоя мати дозволяє тобі тинятися тут без діла?

— Мені дозволили тому, що я сьогодні сам-один уже обробив аж три кути.

А опісля він зізнався:

— Та й моя мати вже не живе в цьому селі.

— Куди ж вона поділася?

— Не знаю. Її забрали геть. Тепер я живу з тіткою.

— Коли я була такою самою дитиною, як ти, то теж жила в селі. А тепер я подорожую.

— З ким ти подорожуєш?

— Ох... із ними. Ми тут частенько проходимо. Пригадую, минулої весни вони мене теж зв’язали і залишили на цьому самому місці.

— Я тебе вивільню, — раптом сказав він. — І нехай вертаються, я їх не боюся.

Та його все одно щось стримувало. Він очікував, що дівчина принаймні відведе погляд убік, очікуючи на його наближення, чи хоч трохи змінить позу. Проте вона і далі впивалась у нього очима, а її руки під вигнутою спиною не полишали спроб вивільнитися. Лише коли вона глибоко зітхнула, він зрозумів, що дівчина на якийсь час затримала подих.

— Зазвичай у мене самої виходить, — сказала вона. — Якби тебе тут не було, я б уже дотепер вивільнилася.

— Вони тебе зв’язують, аби ти не втекла?

— Втекла? Куди мені втікати? Я подорожую з ними.

І додала:

— Чому ти підійшов до мене? Чому би тобі натомість не піти допомогти матері?

— Матері? — Він щиро здивувався. — Чому би це моя мати мала хотіти, щоби я їй допомагав?

— Ти сказав, що її забрали, хіба ні?

— Так, але то було давно. Тепер вона щаслива.

— Як вона може бути щаслива? Ти не думаєш, що вона хоче, щоби хтось прийшов їй на поміч?

— Вона просто подорожує. Вона не хотіла б, аби я...

— Раніше вона не хотіла, щоби ти прийшов по неї, бо ти був іще дитина. Але ти вже майже чоловік.

Дівчина замовкнула, вигинаючи спину в черговій напруженій спробі вивільнитись. А тоді знов обм’якнула.

— Іноді, якщо я не встигаю вивільнитися до їхнього повернення, вони мене не розв’язують. Дивляться, не кажучи ні слова, поки я спроможуся вивільнити руки. А до того часу просто сидять і безперестанку дивляться, а між ногами у них виростає дияволів ріг. Мені було би легше, якби вони щось говорили. Та вони лише витріщаються мовчки.

Потому дівчина продовжила:

— Коли я помітила тебе, то подумала, що ти зробиш так само. Думала, ти сидітимеш і мовчки витріщатимешся на мене.

— Можна я тебе розв’яжу? Я їх не боюся і тямлю у вузлах.

— Ти лише дитина!

З її очей раптом покотилися сльози. Це сталося так швидко, що — оскільки на її обличчі не було і сліду емоцій — Едвін аж було подумав, що то не сльози, а піт. Але потому зрозумів, що таки сльози, які через те, що її обличчя було повернуто вбік, якось дивно стікали: через перенісся й униз протилежною щокою. Цілий той час вона не відривала від нього погляду. Сльози збили його з пантелику, й він застигнув на місці.

— Ну, розплутуй уже, — сказала вона й уперше перевернулася на бік, переводячи погляд на стебла очерету, які виглядали з води.

Едвін кинувся до неї, мовби злодій, котрий спіткав добру нагоду, і, присівши навшпиньки у траві, почав розплутувати вузли. Шворка, тонка та жорстка, безжально врізалася їй у зап’ястя, а долоні дівчини, які лежали відкриті одна на одній, виявилися маленькими та ніжними. Спочатку вузли не піддавалися, та Едвін наказав собі заспокоїтися й уважно розгледів напрямок витків. І, коли він спробував іще раз, вузол піддався. Тепер він діяв уже впевнено, час від часу поглядаючи на м’які долоні, які чекали на свободу, наче пара сумирних звірят.

Після того, як Едвін стягнув шворку із рук дівчини, вона повернулась і сіла обличчям до нього. Відстань між ними раптом здалася йому дуже малою, і Едвін зніяковів. Він помітив, що від неї не пахне засохлими екскрементами, як від більшості інших людей: її запах радше нагадував дух вогню зі сирих дрів.

— Якщо вони прийдуть, то відтягнуть тебе в очерет і почнуть топити. Найліпше тобі піти. Вертайся до свого села.

Вона випростала руку, випробовуючи її, наче все ще сумнівалася, що та її послухається, і штовхнула його у груди:

— Іди! Хутко.

— Я їх не боюся.

— Не боїшся. Та це їм не завадить. Ти мені допоміг, але тепер мусиш піти геть. Мерщій іди звідсіля!

Коли Едвін повернувся туди перед заходом сонця, на тому місці, де лежала дівчина, трава була все ще прим’ята, проте ніякого іншого сліду не залишилося. Навколо було майже зловісно спокійно, й він трохи посидів у траві, дивлячись, як гойдається на вітрі очерет.

Едвін ніколи нікому не розповідав про дівчину: ні тітці, котра відразу заявила би, що то був демон, ані іншим хлопцям. Але ще декілька тижнів опісля йому продовжував незвано являтися її живий образ, — іноді ночами, вві сні, іноді серед білого дня, коли він копав землю чи допомагав чоловікам лагодити дах, — і тоді в нього між ногами виростав дияволів ріг. З часом ріг зникав, залишаючи по собі почуття сорому, і тоді він згадував слова дівчини: «Чому ти підійшов до мене? Чому би тобі натомість не піти допомогти матері?»

Та як він міг піти до матері? Дівчина сама сказала, що він «лише дитина». Проте — знову ж таки, як вона сама і зазначила, — він невдовзі стане чоловіком. Щоразу, згадуючи ці слова, він знову почував сором, але так і не міг нічого вирішити.

Втім, усе змінилося тієї миті, коли Вістан розчахнув двері клуні, впустивши всередину сліпуче світло, і заявив, що його, Едвіна, обрано для виконання місії. І ось вони вдвох, Едвін і воїн, подорожують у далекі краї й точно незабаром натраплять на його матір. І тоді чоловіки, котрі мандрують разом із нею, затремтять від страху.

Але чи то справді її голос повів Едвіна геть? Може, його просто охопив страх перед солдатами? Такі запитання снували в його голові, поки він ішов за молодим ченцем майже неходженою стежкою вздовж ріки, яка під кутом текла донизу. Чи міг він упевнено сказати, що, прокинувшись і побачивши за вікном солдатів, котрі металися навколо старої вежі, він просто не запанікував? Але зараз, добряче все обміркувавши, він був певен, що не почував тоді страху. А ще раніше, вдень, коли воїн повів його до тієї самої вежі й де вони розмовляли, Едвін почував лише, як йому кортить якнайшвидше стати пліч-о-пліч із Вістаном супроти ворогів, котрі от-от мали їх наздогнати.

Вістана неабияк зацікавила стара вежа, щойно він її побачив, прибувши до монастиря. Едвін пам’ятав, як воїн постійно кидав на неї погляди, коли вони рубали дрова у дровітні. А коли штовхали територією монастиря тачку, розвозячи дрова, вони двічі навмисно зробили гак, аби пройти повз вежу. Тому Едвіна нітрохи не здивувало, що, як тільки ченці пішли на збори і внутрішній дворик знелюднів, воїн прихилив сокиру до купи дров і сказав:

— Настав час, мій юний товаришу, зблизька роздивитися цю високу та поважну подругу, котра споглядає на нас зверху. Здається мені, вона пильнує, де ми ходимо, й уже ображається, що ми досі не вшанували її візитом.

Коли вони вдвох зайшли через низьку арку в холодну напівтемряву вежі, воїн сказав:

— Ступай обережно. Ти думаєш, що зайшов усередину, але дивися під ноги.

Подивившись униз, Едвін побачив перед собою щось на кшталт рову, який тягнувся повз цілу круглу стіну й утворював кільце. Він був надто широкий, щоби його можна було перескочити, і єдиним способом дістатися до центральної частини вежі з утоптаного ґрунту було пройти нехитрим містком, збитим із двох дощок. Коли хлопець ступив на дошки, вдивляючись у темряву під ногами, то почув воїнові слова за спиною: