— Це, напевно, якесь стародавнє місце поховання, — сказав він уголос. — Але скільки ж людей тут поховано!

— Місце поховання, — пробурмотів сер Ґавейн. — Так, місце поховання.

Він повільно ходив залою: меч в одній руці, свічка — у другій. Лицар підійшов до арки, та завмер на порозі другої зали, так наче раптом злякався яскравого місячного сяйва. Сер Ґавейн увіткнув меча в землю, й Аксель помітив, як силует лицаря, спертий на зброю, втомлено водить свічкою то вгору, то вниз.

— Нам нічого сваритися, добродію Акселю. Це — людські черепи, і я цього не заперечуватиму. Тут — рука, там — нога, та зараз це — просто кістки. Старе місце поховання... Можливо. Насмілюся сказати, пане, що ціла наша країна є старим місцем поховання. Гарна зелена долина. Молодий гай, на який так приємно дивитися навесні. Копніть землю, зовсім неглибоко, — і з-під ромашок і жовтцю проступлять мерці. І не лише ті, пане, кого поховали по-християнськи. Під нашою землею лежать залишки колишніх жорстоких убивств. Ми з Горацієм уже від цього втомилися. Втомились і зістарілися.

— Сер Ґавейн, — сказав Аксель, — у нас лишень один меч на всіх. Прошу, не піддавайтеся меланхолії й не забувайте про те, що чудовисько вже близько.

— Про чудовисько я пам’ятаю, пане. Просто я думаю про ці ворота. Подивіться-но туди вгору. Бачите? — Сер Ґавейн підняв свічку трохи вище, освітивши ряд спрямованих донизу наконечників, прикріплених уздовж нижнього краю арки.

— Опускні ґрати, — сказав Аксель.

— Саме так, пане. Ці ворота не надто і старі. Готовий побитись об заклад, що молодші за нас обох. Хтось підняв їх для нас, аби ми туди зайшли. Бачите, он мотузка, на якій вони тримаються. А там — підйомні блоки. Сюди частенько хтось навідується, щоб опускати й піднімати ворота і, можливо, годувати чудовисько. — Сер Ґавейн зробив крок до однієї з колон, і під його ногами захрустіли кістки. — Якщо перерізати мотузку, ґрати точно впадуть і перекриють нам вихід. Але якщо чудовисько зараз за ними, то вони захистять нас від нього. Це той хлопчина-сакс так завиває, чи сюди забрів якийсь ельф?

І справді, Едвін, повернувшись у напівтемряву, почав співати — спочатку ледве чутно, і тому Аксель подумав, що хлопчик просто намагається заспокоїтися, та поступово Едвінів голос лунав дедалі гучніше. Його пісня нагадувала повільну колискову, і він співав її, повернувшись обличчям до стіни та погойдуючись цілим тілом.

— Хлопчик поводиться наче зачарований, — сказав сер Ґавейн. — Не звертайте на нього уваги, добродію Акселю, — нам потрібно ухвалити рішення. Підемо далі? Чи переріжемо мотузку і хоч ненадовго захистимося від того, що нас чекає по той бік?

— Гадаю, треба перерізати мотузку, сер. Ми точно зможемо знову підняти ворота, якщо захочемо. Та спочатку, поки ми під їхнім захистом, з’ясуймо, що за супротивник чекає на нас за ними.

— Мудре рішення, пане. Я так і зроблю.

Передавши свічку Акселеві, сер Ґавейн зробив іще один крок уперед, підняв меча й ударив по колоні. Розлігся дзвін металу об камінь, і нижня частина ґрат затрусилася. Проте не впала. Сер Ґавейн дещо засоромлено зітхнув. Потому він трішки повернувся й ударив іще раз.

Отепер уже пролунав гучний тріск — і ґрати гепнули вниз, піднявши в місячному сяйві хмару пилу. Гуркіт здався оглушливим. Навіть Едвін різко урвав свою пісню. Аксель видивлявся крізь залізні ґрати, які впали перед ними, аби побачити того, кого міг прикликати шум. Але чудовиська не було видно ніде, і через якийсь час вони дружно полегшено видихнули.

Незважаючи на те, що тепер вони опинились у пастці, з опущеними ґратами можна було почуватися спокійнішими, ніж у відкритому просторі зали, й усі четверо почали блукати мавзолеєм. Сер Ґавейн, заховавши меча назад до піхов, підійшов до ґрат і обережно їх помацав.

— Хороший метал, — сказав він. — Упорається зі своїм завданням.

Беатрис, яка вже давно мовчала, підійшла до Акселя і схилила голову йому на груди. Обнімаючи дружину, він відчув, що її щока мокра від сліз.

— Перестань, принцесо, не впадай у розпач. Уже невдовзі ми вийдемо на свіже нічне повітря.

— Черепи, Акселю, їх тут так багато! Невже це чудовисько і справді вбило стількох людей?

Вона говорила тихо, та сер Ґавейн озирнувся до них.

— На що ви натякаєте, пані? Що це я вчинив усю цю бойню? — він сказав це втомлено, без тіні попереднього гніву, та з якимось особливим напруженням у голосі. — Багато черепів, кажете? А хіба ми не під землею? На що ви натякаєте? Хіба один-єдиний лицар Артура міг убити стількох людей? — Він повернувся назад до ґрат і провів пальцем по одному з металевих стрижнів. — Одного разу, багато років тому, мені снився сон, що я вбиваю ворогів. То було вві сні й дуже давно. Ворогів були сотні — можливо, саме стільки, скільки лежить тут. Я все бився і бився... Просто безглуздий сон, але чомусь я досі його пам’ятаю. — Він зітхнув, а потому глянув на Беатрис. — Я навіть не знаю, що вам відповісти, пані. Я вчиняв лише те, що — гадав — буде приємним Господові. Як я міг здогадатися, наскільки почорніли душі тих мерзенних ченців? Ми з Горацієм приїхали до монастиря ще до заходу сонця, незадовго після вас, тому що тоді я вважав, що мені потрібно якнайшвидше поговорити з абатом. Потому я дізнався, що він задумав супроти вас лихе, і я вдав, що згоден. Я відкланявся, і вони всі повірили, що я поїхав. Але я залишив Горація в лісі й повернувся сюди пішки під покровом ночі. Не всі ченці думають однаково, дякувати Богові. Я знав, що добрий Джонас прийме мене. А дізнавшись від нього про злі абатові задуми, я попросив Нініана непомітно провести мене сюди, щоби змогти дочекатися вас. От прокляття! Хлопець знову за своє!

І дійсно, Едвін знову почав співати — вже не так голосно, як раніше, та зараз прибравши дивну позу: він схилився вперед, приклавши кулаки до скронь, і повільно рухався в темряві, наче, виконуючи танець, зображав якусь тварину.

— Хлопець, напевно, все ще не може оговтатися від того, що йому нещодавно довелося пережити, — сказав Аксель. — Просто диво, що він досі виявляв таку стійкість. Щойно ми опинимося далеко звідси, треба буде як слід про нього подбати. Але, сер Ґавейн, скажіть: чому ченці хочуть убити цю невинну дитинну?

— Хоч би що я казав абатові, він усе одно наполягав, що хлопця потрібно вбити. Тож я залишив Горація в лісі й повернувся тією самою дорогою...

— Сер Ґавейн, будь ласка, поясніть. Це все — через рану, якої йому завдав оґр? Але ж ці чоловіки — вчені мужі та християни.

— Хлопчик не має ніякої рани від оґра. На ньому — укус дракона. Коли вчора солдат підняв йому сорочку, я відразу все зрозумів. Хтозна, де він зустрів дракона, та це — точно драконів укус, і тепер у хлопчиковій крові визріватиме бажання поєднатися з драконкою. І, навпаки, будь-яку драконку, котра опиниться настільки близько, щоби відчути його запах, несамовито тягнутиме до нього. Саме тому панові Вістану так подобається цей його протеже, добродію. Вістан упевнений, що пан Едвін приведе його до Квериґ. І точнісінько через ту саму причину ченці зі солдатами хочуть цю дитину вбити. Дивіться: хлопчик перетворюється на справжнього дикуна!

— Що це за черепи, сер? — раптом запитала лицаря Беатрис. — Чому їх так багато? Може таке бути, що вони всі належали немовлятам? Деякі з них такі маленькі, що могли би поміститись у вашій долоні.

— Принцесо, не засмучуйся так. Це лише місце захоронення, от і все.

— На що це ви натякаєте, принцесо? Черепи немовлят? Я воював із чоловіками, з вельзевулами, з драконами. Та вбивати немовлят? Як ви смієте, пані?

Раптом Едвін, усе ще співаючи, пройшов повз них і, наблизившись до ґрат, притиснувся до решітки.

— Назад, хлопче! — наказав сер Ґавейн і схопив його за плечі. — Тут небезпечно. І годі вже виспівувати!

Едвін схопився за ґрати обома руками, і на якусь мить між ним і лицарем закипіла боротьба. Та раптом вони обоє її припинили й відступили від воріт. Беатрис, яка все ще стояла, пригорнувшись до Акселевих грудей, тихо зойкнула, та Акселеві у той момент не було нічого видно за Едвіном і сером Ґавейном. І раптом чудовисько стало на острівець місячного сяйва, й Аксель зміг його роздивитися.