— Ви добре все вивідали, добродію Вістане, й від того, що ви мені розповіли, в мене мурашки забігали поза спиною.

— А ще б’юсь об заклад, що тут ховалися сім’ї саксів, які збігалися сюди з усіх усюд, шукаючи захисту в цій фортеці. Жінки, діти, поранені, старі, хворі... Бачите той двір, де раніше стояли ченці? Усі, крім найбільш немічних, збиралися там, аби стати свідками, як загарбники верещать між двома ворітьми, наче миші в мишоловці.

— У це я не можу повірити, пане. Вони точно мали би заховатись унизу і молитися за спасіння.

— Лише найбільші боягузи з них! Більшість стояла б у дворі чи навіть піднялася би туди, де зараз стоїмо ми з вами, й охоче ризикувала би потрапити під стрілу чи під меч, аби тільки насолодитись агонією внизу.

Аксель захитав головою.

— Тих людей, про котрих ви кажете, точно не тішило би кровопролиття, навіть якщо кров — ворожа.

— Навпаки, пане. Я кажу про людей, котрі вже пройшли дорогу, повну жорстокості й зла, котрі на власні очі бачили, як калічать і ґвалтують їхніх дітей та родичів. Вони дійшли сюди, до свого пристановища, лише після довгих мук, і смерть дихала їм у спину. Й ось на них наступає чисельна армія. Фортеця може протриматися декілька днів, можливо, навіть тиждень чи два. Та вони знають, що врешті-решт їх також по-звірячому вб’ють. Вони знають, що немовлята, котрих вони викохують на своїх руках, незабаром перетворяться на закривавлені іграшки, яких копатимуть ногами по цій бруківці. Вони знають, тому що все це бачили там, звідки втікали. Вони бачили, як вороги спалювали та різали, як одну по одній ґвалтували дівчат, навіть коли ті лежали, помираючи від ран. Вони знають, що їх неминуче чекає те саме, тому вони мусять цінувати перші дні облоги, коли спочатку ворог платить дорогу ціну за те, що збирається зробити потім. Іншими словами, добродію Акселю, це — відплата, якою насолоджуються заздалегідь ті, хто не зможе помститися, коли настане час. Ось чому я кажу, пане, що сакси з мого племені стояли би тут, радісно вигукуючи й аплодуючи, і що жорстокішою була би смерть, то сильніше вони би веселилися.

— Я не можу в це повірити, пане. Як можна так сильно ненавидіти за те, що ще не зроблено? Добрі люди, котрі колись знайшли тут пристановище, до самого кінця не втрачали би надії й точно дивилися би на всі страждання: і друзів, і ворогів — зі жалістю й зі жахом.

— Ви значно старші за мене літами, добродію Акселю, та в тому, що стосується крові, може видатися, що я старий, а ви молодий. Мені доводилося бачити на обличчях старих жінок і маленьких дітей чорну ненависть — бездонну, як море, — і бувало, що я і сам її почував.

— Я відмовляюсь у це вірити, пане, а крім того, ми говоримо про варварське минуле, яке, сподіваюся, назавжди відійшло в небуття. Дякувати Богові, ми ніколи не матимемо змоги на власні очі побачити, хто з нас виявився правий.

Воїн дивно глянув на Акселя. Здавалося, він уже збирався щось сказати, проте раптом передумав. Потому він повернувся до кам’яних будівель у себе за спиною.

— Коли перед цим я блукав монастирем, тримаючи цілі оберемки дров, на кожному повороті я помічав захопливі сліди того минулого. Річ у тому, пане, що, навіть якщо прорватися через другі ворота, ця фортеця все одно приховувала безліч пасток для ворога. Деякі з цих пасток були по-диявольськи підступні. Тутешні ченці ледве чи знають, повз що вони проходять щодня. Та годі про це. Поки ми стоїмо тут удвох у мирі та спокої, дозвольте мені попросити у вас пробачення, добродію Акселю, за незручності, яких я вам завдав раніше. Я маю на увазі, коли випитував про вас того доброго лицаря.

— Не варто про те і згадувати, пане. Я анітрохи не ображаюся, хоча ви добряче мене здивували, і дружину мою — також. Ви прийняли мене за когось іншого, але такої помилки легко припуститися.

— Дякую за розуміння. Я прийняв вас за того, чийого обличчя ніколи не забуду, незважаючи на те, що я був іще зовсім маленьким хлопчиком, коли востаннє його бачив.

— Десь у західних краях, мабуть?..

— Так, пане, до того, як мене забрали. Чоловік, про котрого я кажу, не був воїном, але мав меча і їздив на чудовому жеребці. Він часто відвідував наше село, й у нас, хлопчаків, котрі бачили тільки фермерів і човнярів, він викликав справжнє зачудування.

— Так. Я розумію чому.

— Пригадую, ми ходили за ним назирці цілим селом, але через свою сором’язливість завжди трималися трохи на відстані. Іноді він поспішав поговорити зі старійшинами чи скликати місцевих мешканців, аби ті зібралися на площі. Та бували дні, коли він розслаблено тинявся селом, перекидаючись словом то з одним, то з іншим, наче просто вбивав час. Він погано знав нашу мову, та завдяки тому, що наше село стояло на річці й човни постійно припливали і відпливали, багато хто розмовляв його мовою, — тож йому ніколи не бракувало товариства. Іноді він повертався до нас із усмішкою, та ми, ще зовсім дітваки, розбігалися хто куди і ховалися.

— Це у тому селі ви так добре вивчили нашу мову?

— Ні, то було потому, коли мене забрали.

— Забрали, добродію Вістане?

— З того села мене забрали солдати, і ще зі зовсім юних літ мене навчали бути воїном — таким, яким я є сьогодні. Мене забрали брити, тому я швидко навчився говорити і битися, як вони. То було давно, й у моїй голові вже все змішалося. Коли сьогодні в селі я вперше побачив вас, то, можливо, ранкове світло зіграло зі мною злий жарт, — але я знову почувся хлопчаком, котрий сором’язливо позиркує на того величного чоловіка: накидку його розвіює вітер, а він іде нашим селом, наче лев посеред свиней і корів... Гадаю, я розгледів щось таке у вашій усмішці чи в тому, як ви вітаєтеся з незнайомцями, трішки киваючи головою. Та зараз бачу, що помилився, бо ви не могли бути тим чоловіком. Облишмо розмови про це. Як ваша добра дружина, пане? Сподіваюся, вона не надто виснажилася.

— Вона вже добре перепочила. Дякую, що запитали. Та я сказав їй, аби вона відпочивала ще. Ми все одно змушені чекати, поки ченці повернуться зі зборів і абат дасть дозвіл зустрітися з мудрим цілителем Джонасом.

— Рішуча у вас дружина, пане. Я захоплено спостерігав, як вона витримала дорогу сюди, анітрохи не скаржачись... А ось і Едвін повернувся!

— Бачите, як він тримається за рану, добродію Вістане? Його також потрібно показати отцеві Джонасу.

Здавалося, що Вістан не почув цих слів. Зійшовши зі стіни, він спустився сходами назустріч Едвінові, й декілька хвилин вони тихо перемовлялися, схиливши голови один до одного. Хлопець жваво щось розповідав, а воїн слухав його, насупившись і час від часу киваючи. Коли Аксель і собі спустився до них, Вістан тихо сказав:

— Пан Едвін повідомляє про прецікаву знахідку, яку нам варто побачити на власні очі. Ходімо за ним, але поводьтеся так, наче просто собі прогулюєтеся — на випадок, якщо той старий чернець тут не просто так, а щоби за нами шпигувати.

І справді, неподалік підмітав дворик одинокий чернець. Підійшовши до нього ближче, Аксель помітив, що він беззвучно говорив сам зі собою, повністю поринувши у власні думки. Коли Едвін повів їх через двір до прогалини між двома будівлями, чернець ледве чи й поглянув у їхній бік. Вони вийшли туди, де горбкуватий схил укривала ріденька трава і де починалася стежка, що вела геть від монастиря. Обабіч стежки росли зів’ялі дерева заввишки заледве в людський зріст. Поки чоловіки під призахідним небом ішли слідом за Едвіном, Вістан тихо сказав:

— Мені дуже припав до душі цей хлопчина. Добродію Акселю, нам, певно, доведеться переглянути наші наміри залишити його в селі вашого сина. Мені було би дуже доречно, якби він іще на якийсь час залишився зі мною.

— Мене тривожать такі ваші слова, пане.

— Але чому? Він ледве чи мріє про життя, сенс якого полягає в годівлі свиней і в копанні холодної землі.

— Але що на нього чекатиме поруч із вами?

— Коли я виконаю своє завдання, то відвезу його зі собою на болота.

— І що він там робитиме, пане? Воюватиме з норманами до кінця своїх днів?