— Це точно не розмарин, пане, — пригадував Аксель голос Беатрис, який тремтів од хвилювання.
Він зігнувся, втиснувши одне коліно в землю, бо днина була погожа, а земля — суха. Беатрис, напевно, стояла позаду нього, тому що він пам’ятав, як її тінь падала на трав’яний килим лісу перед його очима, поки він обома руками розгортав поросль.
— Це точно не розмарин, пане. Де таке бачено, щоби розмарин мав такі жовті квіточки?
— Тоді я помилився з назвою, панянко, — сказав Аксель. — Але знаю достеменно, що ця рослина трапляється часто і що вона не приносить біди.
— Пане, а ви впевнені, що аж так добре знаєтеся на рослинах? Мати навчила мене розрізняти все, що росте в наших краях, але те, що зараз перед нами, мені незнайоме.
— Тоді, напевно, тут нещодавно з’явилося щось чуже для цих земель. Чому ви так цим переймаєтеся, панянко?
— Я переймаюся, пане, тому, що це може бути рослина, яку мене привчили боятися ще з дитинства.
— Пощо боятися рослини, якщо тільки вона не отруйна? Але й тоді досить просто її не торкатися. Та ось ви схопили її руками, а тепер іще й мене схиляєте зробити те саме!
— О, пане, вона не отруйна! Принаймні не в тому сенсі, який ви маєте на увазі. Та моя мати одного разу детально описала одну рослину і попередила, що побачити її у вересі — погана прикмета для молодої дівчини.
— Яка саме погана прикмета, панянко?
— Я не така смілива, щоби сказати це вголос, пане.
Проте з цими словами молода жінка — бо саме такою тоді була Беатрис — присіла навшпиньки поруч із ним, від чого їхні лікті на мить торкнулись, і довірливо усміхнулася, дивлячись йому в очі.
— Якщо побачити її — така погана прикмета, — сказав Аксель, — то хіба це добре діло — так привести мене з дороги і змусити на неї дивитись?
— О, це не погана прикмета для вас, пане! Лише для незаміжніх дівчат. Таким чоловікам, як ви, приносить нещастя зовсім інша рослина.
— Раджу вам розповісти мені, як вона виглядає, щоби я міг боятися її так само, як ви боїтеся цієї.
— Можете глузувати з мене, пане, якщо вам це до душі. Та одного разу ви спіткнетеся, впадете і помітите ту рослину просто біля себе. Подивимося, чи тоді вам буде до сміху.
Зараз він пригадував, який був на дотик верес, коли він провів по ньому рукою, пригадував шум вітру в кронах над головою, а ще — присутність молодої дівчини біля нього. Чи може бути, що тоді вони вперше заговорили одне з одним? Вони точно були знайомі, нехай лише візуально; було просто незбагненно, щоби Беатрис так довірливо поводилася з цілковитим незнайомцем.
Стукотіння сокири, на якийсь час припинившись, залунало знову, й Аксель припустив, що воїн може провести на вулиці цілу ніч. Вістан здавався спокійним і замисленим навіть у бою, та, можливо, його нерви не витримували того напруження, яке накопичилося за день і за минулу ніч, тож робота допомагала його позбутися. Навіть якщо це й так, Вістанова поведінка все одно була дивна. Отець Джонас ясно сказав, що рубати дров уже не потрібно, та воїн знову взявся за своє, ще й посеред ночі. Раніше, коли вони тільки прийшли, це виглядало простою чемністю з його боку. Але тоді, як уже з’ясував Аксель, Вістан мав свої причини рубати дрова.
— Дровітню вдало розташовано, — пояснив воїн. — За роботою ми з хлопцем змогли добре простежити, хто відходив і хто приходив. Ба більше, коли ми відносили дрова, куди було потрібно, ми вільно повешталися й оглянули прилеглу територію, хоча декілька дверей так і залишилися для нас зачиненими.
Аксель із Вістаном розмовляли, піднявшись на високу стіну монастиря, звідки відкривався вигляд на ліс, який розкинувся навколо. До того часу ченці вже давно пішли на свої збори і над монастирем зависла тиша. За декілька хвилин до того Аксель залишив Беатрис дрімати в кімнаті, а сам вийшов на передзахідне сонце й піднявся стертими кам’яними сходами туди, де стояв Вістан, дивлячись униз на густе листя.
— Але навіщо так себе обтяжувати, добродію Вістане? — запитав Аксель. — Може, ви в чомусь підозрюєте цих добрих ченців?
Воїн, піднявши руку, щоби прикрити очі, сказав:
— Поки ми піднімалися сюди тією крутою стежкою, я мріяв лише про те, щоби згорнутися десь у кутку і розглядати солодкі сни. Та ось ми тут — і я не можу позбутися враження, що в цьому місці на нас чигає якась небезпека.
— Напевно, це втома робить вас таким підозріливим, добродію Вістане. Що тут вас тривожить?
— Наразі нічого, на що я міг би з упевненістю вказати. Проте подумайте самі. Коли перед цим я повернувся до стайні, щоби подивитися, чи все гаразд із моєю кобилою, то почув, як зі стійла позаду долинали якісь звуки. Тобто, пане, це друге стійло було відгороджено стіною, та я чув, що там є кінь, хоча, коли ми тільки прийшли і я відвів кобилу до стайні, ніякого іншого коня там не було. А потому, коли я зайшов із іншого боку, то побачив, що там двері до стайні зачинено і на них висить величезний замок, який можна відімкнути лише ключем.
— Добродію Вістане, може бути безліч невинних пояснень цього. Наприклад, кінь міг бути на пасовиську, і його привели до стайні лише нещодавно...
— Я поговорив із одним ченцем про це і довідався, що вони тут не тримають коней, не бажаючи несправедливо полегшувати свого тягаря. Схоже, що після нас сюди прибув іще один гість, котрий вельми хоче приховати свою присутність.
— Тепер, коли ви про це заговорили, добродію Вістане, я пригадав, що отець Браян повідомив про важливого відвідувача, котрий прибув до абата, і що через це прибуття відклали загальні збори ченців. Ми не знаємо нічого, що тут відбувається, та, найімовірніше, це нас анітрохи не стосується.
Вістан задумливо кивнув.
— Напевно, ви маєте рацію, добродію Акселю. Дрібка сну втихомирить мої підозри. Та я все одно послав хлопця ще трохи поблукати цим місцем, сподіваючись, що йому природну допитливість пробачать охочіше, ніж дорослому чоловікові. Нещодавно він повернувся і доповів, що чув стогін із отих келій, — Вістан обернувся і вказав рукою, — так наче там є людина, котра страждає від болю. Юний Едвін пішов на звук стогону і прокрався всередину, де побачив перед зачиненою келією плями крові: й засохлі, і свіжі.
— Це цікаво, безперечно. Та це все може видатися не таким таємничим, якщо припустити, що з одним із ченців стався якийсь нещасливий випадок. Він міг, наприклад, перечепитися на цих самих сходах.
— Я припускаю таке, пане. Зрештою, не маю жодних вагомих підстав гадати, що тут щось негаразд. Напевно, це інстинкт воїна змушує мене бажати, щоби мій меч був при моєму боці, а я вже не мусив удавати зі себе фермера. А може, страхи мої беруть свій початок із того, що ці стіни нашіптують мені про дні минулі.
— Що ви маєте на увазі, пане?
— Лише те, що зовсім нещодавно це місце було аж ніяк не монастирем, а фортецею на височині, причому чудово облаштованою, щоби відбивати напади ворогів. Пригадуєте, якою виснажливою дорогою ми сюди піднімалися? Як стежка петляла вперед і назад, так наче хотіла витягнути з нас усі сили? Гляньте вниз, пане, отуди. Бачите: відразу над тими самими стежками піднімається стіна з бійницями? Звідти захисники колись засипали непроханих гостей стрілами та камінням і поливали їх окропом. Навіть дістатися до воріт — то вже був подвиг.
— Так, я бачу. Піднятися тією стежкою було би непросто, це правда.
— До того ж, добродію Акселю, готовий побитись об заклад, що колись ця фортеця була в саксонських руках, адже я всюди бачу сліди свого племені, які для вас, можливо, залишаються непомітними. Гляньте отуди. — Вістан указав униз на вимощений бруківкою дворик, затиснутий між стінами. — Гадаю, там стояли другі ворота, значно міцніші, ніж перші, та невидимі для загарбників, котрі би піднімалися стежкою догори. Вони бачили тільки перші ворота і кидали всі сили на штурм, але ті ворота були — як ми, сакси, їх називаємо — шлюзовими ворітьми, на кшталт тих, що стримують потік річкової води. Крізь ці ворота навмисно пропускали певну кількість ворожих солдатів. Потому шлюзові ворота зачиняли, не пропускаючи тих, хто ішов слідом. Тепер ті, хто опинився ізольованим між двома ворітьми, он у тому місці, залишались у меншості, і їх знов атакували зверху. Їх убивали, а тоді запускали наступних. Ви розумієте, як це працювало. Сьогодні це — місце умиротворення та молитви, проте не потрібно заглядати надто далеко, щоби побачити кров і знущання.
