— Анітрохи не образився, пані, й радію вашому товариству. Ваша подорож іще довга?

— До села нашого сина ще день дороги, бо ми вирішили піти гірською стежкою, щоби навідатися ще до мудрого ченця, котрий живе у монастирі високо в горах.

— А, святі отці!.. Певен, вони гостинно вас приймуть. Минулої весни вони дуже допомогли Горацієві, коли в нього було заражене копито і я боявся, що йому вже кінець. Та й мені самому, коли кілька років тому я відновлювався після падіння, їхні бальзами принесли значну полегшу. Та якщо ви шукаєте зцілення для вашого німого супутника, то, боюся, лише сам Господь може вкласти слова до його вуст.

Лицар промовив це, зиркнувши у бік Вістана, і помітив, що той наближається до нього, та ще і з обличчя його повністю зник вираз недоумкуватості.

— Дозвольте мені здивувати вас, пане, — сказав він. — Мова повернулася до мене.

Старий лицар здригнувся від несподіванки, а тоді, заскрипівши латами, з гнівним запитальним виглядом повернувся до Акселя.

— Не звинувачуйте моїх друзів, пане лицарю, — сказав Вістан. — Вони лише зробили те, про що я їх ревно попросив. Але тепер, уже пересвідчившись, що причин боятися вас нема, я можу скинути маску. Будь ласка, пробачте мені.

— Я не тримаю зла, пане, — сказав старий лицар, — бо знаю, що в нашому світі зайва пересторога не зашкодить. Але тепер скажіть, хто ви, щоб і я також пересвідчився, що мені нічого вас боятися.

— Мене звуть Вістан, пане, я з болотного краю на сході й мандрую цими місцями, виконуючи завдання свого короля.

— А, ви дійсно далеко від дому.

— Таки далеко, пане, і тутешні дороги мали би бути мені мало знайомі. Та на кожному повороті в мені наче пробуджується давній спогад.

— Отже, пане, вам, найімовірніше, вже доводилося бувати тут раніше.

— Напевно, так і є. Крім того, я чув, що народився не на болотах, а у краї, що лежить далі на захід звідси. А це означає, що мені неабияк поталанило зустріти вас, пане! Затим, що, гадаю, ви є сер Ґавейн, із тих самих західних земель, лицар, уславлений своїми мандрівками тими краями.

— Я Ґавейн — це справді так, племінник великого Артура, який колись мудро і справедливо правив цими землями. Багато років я прожив на заході, але тепер ми з Горацієм мандруємо, де душа забажає.

— Якби час мій належав мені самому, я сьогодні ж поскакав би на захід, аби вдихнути повітря тієї країни. Та я зобов’язаний виконати своє завдання і поспішити назад зі звісткою про це. Наразі ж неабияка честь для мене — познайомитися з лицарем великого Артура, а надто з його рідним племінником! Хоча сам я і сакс, але до Артурового імені ставлюся з повагою.

— Приємно чути від вас такі слова, пане.

— Сер Ґавейн, оскільки сталося чудо і мова моя повернулася до мене, я хотів би поставити вам маленьке запитання.

— Звісно, сміливо запитуйте.

— Цей пан, котрий сидить поруч із вами, — добродій Аксель, фермер із християнського села за два дні дороги звідси. Він приблизно одного з вами віку. Сер Ґавейн, прошу вас, поверніться й уважно подивіться на нього. Чи вам не доводилося раніше бачити його обличчя, хай, може, і багато років тому?

— Святі небеса, добродію Вістане! — Беатрис, яка, як здавалось Акселеві, заснула, знову нахилилась уперед. — Що ви таке запитуєте?

— Я не маю на думці нічого поганого, пані. Сер Ґавейн родом зі західних земель, тож я і подумав, що, може, йому доводилося зустрічатися з вашим чоловіком колись дуже давно. Що в цьому поганого?

— Добродію Вістане, — сказав Аксель, — іще під час нашої першої зустрічі я помітив, що ви час від часу дивно на мене дивитесь, і чекав підхожого моменту, щоби попросити у вас пояснення. Хто, ви думаєте, я такий?

Вістан, який досі стояв під великим дубом, тоді як вони троє сиділи пліч-о-пліч, спершись на стовбур, раптом присів навшпиньки. Можливо, він зробив так, аби виявити свою прихильність, але Акселеві здалося, що воїн просто захотів роздивитися їхні обличчя зблизька.

— Нехай спочатку сер Ґавейн зробить те, про що я його прошу, — сказав Вістан, — йому потрібно лише трішечки повернути голову. Вважайте це дитячою забавкою, якщо хочете. Благаю вас, сер, подивіться на чоловіка, котрий сидить біля вас, і скажіть, чи доводилося вам його зустрічати в давні дні.

Сер Ґавейн стримано засміявся і подався вперед. Здавалося, він був геть не проти трохи повеселитися, так наче його дійсно щойно запросили взяти участь у дитячій грі. Проте, коли він уважно вдивився в Акселеве лице, вираз його обличчя змінився: він був здивованим, навіть враженим. Аксель інстинктивно відвернувся саме тоді, коли старий лицар мало не силоміць змусив себе відкинутися назад на стовбур дерева.

— То як, сер? — запитав Вістан, зацікавлено спостерігаючи за ними.

— Не думаю, що ми з цим паном зустрічалися до сього дня, — сказав сер Ґавейн.

— Ви певні? Літа здатні змінювати людину до невпізнання.

— Добродію Вістане, — втрутилася Беатрис, — що саме ви шукаєте в обличчі мого чоловіка? Навіщо просити про таке люб’язного лицаря, котрий іще донедавна був для всіх нас незнайомцем?

— Пробачте мені, пані. Ці землі пробуджують у мені стільки спогадів!.. Але кожен із них — наче невловний горобчик, що будь-якої миті може пурхнути геть разом із вітром. Мені цілий день видавалося, що обличчя вашого чоловіка от-от допоможе мені пригадати щось важливе, і, якщо вже зовсім чесно, саме тому я й запропонував вам вирушити в путь разом. Звісно, це не скасовує того, що я щиро хочу, щоби ви безпечно пройшли ці дикі дороги.

— Але чому ви вважаєте, що бачилися з моїм чоловіком на заході, якщо він завжди жив у сусідніх краях?

— Не звертай на це уваги, принцесо. Пан Вістан переплутав мене з кимось із давніх знайомих.

— Напевно, друзі, так воно і є! — сказав сер Ґавейн. — Ми з Горацієм часто плутаємо людей із тими, кого нам доводилося зустрічати раніше. «Горацію, глянь-но туди, — кажу я йому, — отам попереду на дорозі наш старий друг Тудур. А ми думали, що він загинув у битві при горі Бадон[5]». А тоді ми під’їжджаємо ближче — і Горацій фиркає, так ніби хоче сказати: «Ну ти й бовдур, Ґавейне, цей юнак йому у внуки годиться, та ще й анітрохи на нього не схожий!»

— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — скажіть мені ось що. Мій чоловік нагадує вам когось, кого ви любили в дитинстві? Чи когось, кого боялися?

— Облишмо ці розмови, принцесо.

Та Вістан, легенько погойдуючись на п’ятах, не відривав погляду від Акселя.

— Гадаю, того, кого любив, пані. Тому що, коли сьогодні вранці ми зустрілися, моє серце стиснулося від радості. Але потім...

Він знову мовчки подивився на Акселя — так, немов уві сні. Аж раптом обличчя Вістана потемніло, і, знову піднявшись на ноги, він відвернувся.

— Я не можу дати вам відповіді, пані Беатрис, бо й сам не знаю. Мені здавалося, що коли я мандруватиму пліч-о-пліч із вами, то це розбудить спогади, та наразі цього не сталося. Сер Ґавейн, із вами все гаразд?

Ґавейн і справді раптово впав уперед. Але тепер вирівнявся і важко зітхнув.

— Усе гаразд, дякую за турботу. Просто ми з Горацієм уже багато ночей не мали ні м’якого ложа, ні вигідного пристановища, тож обоє втомились. Оце й усе.

Він підняв руку і потер собі лоба, хоч Акселеві раптом здалося, що справжньою метою цього жесту було затулити очі настільки, щоби не бачити обличчя людини, котра сиділа збоку.

— Добродію Вістане, — сказав Аксель, — якщо ми вже заговорили дуже відверто, то я, мабуть, і собі також вас дещо запитаю. Ви кажете, що приїхали в ці краї, щоби виконати завдання свого короля. Та чому ви так ретельно приховуєте свою справжню особу, подорожуючи країною, де вже давно панує мир? Якщо нам із дружиною та з цим бідолашним хлопчиною випало мандрувати разом із вами, то ми хотіли би знати все про справжню особу свого супутника, як і про те, хто його друзі, а хто — вороги...

— Ваші слова справедливі, пане. У цій країні дійсно панують мир і спокій, як ви й кажете. Проте я тут залишаюся саксом, котрий подорожує землею бритів, і в цих краях править лорд Бреннус, чиї солдати безбоязно переходять із місця на місце, забираючи як податок зерно та худобу. Я не шукаю непотрібних сварок, тому і приховую свою особу, пане. Це робить дорогу безпечною для всіх нас.