— Принцесо, то, певно, бувала миша чи якась інша істота.

— Шурхіт був зовсім інакший, і мені не раз здавалося, що я його чула. І зараз, коли я про це думаю, мені здається, що він з’явився саме тоді, коли я вперше відчула цей біль.

— Ну, навіть якщо і був якийсь домовик, то що з того, принцесо? Твій біль — тільки незначна слабкість, вибрики істоти, котра радше хотіла наробити збитків, аніж завдати тобі поважної шкоди. Так само, як того разу, коли хтось із бешкетних дітваків підкинув щурячу голову в кошик із тканням пані Енід, — просто щоби подивитися, як вона з переполоху гасатиме туди-сюди.

— Твоя правда, Акселю. Він радше хотів наробити збитків, аніж завдати мені шкоди. Напевно, ти маєш рацію. Та все одно, муже...

Вона замовкла, протискаючись між двома старими стовбурами, які напирали один на одного, а потому продовжила:

— Та все одно, коли ми повернемося, я хочу, щоб у нас була свічка на ніч. Я не хочу, щоби чи то домовик, чи будь-хто інший накликав на нас іще якесь лихо.

— Ми подбаємо про це, принцесо, не хвилюйся. Поговоримо зі священиком, щойно повернемося. Та ченці в монастирі дадуть тобі мудру пораду щодо твого болю — тож немає нічого непоправного.

— Я знаю, Акселю. Я не надто за це хвилююся.

Важко сказати, чи мав Вістан рацію стосовно того, що стежка скорочувала шлях, але, попри все, невдовзі після полудня вони вийшли з лісу назад на головну дорогу. Подекуди вона була болотиста і порита коліями від коліс, але тепер вони могли йти вільніше, ніж до того, і з часом дорога стала і сухіша, й рівніша. Сонце приємно пригрівало крізь віття, яке нависало над головами, й усі крокували далі в доброму гуморі.

Потому Вістан знову дав команду зупинитись і вказав на землю перед ними.

— Недалеко попереду нас їде одинокий вершник, — сказав він.

І не встигли вони багато пройти, як помітили попереду збоку від дороги галявину та свіжу колію, що звертала в неї. Перезирнувшись, вони обережно рушили вперед.

Коли галявину стало добре видно, вони помітили, що вона доволі велика: можливо, колись, у кращі часи, хтось сподівався побудувати тут будинок, а навколо нього насадити фруктовий сад. Стежка, яка відходила від головної дороги, хоч і заросла травою, була прокладена акуратно, а закінчувалася великим круглим майданчиком під відкритим небом, якщо не брати до уваги величезного дуба з розлогою кроною, що ріс у самому центрі майданчика. З того місця, де вони стояли, їм було видно силует людини, котра сиділа в тіні дерева, спершись спиною на стовбур. Тієї миті чоловік був повернутий до них у профіль і виглядав так, наче був наряджений в обладунки: незнайомець по-дитячому розкинув на траві дві металеві непорушні ноги. Його обличчя годі було розгледіти через листя, що проростало крізь кору, хоча всі бачили, що шолома на голові не було. Неподалік задоволено пасся осідланий кінь.

— Назвіться, хто ви такі! — вигукнув чоловік із-під дерева. — Усіх розбійників і злодіїв я зустріну з мечем у руці!

— Дайте йому відповідь, добродію Акселю, — прошепотів Вістан. — Дізнаймося, що він за один.

— Ми прості мандрівці, пане, — гукнув Аксель у відповідь. — Хочемо тільки пройти з миром.

— Скільки вас? Мені здається, я чую коня?

— Кульгавого коня, пане. Не враховуючи його, нас четверо. Ми з дружиною — брити, вже в літах, із нами підліток, іще зовсім дитина, та ще німий недотепа. Цих двох нещодавно нам передали їхні саксонські родичі.

— Тоді підходьте до мене, друзі! Я маю хліб, яким охоче поділюся. Та й вам, напевно, хочеться перепочити не менше, ніж мені — насолодитися вашим товариством.

— Акселю, думаєш, варто йти до нього? — запитала Беатрис.

— Гадаю, що так, — промовив Вістан, перш ніж Аксель хоч щось відповів. — Він не становить для нас жодної загрози, а судячи з його розмови, він уже й сам людина в літах. Хай там як, а ми розіграємо ту саму сцену, що й раніше. Я знову перебуду з відвислою щелепою, мов у недоумкуватого, і коситиму очима навсібіч.

— Але цей чоловік має на собі обладунки й озброєний, пане, — сказала Беатрис. — Ви певні, що зброя буде у вас напоготові, якщо її сховано в кінській поклажі під покривалами та глеками з медом?

— Це добре, що мого меча заховано якнайдалі від підозріливих очей, пані. Коли він мені знадобиться, я миттю його відшукаю. Юний Едвін триматиме вуздечку і простежить, аби кобила не відійшла надто далеко від мене.

— Ходіть сюди, друзі! — гукнув незнайомець, не змінюючи своєї застиглої пози. — Вам нічого боятися! Я лицар і також брит. Озброєний, так, але підійдіть ближче, і ви побачите, що я лише непоголений старий дурень. Меча та кольчугу я ношу лише з почуття обов’язку перед своїм королем — великим і улюбленим Артуром, який уже багато років на небесах. І точно не менше часу минуло відтоді, коли я востаннє у гніві вихоплював меч. Отам мій старий бойовий кінь, Горацій. Йому доводиться страждати від ваги всього цього залізяччя. Подивіться на нього: ноги підкошуються, спина прогнулась. О, я знаю, як він страждає щоразу, коли я його сідлаю! Та він має добре серце, мій Горацій, і я знаю, що він ніколи не погодився би на іншу ношу. Ми з ним продовжимо нашу подорож саме так, у повному спорядженні, — в ім’я нашого великого короля, — і не зупинимось, аж поки хтось із нас уже не здужає зробити і кроку. Підходьте, друзі, не бійтеся мене!

Вони звернули на галявину, і, наближаючись до дуба, Аксель помітив, що у лицаревих вигляді та поведінці дійсно не було нічого загрозливого. Так, він виявився дуже високим, але Аксель припустив, що тіло під латами — худе, хоч і жилаве. Обладунки були зношені та поржавілі, хоча лицар, без сумніву, робив усе, щоби зберігати їх у належному стані. Туніку, колись білу, було не раз шито-перешито. З-над обладунків виглядало добродушне поморщене обличчя; над ним на вітрі тріпотіло декілька довгих пасем сніжно-білого волосся, і якби не вони, то голову лицаря можна було би назвати цілковито лисою. Лицар міг би видатися жалюгідним, коли отак сидів на землі, розкинувши ноги, та сонце, яке пробивалося крізь гілляччя над головою, цяткувало його мозаїкою світла й тіні, так що здавалося, наче він сидить на троні.

— Бідний Горацій сьогодні не поснідав, бо ми прокинулись у кам’янистому місці. Потому я гнав його цілий ранок і, визнаю, був геть не в гуморі. Не давав йому зупинитися. Кроки його все сповільнювалися, та я вже добре вивчив ці хитрощі, тож йому не вдасться обвести мене навколо пальця. «Я знаю, що ти не втомився!» — сказав я і трохи його пришпорив. Але він знай іде все повільніше і повільніше, а я, м’якосердий дурень, навіть чудово розуміючи, що він потайки сміється з мене, здаюсь і кажу: гаразд, Горацію, зупинись і поїж. І от я сиджу перед вами, знову дурень дурнем. Підходьте, друзі, приєднуйтеся до мене. — Він потягнувся вперед, кольчуга його заскрипіла, і лицар дістав із мішка, що лежав у траві перед ним, буханець хліба. — Свіжоспечений! Мені дали його у млині, коли я проходив повз нього, — ще й години не минуло. Ходіть сюди, друзі, сідайте поруч і розділіть зі мною хліб.

Аксель притримав руку Беатрис, поки вона сідала на вузлувате дубове коріння, а потім і сам сів між дружиною та старим лицарем. Акселеве серце відразу переповнила вдячність за моховиту кору за спиною, за спів пташок над головою, а хліб, який передавали один одному, був м’який і свіжий. Беатрис схилила голову чоловікові на плече й віддихувалася — її груди рівномірно підіймалися й опускались, — а тоді також почала зі смаком поїдати хліб.

А Вістан не сів. Похихотівши сам до себе та всіма іншими можливими способами продемонструвавши старому лицареві свою глупоту, він відійшов убік — туди, де у високій траві стояв Едвін, тримаючи його кобилу. Відтак Беатрис, дожувавши хліб, випросталась і звернулася до незнайомця.

— Даруйте, що не привіталася з вами раніше, пане, — сказала вона. — Та лицарів ми зустрічаємо не часто, і я була до глибини душі вражена вашою появою. Сподіваюся, ви не образились?