Якщо захотіти, щоб власне тіло було здатне на більше, або щоб мозок запам’ятовував швидше і краще, треба тренуватися. Як і з тілом, регулярні вправи підвищують якість пам’яті. Таким чином, надзвичайно важливо перестати недооцінювати свої можливості. Ви зможете все, якщо захочете, а особисто мої здібності – зовсім не вроджені. Мозок уміє набагато більше, ніж нам здається, і я сам постійно дивуюся моїм досягненням і рекордам інших людей. Так що будьмо, як діти, – з відкритим серцем беріться за вивчення нового і запитуйте, як це треба робити. І можете втішити себе тим, що ваш мозок використовує приблизно стільки ж енергії, скільки й тоді, коли він лінується або після тренування.

Коли ми говоримо тут про запам’ятовування, важливо розуміти, що саме для нього вигадано активні методи пам’яті. Це означає, що слід посилено їх використовувати, і тільки тоді вони будуть ефективними. За допомогою регулярних вправ із часом усе стане цілком природним, і ви із задоволенням пожинатимете плоди своєї праці. Заучування відбуватиметься практично несвідомо. Чим раніше почати й чим більше тренуватися, тим швидше ці методи стануть частиною несвідомих способів запам’ятовування інформації.

Якщо почати в пізньому віці, як було в мене, то розвинути природну суперпам’ять найшвидше не вийде, проте вдасться створити треновану суперпам’ять. Це також зовсім непогано.

Журналісти часто хочуть зробити хорошу радіо- або телепрограму й час від часу телефонують, висипають на мене купу цифр або слів. Вони думають, що якщо я змагаюся за Швецію на чемпіонатах світу, то повинен їх легко запам’ятати. Але я завжди відповідаю, що в мене немає ні найменшого шансу запам’ятати інформацію, надану невідомою людиною.

Журналісти помиляються, що я маю вроджену природну суперпам’ять, як у Дастіна Хоффмана у фільмі «Людина дощу». Це пов’язано з нерозумінням або їхньою повною некомпетентністю, але їм про це говорити не варто, якщо хочеш зберегти нормальні відносини з журналістами. Насправді я тільки натренував активну суперпам’ять. Якщо я вирішу не запам’ятовувати щось, то воно в пам’яті й не затримається.

Коли телефонує якийсь журналіст, а ми ще не вирішили, чи проводитимемо тест, то я беру на себе сміливість і записую всі його запитання й завдання, бо безліч разів довів, що можу на конкурсах і телепередачах робити все, що демонструю на звичайних виступах.

Переважна більшість журналістів, без сумніву, дуже досвідчена, освічена. Тому вони спочатку називають себе і запитують, які випробування могли б зі мною провести. І коли я знаю, що мені потрібно буде зробити і про яку кількість інформації йдеться, то завжди активно використовую свою пам’ять. Причому неважливо, чи передача зі мною передача відбувається в прямому ефірі, чи я сиджу вдома на дивані з телефонною трубкою в руці. Тому, якщо ви почули мої неправильні відповіді, то знайте – це сталося тільки з моєї вини, а не через те, що журналіст мене приголомшив. Ні, ніхто з них у прямому ефірі так ніколи не робив. Просто мене спіткала невдача, хоча я й натренував суперпам’ять. Але вона не є абсолютною, і я цілком можу помилитися – як і рекордсмен зі стрибків у висоту може зачепити планку на змаганнях.

Я чув, як мою пам’ять називають однією з найкращих у світі, але навіть я не завжди правильно відповідаю на всі запитання. Хоча й володарі суперпам’яті не обов’язково правильно відповідають на всі запитання. Ми, як, і раніше запам’ятовуємо на значно вищому рівні, ніж звичайні люди. Згадайте, що спортсмен зі стрибків у висоту, який не взяв 2 метри 20 сантиметрів, все-таки перестрибнув планку на висоті 2 метри 15 сантиметрів.

Є багато різних методик активної пам’яті. І варіантів стає все більше, тому що з’являються все нові й нові талановиті мнемоніки. Крім того, кожен спортсмен із запам’ятовування найчастіше розробляє свою власну інтерпретацію методів, що надає їм індивідуального характеру. Але всі прагнуть досягти одного й того самого, а саме: запам’ятати якомога більше інформації, причому швидше і без проблем.

Тому я завжди намагався виявити загальні принципи тренування пам’яті, спостерігаючи за найкращими мнемоніками світу й опитуючи їх. А також самостійно експериментуючи з різними способами запам’ятовування, наприклад, усіх карт у колоді. Я прийшов до такого:

• усі методи засновано на асоціаціях, що виникають за появи інформації, яку потрібно запам’ятати;

• усі методи використовують зображення й візуалізацію;

• усі методи вміщують інформацію в ментальному просторі;

• треба практикуватися, щоб добре освоїти свій метод;

• не існує методу, який був би набагато кращим, ніж будь-який інший – усе вирішує обсяг тренувань;

• навчання метода потребує близько 3–6 місяців не- залежно від того, яким складним він є. Потім приблизно стільки ж часу буде потрібно, щоб легко його застосовувати;

• тільки тоді, коли ви почнете регулярно тренуватися, ви відчуєте і дізнаєтеся всі можливості й обмеження пам’яті, про які далі йтиметься.

Слід розуміти, що у своїй книзі я не вважаю мої методи найкращими. Я й не хочу так думати. Моя мета в тому, щоб дати вам уявлення про активну роботу пам’яті. Зацікавлений читач може потім самостійно йти вперед і дізнаватися про найбільш передові методики й присвятити себе жорсткішим тренуванням. Я опишу доволі прості варіанти, що добре працюють у повсякденному житті, навчанні й інших ситуаціях.

У Додатку А ви знайдете деякі більш просунуті способи, схожі на мої, якими я користуюся для змагань. Ними також користуються одні з найкращих спортсменів у світі. Але ці рекордсмени тренувалися набагато довше за мене, часто більше захоплені нашим спортом і тому набагато сильніші. Особливо варто відзначити Домініка О’Браєна, який вигравав чемпіонат світу з пам’яті аж вісім разів! Саме після прочитання його книжки я був таким натхненним, що вирішив почати змагатися.

У моїй же книзі ставиться мета пояснити, що не буває швидких рішень. Не знаю, скільки разів я зустрічався зі сповненими очікувань школярами, журналістами, студентами, хто прийшов, сподіваючись дізнатися мої секрети й відразу стати кращим, або хотів написати статтю з простими відповідями на всі запитання. Але так не вийде – треба тренуватися. Теорії прості, їх можна засвоїти за п’ять хвилин, але тільки старанні тренування дають результати.

Я часто порівнюю – от якби я був головою Шведського футбольного союзу? Скільки людей прийшли б до мене й сказали: «Я хочу краще грати у футбол»? Вони не розуміють, що я відразу послав би їх у спортклуб, де їм доведеться тренуватися принаймні два-три рази на тиждень. А якщо потім вони захочуть перейти в професіонали, то це має стати їхнім способом життя. Ми всі знаємо, чим із дитинства займався весь свій вільний час Златан Ібрагімович. І тільки тому він став найкращим футболістом Швеції.

Хороший приклад, що ілюструє важливість різних методик, порівнюючи з кількістю тренувань, – це випадок із «Системою Бена». Цю систему винайшов британець Бен Прідмор, який тричі був чемпіоном світу з пам’яті. Він поставив кілька світових рекордів і став найпершою людиною, якій вдалося запам’ятати всю колоду карт менше ніж за 25 секунд. Він побив свій власний світовий рекорд, коли на чемпіонаті світу 2010 року за годину запам’ятав 28 колод.

Улюблені змагання Бена – ті, що пов’язані із запам’ятовуванням саме карт. Його система ідеальна для цього.

У більшості з нас, спортсменів-мнемоніків, є образ для кожної карти в колоді. Це означає, що в нас є 52 картинки, які ми повинні тримати в пам’яті, і кожна з них пов’язана з якоюсь картою в колоді. Але Бен розробив систему, у якій у нього не менше як 2704 образів для запам’ятовування колоди. Якщо він бачить сімку черв і короля пік, то це один образ. Якщо ж він бачить короля пік, а потім сімку черв – це вже інший образ. Ось так, 52 рази по 52 виходить 2704 образи! Це величезна кількість інформації, але вона дає йому велику перевагу, тому що йому треба згадати всього 26 картинок, щоб запам’ятати цілу колоду, а нам доводиться битися з 52. Саме тому Бен Прідмор став видатним переможцем у конкурсах із запам’ятовування карт.