Коли мнемонік запам’ятовує схожу інформацію по кілька разів, він може випробувати дещо, що нагадує відлуння. Найпростіше це показати на прикладі, тому зробімо так: для початку подивіться на шість пар картинок і запам’ятайте їх методом зв’язування. І тільки потім прочитайте текст, що лишився в цьому розділі, й продовжуйте вправу.

Відлуння виникає через те, що мозок зазнає труднощів, запам’ятовуючи аналогічну інформацію, але в інший спосіб.

Найвиразніше це бачать професіонали, коли переходять від заучування однієї колоди карт до кількох.

Коли людина дивиться на карти в другій, третій, четвертій колоді й так далі, мозок часто звертається до вивченого раніше. Річ у тім, що людина заново запам’ятовує схожу інформацію, але розміщує її в інших місцях.

Коли з’являється валет черв, мозок хоче перейти до валета черв з уже відомої колоди. Це нагадує відлуння, і з ним важко боротися.

Навіть за спроби розмістити інформацію в тих самих місцях за просторового методу, можна наразитися на старі приклади. Це сміття з минулих спогадів, яке там затрималося.

Його не так чітко видно в процесі запам’ятовування, але якщо не відпрацювати як слід, то колишні картинки повертатимуться. Старі картинки заважатимуть своїм «відлуння» картинкам, які запам’ятали недавно.

Перш ніж ми рушимо далі, подивіться на наступні пари картинок. Це знову ті самі шість пар зображень, але тепер в інших поєднаннях. Запам’ятайте їх і продовжуйте читати до кінця цей розділ книжки.

На щастя, щоб виправити ситуацію, дещо можна зробити. Перша проблема – повернення мозку до вже завченої інформації – найкраще розв’язується практикою й тільки практикою. Це залежить від якості запам’ятовування та розвитку тієї частини мозку, що відповідає за багатозадачність. Поступово ви навчитеся розрізняти: ось перший пакет даних, ось другий пакет і т. д.

Другу проблему – відлуння від раніше запам’ятованої інформації в уявних подорожах – також можна успішно розв’язати. Щоб очистити свій уявний простір від старих даних, слід просто видалити їх. Вірите ви в це чи ні, але світові чемпіони із запам’ятовування є також світовими рекордсменами із забування. Одні й ті самі люди одночасно і найкраще, і найгірше пам’ятають за всіх інших! Нам просто треба викинути з голови всі колоди, цифри й інші об’єкти, які ми вивчили на минулих змаганнях. Чи так це легко?

Ні, всі ми схильні до ризику відлуння, і це головна причина, чому багато найкращих мнемоніків не тренуються за кілька днів і навіть тижнів до змагань. Усі хочуть очистити свої розумові простори від старого інформаційного сміття, яке там нагромадилося.

Можна зробити це двома способами. По-перше, нічого не повторювати – нехай час сам зробить свою справу. А по-друге, можна обійти всі свої станції й віддати їх. Спортсмен запам’ятовує свої місця порожніми й таким чином «забуває» інформацію. Професіонали зазвичай використовують комбінацію цих способів. Є й ті, хто діє кількома екстремальнішими варіантами видалення даних. Вони уявляють собі, як замітають усі об’єкти або зменшують їх у розмірі, аж доки вони не зникнуть.

Подивіться на сторінку 169. Там наведено таблицю, у якій відсутня половина картинок із першого етапу запам’ятовування. Їх усі перемішано. Чи вдасться вам записати, яких картинок немає? Але для початку потрібно відчути, як реагує мозок і що виникає перед вами, коли ви бачите картинку. Що є правильним, а що відлунням? Ви помітили різницю від попередніх вправ?

Однією з переваг техніки активної пам’яті є те, що ви можете перевірити себе й оцінити, як ви втомилися. Якщо я погано відпочив, то справа може зайти так далеко, що я не зможу запам’ятати навіть одну колоду. Кажучи «не зможу», я маю на увазі, що не встигну завчити її менш ніж за п’ять хвилин. А для мене це дуже багато часу, тому що зазвичай його вистачає для триразового а то й чотириразового повторення колоди.

Під час запам’ятовування в головному мозку відбуваються хімічні реакції й фізичні зміни. Якщо ви втомилися, то і мозок не відпочив, а це важлива умова для засвоєння інформації. Мозок реєструє те, що ви бачите, але в пам’ять не відкладає. І доводиться змушувати його працювати. Набагато краще трохи поспати або просто відпочити, а не змушувати себе заучувати.

Мені зателефонували журналісти з програми «Талант-2010» із каналу TV4 й запитали, чи не хотів би я в ній взяти участь. Я завжди думав, що всі самотужки прагнуть потрапити на телебачення, а не вони запрошують учасників. Але тоді з’ясувалося, що для створення хорошої передачі телевізійники телефонують людям, які можуть за дві хвилини зробити щось дивовижне або незвичайне.

Коли такій людині телефонують, вона зазвичай задоволена і думає, що у неї є право голосу в підготовці номера і вона може зробити щось за своїм бажанням. Я ще не вирішив, хочу я брати участь у передачі, чи ні. Але після довгих роздумів і деяких вимог із мого боку, з якими начебто погодилися, я зголосився на запрошення. Але ж моя інтуїція наполегливо підказувала: тримайся якомога далі від телевізора!

Ми довго обговорювали сценарій із помічником режисера перш ніж досягли домовленості. Я повинен був запам’ятати три рядки двійкових чисел по 18 штук у кожному, що загалом давало 54 елементи – комбінації одиниць і нулів. Щось подібне я зазвичай легко запам’ятовую приблизно за одну хвилину. Так що дві хвилини ефіру надавали хороший запас часу. На наступний день я пішов до Великого театру в Гетеборзі. І збирався почати запам’ятовувати о 10 годині ранку – однією з моїх вимог був ранній виступ, тому що я поїхав до них із дочкою. Для початку ми провели невелику репетицію, причому повинні були кричати, стрибати й навіть волати від радості, щоб у режисера вийшов яскравий матеріал для його програми.

Але тільки о третій годині телевізійники повідомили про час початку виступу. Нас розділили на дві групи: одна повинна була працювати із 17-ї до 19-ї, а інша – з 20-ї до 22 години. Глядачі матимуть годинну перерву, тому що зйомка всієї передачі потребує чимало часу. Уявіть моє здивування, коли я почув, що мій номер у програмі – 26. Це була не просто друга група, а майже її кінець. Занадто пізно для моєї дочки, якій треба бути вдома з мамою о восьмій вечора. Я спробував зателефонувати тому самому помічнику режисера, але безрезультатно. Він був зайнятий. Зваживши всі за і проти, я все ж вирішив зостатися. Моя дочка веселилася, бігала навколо і теревенила – вона всім подобалася.

О четвертій годині телеведучі Чарівник Тоббі й Маркуль закінчили запис, який був справді хорошим. Натхнення й мотивація були на високому рівні. Однак те, що трапилося пізніше, було зовсім не так смішно. Мене вже вранці почало лихоманити. Шия трохи затекла, проте було не так зле, щоб я вирішив відмовитися від виступу. Але після цього запису до моєї черги вийти на сцену минуло більше як п’ять годин, мій голос помітно захрип, і я втомився. Перед виходом я спробував запам’ятати 54 двійкових чисел по три рази й жодного разу не досяг стовідсоткового результату. Мене це не жарт стурбувало.

Я знаю себе і зрозумів, що втомився, а це заважає роботі. Однак зосередившись і дещо повторивши, я ще міг справитися із завданням. Зрештою, там було тільки 54 одиниці й нулі, а зазвичай я з цим легко справляюся.

На сцені я побачив свої три рядки від Чарівника Тоббі й почав запам’ятовувати. Маркуль нервував і навіть відпустив репліку: «Невже це справді можливо?!» Мені вдалося все закінчити за дві хвилини відповідно до плану. Я зовсім не хвилювався, стоячи перед журі, камерами й великою аудиторією, але мене бентежило, що я втомився. Двічі перевіривши інформацію й виявивши під час другого проходу картинку, закодовану помилково, я виправив її. А доки на сцену викочували дошку з двійковими числами, я ще двічі в голові повторив числа. Коли все було готове, члени журі попросили мене їх прочитати.