Азіатів Вольська ніколи не бачила наживо, хоч кілька китайських крамничок у Києві вже було.

На картинках і фотографіях у журналі «Довкола світу» ці екзотичні для неї люди постійно були в просторих кімоно й дерев’яних сандалях. Анна уявляла їх маленькими, худими й чомусь лисими. Той, на кого вона дивилася зараз, був у картузі з маленьким козирком, жовтим, мов шмат мамалиги, коротконогим і пузатим. Вузькі очиці косили в різні боки, рота кривила хижа посмішка.

Фігура на мішені.

– Бажаєте застрелити япошку, добродійко? – люб’язно поцікавився сухорлявий чоловічок із мушкетерською борідкою. Білий корковий шолом за задумом мусив би робити власника тиру подібним до бувалого в бувальцях африканського мисливця. – Цілити треба в лоба, межи очі. Зволите бачити там кружечок-с.

– Цікаво, чому саме японець.

– Хіба не знаєте? На якому світі живете, мадам! Жовтопикі лізуть у наші справи! Порушують усі угоди, які тільки можна порушити! Нахабніше поводяться тільки євреї! Япошки захопили наш Порт-Артур, а це – війна, добродійко!

– Або я помиляюся, або японців у Порт-Артурі вже давно нема. До всього місто не наше, а китайське. Ми його орендуємо[17]. І то – не ми, Петербург.

– Хіба Петербург – не ми? – сухорлявий підозріло примружився. – Гарно вдягнена дама, а нігілістів[18] наслухалася.

Найменше Вольській хотілося зараз дискутувати з власником вуличного тиру. Зупинилася поруч, убиваючи час. Петро Черняєв запізнювався, Анна чекала на нього вже пів години, проте не злилася. Розуміла: молоденького слідчого, Іванового учня й друга їхньої сім’ї, могла затримати й напевне затримала служба. Не думала заводити будь-яку розмову, відповіла знічев’я, й тепер була незадоволена собою.

– То як, мадам? – миршавий уже ладнав духову рушницю, простягав через бар’єр. – Покажете товстим жовтим мавпам їхнє місце? Хай знають, де раки зимують!

Черняєв ніби почув її поклик – виринув з-за дерев, вітально махнув рукою, швидко наблизився.

– А ось зараз пан поліцейський покаже, як треба стріляти! – службовий мундир підказав сухорлявому, хто перед ним. – Дві копійки постріл! Після кожного десятого один безкоштовно!

– Голова болить від нього, – поскаржилася Вольська.

– Даруйте, що довелося чекати. Насилу знайшов привід вирватися сюди.

Навіть на початку буднього дня «Шато-де-Флер» вирував. Звісно, по обіді, а особливо під вечір у парку розваг ставало ще жвавіше. Проте чимало киян, переважно жінок чи нянь із маленькими дітьми, вибиралися сюди, ближче до дніпровських схилів, щоб ловити останні погожі дні року. Що значило, тут ніхто ні на кого не звертатиме спеціальної уваги.

– Скільки маєте часу? – Вольська взяла приятеля попід руку, більше схожу на руку скрипаля чи піаніста, аніж слідчого розшукової поліції.

– Для вас, Анно Ярославівно, – скільки завгодно.

– Що значить, часу обмаль і ви робите мені послугу, – усміхнулася Вольська.

– Як завжди. І вважаю це за честь.

Черняєв у своїх юнацьких поривах був як ніхто щирим. Поліцейська служба ще не зробила з нього пропеченого циніка, шкіра не зашкарубла, не розучився червоніти й не вповні навчився брехати. Анна давала йому для цієї науки десь близько року. І не мала сумнівів, що Петрик – так вони з Іваном звикли називати його, – неодмінно її опанує, хай навіть проти власної волі. Вони неквапом рушили алеєю вглиб парку.

– Мене цікавить усе, що стосується вбивства меншої доньки купця Пивоварова, – почала Анна.

– Вас не здивує, коли скажу, що знаю ваш інтерес?

– Зовсім ні. Мабуть, Цвіркун попередив, аби слідчі уникали мене й розмов зі мною на подібні теми.

– Поліцейські службовці взагалі не повинні розголошувати таємниць жодного слідства стороннім особам. Додаткове нагадування пана Харитонова про це було дещо дивним. А ще дивнішим – згадка про вдову пана Вольського. Та її – вашу – нездорову цікавість до справ, у які жінки не повинні влазити взагалі.

– Тепер стараннями Юлія Марковича в розшуковій поліції знають, що Анна Вольська з доброго дива цікавиться не так розшуковою роботою, як певною справою, – гмикнула вона. – У нашого Цвіркуна дивні уявлення про те, як треба усувати від слідства зайвих людей та не привертати до них спеціальної уваги.

– Чесно кажучи, ця історія вибила шефа з рівноваги.

– Бо тиснуть згори? Голосний Думи, генерал-губернатор, хтось вищий? Чи тому, що це не перший подібний випадок? – швидко запитала Анна.

Від подиву Черняєв спершу стишив ходу, потім – зупинився.

– Звідки ви знаєте про таке, Анно Ярославівно?

– Щойно ви підтвердили мою правоту, Петрику. Ходімо, чого стали. Або десь присядемо, пригостите мене зельтерською[19] водою.

Черняєв заметушився, пошукав і знайшов найближчий відкритий майданчик із вільними столиками. Щойно розташувалися, замовив пляшку води та, трохи подумавши, морозиво. Вольська не відмовилася, і поки офіціант займався замовленням, повела далі:

– Нема сенсу допитуватися, як мені вдалося дізнатися страшну таємницю. Важливіше зрозуміти, чому перше вбивство ляльки, далі називатиму справу так, наказали ретельно приховати навіть від всюдисущих репортерів. У той час молодий офіцер штабу Київського гарнізону вбиває свого коханця. – Анна зробила багатозначну паузу, повторила. – Саме так, Петрику, коханця, полковника артилерії, батька трьох дітей. І цю ганьбу приховати не вдається, навіть попри зусилля військових. Мені здається, у витоку інформації хтось був зацікавлений з суто меркантильних міркувань. Відставки, звільнені хлібні місця й посади… Та Бог із ними, Петрику. Вбивство нікому не відомого дівчиська, припускаю – сироти чи єдиної доньки злиденних хворих батьків, натомість ховається за сімома замками й печатками. Після другого, дуже схожого вбивства, тільки тепер – доньки відомої особи, перше неодмінно випливе.

– Так розумію, вже випливло.

– Знаю досить багато як для сторонньої людини. Крім імені жертви.

– Марія Сердюк, п’ятнадцять років. І звідси попереджаю: слідство вів не я. Тож навряд знаю більше, ніж змогли дізнатися про цю історію ви.

Вольська замислено вибила захованими в тонку сітчасту рукавичку пальцями дріб на гострому куті столика. Офіціант саме наспів із тацею, цирковим жестом розставив креманки з морозивом, склянки, відкоркував воду. Урочисто, немов виконував сакральний ритуал, засунув у кожну морозивну гірку маленьку срібну ложечку. Виграючи ще трохи часу, Анна покопирсалася в морозиві, спробувала, ще раз, ще. Устромивши ложечку назад, вдячно кивнула, узявши запропоновану Черняєвим склянку з водою. Відчула раптом не знати звідки набіглу спрагу, спорожнила трьома великими, жадібними ковтками. Потім глянула на співрозмовника крізь скло.

– Петрику, ви власною персоною були в Пущі. На місці, де Гліб Коваленко знайшов мертву Оленьку Пивоварову. Він свідчив вам. Що означає, убивство розслідуєте ви. Чи помиляюся?

– Анно Ярославівно, кому, як не вам, розумітися на поліцейській роботі.

– Що змушує мене припустити: Цвіркун або вже наказав, або найближчим часом накаже об’єднати ці дві справи. Станете моїм інформатором, Петрику, – вона підморгнула, знову скуштувала морозива, закликала: – Скуштуйте, на диво непогане як для Шато.

– Однаково не маю що сказати про вбивство нещасної Марії Сердюк, – уперто правив своє Черняєв.

– Зате можете поділитися подробицями іншої справи.

– Що ви зі мною робите, Анно Ярославівно…

– Вербую, Петрику, вербую.

– У нас відверта розмова? – запитав слідчий раптом.

– Звісно. Чи маєте сумніви?

– Не матиму, щойно поясните, який ваш інтерес. Минулого разу все зрозуміло. Ви взялися за пошук убивць Івана Дем’яновича. Мій святий обов’язок сприяти вам. Ви приймали мене вдома, пан Вольський був моїм учителем, хрещеним у поліцейській роботі.