– Усе одно загадками говорите. Ближче до справи.

– Мертва іграшка. Ще одна.

Коваленко промовив це урочисто, з придихом. Анна обперлася руками об край столу. Опустила голову, порахувала до десяти подумки, повільно підняла. Глібове лице переможно сяяло.

– Бачте, я день провів не дарма. Особливо вечір. Хто в поліції такий говіркий, дозвольте приховати. Дав слово, та й потім, цей чоловік допомагає мені не вперше.

– І не задурно.

– Свій гонорар відробляє. Відомості точні, Анно Ярославівно, моя гарантія. Є ще один труп молодої жінки, точніше – юнки. Вік як у нашої жертви чи різниця в рік, туди або сюди. Єдине: там не гімназистка, не донька багатого й знаменитого. Швидше навпаки, наймичка без роду-племені. Коли зникла, хазяї навіть тривогу не забили. Від них не перша служниця тікає.

– Мертва іграшка – те, про що я думаю? На жертві було лялькове платтячко?

– Один в один, як на Оленьці Пивоваровій, – кивнув Коваленко. – Малюнків, тим більше – фотографій мені не показали. Проте досить словесного опису. Не знаю, якого фасону сукенка на тій дівчині була. Але почув головне: перед тим, як задушити, скрутити в’язи, їй веліли перевдягнутися лялькою. З пишним бантом на голові.

– Стійте, – Вольська напружилася. – Задушили? Не зарізали?

– Ноги-руки скрутили вже після смерті. Суглоби вивернули отак… – Гліб підняв руку, враз опустив. – На собі не показують, прикмета погана. Мій інформатор переконує – виглядало так, наче злобний бешкетник навмисне псував чужу іграшку. Шию викрутив набік, кінцівки в різні боки. Спробуйте уявити.

– Уже уявила, – Анні справді зробилося не по собі, сон вона цієї ночі точно втратила. – Коли сталося? Чому про це ніде ніхто не обмовився?

– Для мене тут темна пляма, – знизав плечима Коваленко. – Поліція практикує часом приховувати певні злочини з різних причин. Тіло знайшли на Святославській, в одному з ярів, куди каламашники[16] скидають глину. Двом волоцюгам веліли тримати роти на замках, інакше біда. Хто-хто, а цей народець знає: поліція біду обіцяє – зробить. Довго не могли дізнатися, як ту нещасну хоч звали. Уже потім упізнала колишня хазяйка, не витримала – заявила про зникнення.

– Совісті більше?

– Ой, я вас прошу! – відмахнувся Гліб. – Намисто в неї зникло. Не відразу помітила. Як виявила, заявила: обікрали.

– Намисто знайшлося?

– Не смішіть курей, Анно Ярославівно.

– Гаразд. Коли це сталося?

– Отут цікаво. Рахуйте, місяць тому. Без малого.

– Значить, Оленька – не перша жертва.

– А я вам про що кажу! – Гліб ляснув себе долонею по стегну. – Почерк, як то кажуть, однаковий! Маніяк у нас у Києві завівся, пані Вольська! Тепер скажіть, що я дарма приїхав!

Анна стиснула скроні руками, ніби так можна було втримати вкупі рій думок. На короткий час усе довкола зникло, пірнуло в лунку порожнечу. Коли ж вона повернулася до реальності, побачила Коваленка майже впритул біля себе.

У нього в погляді з’явилося щось нове, дотепер не бачене. Це не злякало Вольську, не збентежило. Здивувало хіба трохи, адже не Глібом тепер переймалася. Навіть не відступила, мовила трохи відсторонено:

– Зараз ви прислужилися Корнієві Алмазову.

– Що за один?

– А, вже не має значення. Перед вашим приходом прикидала, як зловити його на брехні й чи варто це робити. Бо зовсім не факт, що він мені брехав. Перша жертва виводить пана Алмазова з кола підозрюваних остаточно.

– Чийого кола?

– Мого. Поліція не знає й не знатиме про нього. А я, – Вольська розвела руками, – знову на початку шляху. Підкинули задачку, Глібе Андріяновичу.

– Зволите гніватися?

– Через вашу появу – так. Але визнаю, ніде правди діти: попрацювали добре.

– І я заслужив цілунок?

Спершу Анні здалося: Гліб нічого такого не бовкнув, ці слова – плід її втоми та уяви.

– Що? – перепитала здивовано. – Що ви сказали зараз?

Коваленкове дихання враз зробилося частішим, гарячішим. До алкогольних випарів, – слід визнати, він таки пив щось коштовне й смачне, – домішалося щось невловиме, не визначене. Знайоме й давно забуте водночас.

Збуджений мужчина.

– Анно… – він проковтнув Ярославівну, пошукав і знайшов своїми руками її, холодні крижинки, повторив: – Анно. Не судіть суворо. Маєте право – та все ж не судіть. За інших обставин – ні, в жодному разі. Та зараз я набрався сміливості…

– Не тільки сміливості, – вона спробувала вивільнитися.

– Куражу.

– Наглості, – Вольська повторила спробу, цього разу вдалося. – Ви справді п’яніший, ніж хочете здаватися й переконуєте. Ви забагато дозволяєте собі.

– Так. За інших обставин я б ніколи собі цього не дозволив. Не наважився б, сміливості б забракло. І все одно рано чи пізно впіймав би момент, зручний момент, нагоду…

Гліб уже не стримував себе, наступав, щоки палали, язик заплітався сильніше.

– Ще крок, – попередила Анна різко.

– Нехай. Гори воно все вогнем. Тепер спалю мости – або ніколи. – Коваленко завмер, знову спробував знайти її руки. – Анно, я ношу це в собі давно. З того часу, коли ви стали вільною…

– Я не вільна, – зупинила Вольська. – Навіть якби була такою, вам, пане Коваленко, саме вам забороняю починати надалі зі мною подібні розмови. Думати не смійте.

– Отут зась, – криво посміхнувся Гліб. – Думати про вас я собі заборонити ніколи не зможу. Хіба якщо вже не буде, чим думати.

– Ви п’яний, – повторила Анна.

– І дуже з того радий! Інакше справді довго б мучився, маявся, шукав нагоди, відступав, знову наважувався! Не можна до кінця життя лишатися вдовою в жалобі! Це проти природи, це неправильно, не мудро! Як ще мені сказати, що я…

Ляпас вийшов несподівано лунким, гарячим.

Гліб схопився за щоку. Наступної миті забрав долоню, опустив руку, виклично глянув на Анну. Підставив другу щоку, широко розплющив очі.

Другий ляпас змазався – не вдалося замахнутися краще.

– А я зараз добавлю! – почулося збоку.

Христина справді крутилася десь поруч, дослухаючись до розмови. Утрутитися могла й раніше. Затримала бентега від несподіваного повороту, те саме відчувала й Анна. Зараз помічниця кипіла праведним гнівом – заледве не димилася.

– Думати йому нічим буде! Ти, голово твоя псяча, їсти зараз не матимеш чим! Виблядок ти овечий, зміюка підколодна, кобель драний! Щоб ти скис! Щоб тобі не діждати, аби тебе пранці взяли! Ярівно, дайте мені його хоч за горло потримати!

З кожним наступним словом Христя ступала крок уперед. Коваленкові довелося задкувати й кружляти, аби не підпустити фурію до себе на відстань простягнутої руки. Маневр дозволив йому вислизнути з глухого кута, отримати шлях до відступу, він зупинився в проймі розчахнутих дверей.

– Анно Ярославівно, на мене найшло, накотило. Я… Тобто… Не я… То був не я, якісь демони всередині.

– Зара я з тебе чортів повиганяю! – не вгавала Христина. – Вилущу нечисть разом із твоїм нечистим духом, щоб тебе підняло та гепнуло!

– Зробіть щось, пані Вольська! Ми ж не закінчили розмову!

– Я завершила, – відрізала Анна. – Від сьогодні й назавжди. Христю, хай іде, він справді не в собі трохи.

– Не трохи, королівно! Сильно, дуже не при здоровому розумі! Посмій мені ще раз сюди прийти! Побачиш, що тобі буде! Брешу – не побачиш! Не встигнеш!

– Досить! – Анна гучно ляснула в долоні. – Обом досить! Пане Коваленко, ідіть від гріха. Ви дуже добре навчилися однією рукою допомагати мені, іншою – шкодити собі. Не хочу вас бачити.

– Глухий? – гаркнула Христина. – Я недобра, то королівна втомилася сьогодні. Дорогу знаєш – чи провести до хвіртки?

Гліб поправив вузол краватки, насунув щільніше капелюха. Склав два пальці докупи, торкнувся краю криси. Відсалютував.

– Маю честь, милі дами.

– У сраці ти її маєш! – не забарилася Христя. – Чухай, чухай, паняй звідси, паскуднику!

– Брутально, – зітхнув Коваленко. – Мабуть, заробив. Тим не менше, бажаю здоров’я й доброї ночі.