– Яких?

– Теж не пояснила. Сказала тільки – невідворотних. Мені вдалося витягнути з неї ще дещо. І то не відразу, десь на третій день лікування. Визнаю, це трошки допомогло. Принаймні я почав краще розуміти природу пацієнта.

Анна зупинилася, стала перед Яровим, поклала руку йому на плече, подивилася в очі.

– Ми почали розмову – тож давайте вже до кінця. Що такого витягнули з нещасної матері? Всеволоду вже не зашкодить. Я мовчатиму. Але ж ви дещо зрозуміли, тому я теж хочу.

– Чому я готовий це розкрити вам, Анно Ярославівно? – лікар питав більше сам себе, ніж її. – Знаєте, часом є потреба з кимось поділитися чужою таємницею. Особливо коли вона не так шокувала, як дещо пояснила. Не хочеться тримати в собі, а першому-ліпшому не скажеш. Щось мені підказує, ви не підете звідси, щоб уже до вечора розпатякати почуте всьому Києву.

І він розповів.

– Не вбивав? – Коваленко відмовлявся вірити власним вухам. – Що значить – нікого не вбивав?

– Я не сказала – нікого, Глібе Андріяновичу, – зітхнула Вольська. – Всеволод Рувимов, наш однаково нещасний та безжальний Лялькар, убив п’ятьох дівчат в Одесі й збирався вбити щонайменше трьох, яких сам вибрав на знімках. Жертв йому доставляв Ося Штейгауз з мовчазного дозволу Ольги Рувимової та за її ж гроші. Коли Лялькар був тут, у Києві, і матінка спробувала лікувати його, Сева відчув черговий потяг. У такі моменти, як розумію, Лялькар почувався дуже погано. Найперше боліла голова, чим далі, тим сильніше мучився. Тож терміново потрібні були дієві, прости Господи, ліки.

– Жива іграшка?

– Марія Сердюк, п’ятнадцять років. Малолітня повія, цих «Купідон» теж вербував. Дівчину організував Петро Лямін на прохання свого партнера Осі. Думаю, Лялькар вибрав її з кількох варіантів на фотографіях. Але Ольгу Пивоварову він не вбивав.

Вони сиділи в альтанці.

Повертаючись додому після розмови з лікарем, Вольська від несподіваного осяяння відразу поїхала в редакцію по Гліба. На місці його не застала, залишила записку. Коли за дві години Коваленко таки з’явився, йому ще й перепало, чому так довго. Христя, ще не остаточно пробачивши Глібові нахабство, теж насварила гостя. Утім, радше для порядку, ніж по злобі. Подала свіжоспечений ароматний штрудель, каву, млинці й наливку. До неї більше прикладався Коваленко, натомість Анна цього разу навіть за компанію не покуштувала. Їй хотілося чимшвидше поділитися разючим відкриттям. Не нагнала навіть Лорда, добродушний пес примостився в ногах і раз у раз мотиляв хвостом.

– Я могла здогадатися про це сама. Але ви, пане Коваленко, могли ще раніше.

Гліб закашлявся, бо в цей момент саме пив чергову чарочку.

– Навіть так?

– Ви знайшли труп Оленьки. Ви мали нагоду роздивитися мертве тіло з усіх боків. Що ви побачили? – Репортер хотів сказати, сищиця жестом зупинила його, вела далі сама. – Видовище збило з пантелику вас, потім повело хибним слідом мене. А з появою Лисиці ми всі дружно пішли не туди.

– Але ж Лялькар…

– Всеволод Рувимов, якого мимоволі, не підозрюючи про це, звів із розуму та зробив Лялькарем рідний батько, – убивця. Він став чудовиськом, бо його не водили до лікарів. Спершу вважали потяг до ляльок дитячою примхою. Потім Рувимов-старший дбав про свою репутацію справжнього жорсткого мужика. І, шукаючи вбивцю доньки купця Пивоварова, я, теж мимоволі, з вашої підказки та з вашою допомогою знайшла вбивцю Марії Сердюк. І п’яти інших нещасних дівчат, яких Лялькар робив своїми іграшками та «ламав», бо хотів стати мужчиною в пам’ять про батька.

– Батько знущався з сина.

– Так, – твердо мовила Анна. – Тільки ж хлопець хотів припинити це. Він буде мужчиною – татусь перестане гніватися й карати. Проте іншого способу, крім як ламати іграшки, Всеволод не бачив. Батько сам, розумієте, пане Коваленко, сам вбив йому в підсвідомість такий шлях. Ламання іграшок, а отже – насильницька смерть, заподіяна власноруч, у хворій голові Лялькаря вважалася проявом чоловічості. – Вона захопилася, дозволила собі відволіктися від основного. – Утім, закінчімо з ним. Знаєте, що прискорило трагічний хід подій? Цією весною Рувимов-старший дізнався таке, що переповнило чашу його терпіння. Поліцейські агенти ловили в одеських притонах чоловіків, які перевдягалися в жінок.

– Содоміти.

– Без подробиць. – Вольська наморщила носа. – Такі притони, знаю від чоловіка, є й у Києві. Поділяються на дві категорії. Одні – брудні, таких більшість. Інші – для вищого товариства, аристократичні, з претензією на вишуканість. Із цих поліція бере данину. Заразом виявляючи тих, кого можна шантажувати й таким чином вербувати. Якось там застали Всеволода Рувимова. – Вона перевела подих. – Батькові доповіли, розголосу уникнули. Рувимов того ж дня виклав усе дружині. І втратив контроль над собою. Затявся зробити з сина справжнього мужчину. Для цього вирішив піти найпростішим, як уважав, шляхом. – Тепер сумно зітхнула. – Тато купив синові повію.

– Це Рувимова сказала лікарю?

– А також – що досвід вийшов невдалим, чоловік зазнав краху. Далі, Глібе Андріяновичу, лише мої припущення. Але знаю з уривків розмов достатньо, щоб уважати їх правильними чи дуже близькими до істини. Отже, – Анна переплела пальці, – Рувимов, як і всі в одеській поліції, знав, що прикриває шлюбна контора Йосипа Штейгауза. Він також знав, ким прикривається сам Ося. Витоку інформації звідти бути не могло. Тож Рувимов велить Штейгаузу знайти малолітню повію серед тих, кого його контора постачає багатим клієнтам з певними смаками та переправляє морем до Туреччини чи ще кудись за кордон. Умова: хлопця заводять ляльки, тож дівчину слід відповідно вдягнути. Побачивши перед собою ляльку, іграшку, Всеволод своїми сильними руками її зламав.

– Убив?

– Або на очах у батька, або, що ймовірніше, біля тіла його застав Ося й доповів негайно Рувимову. Батько, звісно, наказав підчистити все. Тим більше, нещасну дівчину ніхто особливо й не шукатиме. Тут знову лише припущення, і теж – дуже навіть імовірні. Ольга Рувимова вбила свого чоловіка приблизно в той самий час. Думаю, вона таким чином хотіла врятувати сина від батьківської розправи. Після того, що сталося, суворий поліцейський вирішив позбутися сина, який не виправдав надій, а тепер ще й зробився небезпечним. Може таке бути?

– Цілком.

– Ольга Іванівна діяла емоційно. Потім покликала Штейгауза. Вимагала допомогти, бо вважала Осю чоловіковим спільником. Ося ж не знайшов нічого кращого, як просити допомоги в Зевса Лікакіса, чоловіка своєї тітки. Як вони з Рувимовою пояснили те, що сталося, для мене назавжди буде секретом. Але справжньої причини Вовк не знав. Я особисто мала нагоду в цьому переконатися, та й ви з Розою теж. Проте невдовзі після першого вбивства Лялькаря потягнуло на наступні. Пані Рувимова користувалася послугами Штейгауза й далі, виправдовуючи себе тим, що жертви її сина самі винні, обрали собі такий шлях. І все ж таки після п’ятого вбивства вирішила знайти спосіб припинити це, зупинити сина. Так вони опинилися в Києві. Ми знаємо – вилікувати Лялькаря не вдалося, надто запущена хвороба. Свідчення тому – Машенька Сердюк, чергова жертва на його вівтар. Нарешті все.

Вольська ляснула долонями, Лорд підняв на звук цікаву морду, дружньо тявкнув.

– О, правда, – мовила Анна. – Значить, у нас би все складалося зі Всеволодом Рувимовим. Картина ідеальна. І кожна жертва в неї лягає. Лягла б і Оленька Пивоварова. Якби на момент її вбивства Лялькар ще був у Києві.

Прозвучало це урочисто. Таким тоном оголошують про важливе наукове відкриття. Або – доводять власну теорему.

– Чорти б мене взяли, – прошепотів із придихом Гліб.

– Повернімося до вас, – повела далі Анна. – Ми зупинилися на тому, що ви побачили на місці вбивства Оленьки. Дівчину, перевдягнену лялькою. Ми точно знаємо, що вона позувала так званому Майстрові. А Майстер працював на Ляміна. Ще ми знаємо важливий факт, який ви мусили б завважити раніше за мене. Походження жертв та спосіб убивства. Дівчина-повія з самого київського дна – і купецька донька, розбещена аристократка. Розходиться з ціллю, пане Коваленко.