– Ось, – Лялькар обвів свої володіння рукою. – Вони вже повечеряли.

Чомусь лиш тепер Вольська звернула увагу на посуд із залишками якоїсь їжі.

Три живі ляльки стали в рядок, принишкли. Зітхнувши, Всеволод наблизився, узяв розплетений бант, покрутив у руках, глянув на Анну.

– Ти ж умієш. Зав’яжи.

– А ти – ні? – мовила Вольська, досі не видихнувши шок.

– Ти ж хотіла погратися. Знаєш, до тебе ніхто ніколи не просив мене їх показати. Матуся заборонила. Але ж ніхто й так не хотів.

– Бо ти нікому не розповідав, – Анна не зрушила з місця. – Де ти їх береш?

– Їх? – Лялькар кивнув на мовчазних дівчат. – Вибираю на картинках.

– Фотографічних?

– Ага. Матуся показує, я вибираю.

– Де Ольга Іванівна бере знімки? – Вольська не помітила, як почала допит.

– О, ти знаєш, як її звати! Ви знайомі?

– Трошки, – збрехала Анна. – Так я про ті знімки…

– Їх приносить той чоловік. Пан, з яким ти приїхала.

– Давно приносить?

– Ми татуся поховали. Потім він почав приносити.

Кілька місяців тому. З початком літа. Тоді в Одесі почали знаходити зламані іграшки. Скалічені мертві дівчачі тіла.

– Ти не хочеш розказати мені трохи більше? Наприклад, про батька. Він закривав тебе в підвалі, тут. Матуся знала про це?

– Я чув, як вони сварилися. Матуся кричала: мене треба до лікаря. Тато кричав, що ніхто з Рувимових до божевільні не піде.

– Божевільні? – Вольська вже не зважала на трьох полонянок. – Справді, він так і сказав?

– Після того, як я поламав велику іграшку.

Анна не вірила, що слухає й чує це спокійно.

– Де? Коли?

– Тато хотів, щоб я зробився справжнім чоловіком, – у напівтемряві Лялькареві очі блищали хворобливо-червоним. – Потім я поламав, а тато розізлився. Завжди вчив мене, що так правильно, а тоді розлютився. Привіз додому, закрив мене тут. А випустила матуся. Сказала – тато вже помер.

Раптом Вольська відчула те, чого не вловила раніше. Всеволод говорив інакше. Ще годину тому, коли відчинив двері та впустив незваних гостей, вимовляв слова чітко. Нагадував дорослу дитину, трохи затриману в розвитку, та все ж не частив так, не ковтав шматки фраз, не заговорювався. З ним щось коїлося – і Анна вже не знала, чи може щось тут і тепер налякати її ще більше.

– Мадам… Тітонько… Він зараз почне… – писнула дівчина без банта. – Цей голос… Так завжди…

– Спокійно, – Вольська натягнула посмішку. – Почекай, зараз я зроблю тобі красиво.

– Добродійко… Пані…

Анна простягнула Всеволоду підсвічник.

– Потримай. Присвіти, будь такий добрий.

– На стіл постав, – почула у відповідь. – Або – потім. Я пограюся ось з нею.

Лялькар узяв за плече дівчину в блакитному платтячку.

– Ні, – писнула вона, благально глянула на Вольську. – Мама…

До останнього не думала, що зробить це. Ніколи не уявляла, що так може бути: в одній напівтемній, моторошній кімнаті, облаштованій божевільним убивцею, раптом опинилося дві Анни. Одна, нерішуча, напружена, розгублена стояла мовчки й з непідробною цікавістю дивилася, як інша, упевнена в собі та відчайдушна, спокійно, мов практикувала подібне більшу частину дорослого життя й звикла, припалила Лялькаря свічкою.

Піднесла вогник до зап’ястка його правиці.

Всеволод не закричав, як чекала.

Зиркнув здивовано спершу на Вольську, потім – на свічку.

– Ти чого? – спитав, не відсмикуючи попечену руку.

– Тікайте, – мовила Анна спершу обережно, невпевнено, мовби сумнівалася, чи правильно все робить, але тут же крикнула, тупнувши при цьому ногою: – ТІКАЙТЕ! ГЕТЬ ЗВІДСИ! ГЕТЬ!

Дівчата рвонули до виходу разом.

Зашпорталися в дверях, збилися на купу малу. Дівчина баз банта впала. Лялька в блакитній сукні перечепилася через неї, дивом утрималася, учепившись за плече третьої бранки. Та заверещала на всю силу легень.

– СУКА!

Лялькар волав уже інакшим, несподівано грубим, товстим голосом. Де й подівся подібний на юнку субтильний хлопчина. Перед Анною стояв справжній хижий звір, пружний, звиклий до успішного полювання.

Від вдалого стрибка її врятувало, що Лялькар нарешті відчув біль підсмаженої руки. Лизнув уражене місце, справді – поранений хижак.

Вогник свічки блимав від коливань повітря й рухів, та вперто не гаснув.

Анна дмухнула.

Лялькова кімната пірнула в морок. Дівчата заверещали ще голосніше. Вольська замахнулася, ударила рухливу темряву підсвічником. Кудись влучила з другого разу, почула глухий удар – і знову зболений, рваний та лютий рик.

Згусток темряви полетів назустріч.

Щось схоже на товсту круглу свинчатку вдарило в плече, розвертаючи, збиваючи з рівноваги. Анна дивом утрималася на ногах. Зраділа, що кулак Лялькаря влучив не в голову, зграбно пірнула. Замашна рука розсікла темну гущину над маківкою.

Анна знову вдарила левовою лапою підсвічника.

Цього разу – порожнечу.

Миттю дістала по руці, зброя випала, грюкнула об підлогу.

– ТІКАЙТЕ! – вереснула, від власного крику задзвеніло у вухах.

Уловила легенький протяг. Дівчата нарешті розібралися, упоралися з дверима, тепер біжать із полону нагору. Вольська позадкувала, машинально вийшла з-під чергового удару. Побігла за ними, і тут зрадив каблук.

Анна впала навзнак.

Не встигла підставити руки, пригальмувати падіння. Лице вдарилося об підлогу, силу удару трохи згладив килимовий ворс.

Лещата стиснули праву ногу.

– А-А-А-А!

Ліва нога хвицьнула. Той каблук, який щойно підвів, тепер виручив, урізався в пику Лялькаря. Той заревів, пальці не розтиснув, та хватку трохи послабив. Цього виявилося досить. Анна вирвалася, рачки добігла до виходу, скочила на дві, нарешті вибігла.

Лялькар схопився за край дверей.

– А-А-А-А!

Вольська сіпнула їх на себе, тут же вдарила назад з усієї сили, якої додало бажання вижити.

Глухо гупнуло, знову крик болю – удар точно в лоба.

Довго затримати Лялькаря не вдасться. Зараз час пішов на випередження. Анна, стрибаючи через дві сходинки, видерлася нагору. Заскочила в кухню, де, на щастя, світила лампочка. Озирнулася, причинила двері, перевела подих, гукнула:

– Дівчата! Дівчата!

– Сюди! – почула перелякане.

Слава Богу!

Тепер – геть звідси, випередити всіх, негайно.

Вольська побігла знайомим шляхом до передпокою. Спершу побачила врятовану трійцю. І тут же – наставлений револьвер.

– Сюди, – це сказав уже Йосип Штейгауз.

Сили залишили Анну так само раптово, як ще зовсім недавно не знати звідки взялися.

Притулилася плечем до стіни, інакше б упала. Утім, стінка все одно погано тримала. Ноги підкосилися, зігнулися в колінах. Вольська безпорадно схопилася обома руками за одвірок.

Ольга Рувимова стояла за Штейгаузом. Вона була найменш враженою з усіх, хто заповнив собою передпокій. На ній була пишна, дещо старомодна, консервативна, не надто свіжого фасону вихідна сукня. Капелюшок зі страусовим пером продовжував ретельно вкладену зачіску. Зі свого місця Анна побачила в її очах не лють чи бентегу, а глибокий-глибокий сум. Такий вираз мають люди, чиї тривалі старання зробити щось, чогось домогтися, зробити кращим життя своє та близьких зазнали краху. І, що найбільш прикро, нищівна поразка виявилася лише питанням часу. Про що людина здогадувалася, просто відтягувала момент.

Тіло Петра Ляміна встигли пересунути набік.

Сприймали як предмет інтер’єру, не більше.

– Не знаю, Анно Ярославівно, хто ви насправді, – мовив Штейгауз. – Щиро вірю, хотіли зробити добре діло. А, бачите, наробили біди. Всім. Тепер самі скажіть, що нам із вами робити.

– Більше біди, ніж наробив ваш син, тут не накоїв ніхто. – Вольська змусила себе дивитися не на револьвер, а повз нього, на Рувимову. – Будь-який крок далі поганий, Ольго Іванівно.

– Хто вас прислав? – у голосі жінки жодних емоцій, крім величезної втоми.

– Улітку ви були з сином у Києві. – До Анни поверталася впевненість, ноги вже не тремтіли. – Всеволода показали лікареві, щоб про це не дізналися тут, в Одесі. Він проходив якийсь курс лікування. У той самий час убив двох дівчат. Він називає це погратися. Підозрюю, хоч не впевнена остаточно: кожне таке вбивство, кожна зламана ним іграшка, певним чином полегшує його стан. На якийсь час Всеволоду стає добре. Але потім знову потрібні страшні ліки.