Молодик уклякнув, нижня щелепа повільно опустилася.

– Вам не здається, Анно Ярославівно, що подібні висновки вимагають пояснень? – сухо запитав Ося.

– Пояснювати все докладно буду в поліції, – відрізала Вольська. – Або спершу – вашому своякові, Зевсові Лікакісу. Ще вранці я була впевнена: він знає про те, що ваша контора постачає жертв на заклання божевільному Лялькареві, так я його охрестила. Тепер готова заявити: чоловік вашої тітки, Штейгаузе, ваш покровитель, нічого про ваш огидний гешефт не знає. Як дізнається – йому дуже не сподобається.

– Осю, ця баба сама не сповна розуму, – заявив Лямін.

– Ви обидва знаєте: я кажу правду.

А після цих слів мене вб’ють, просто тут, труп викинуть у море з каменюкою на ногах.

– Панове, якого дідька… Я читав і чув про ті вбивства… Дівчатка-ляльки… – белькотів Поль, кліпаючи очима, мов підліток-гімназист, якого матуся застала за непристойним заняттям. – Про що вона говорить?

– Ви, Полю, мимоволі прислужилися сьогодні всім сторонам. Ворожій, коли виказали мене Ляміну та своєму хазяїнові. І мені, коли назвали прізвище тієї суворої пані, яка на палубі забалакала скандал з маленькою дівчинкою та її лялькою. Хто там забрав у дитини іграшку? Кому потрібні щоденні морські прогулянки для заспокоєння нервів? Ким опікується Зевс Лікакіс?

– Не може бути, – прошепотів Поль.

– Ось ви теж склали рівняння. – В Анни зараз було відчуття, ніби їй дали останнє слово на ешафоті. – Ольга Іванівна Рувимова, удова першого помічника поліцмейстера Михайла Рувимова. Скривдив дитину на пароплаві Всеволод, єдиний син Рувимових. Матінка називає його Севою, сама чула. І ходять чутки, у Севи не все в порядку з головою. Ку-ку, ваші слова, Полю. Ви ж не знали, кого я шукаю. Ви ж не мали поняття, що дали мені підказку. А ви, – задля більшої переконливості Вольська наставила на Штейгауза вказівний палець, – ви не можете ні в чому відмовити мадам Рувимовій. Тим більше, коли вона знає: у вас один покровитель. І ані вас, ані її, ані тим більше – Севу ніхто не насмілиться зачепити. Як в Одесі, так і за її межами. Тож, панове, я хотіла б запросити арбітром месьє Зевса. А ще краще – саму Ольгу Іванівну. Нехай закінчить те, що розпочала. Звичайно, логіка вимагає розмовляти не зі злочинцями, а з поліцією. Та сама логіка підказує: до поліції мені не дістатися звідси. Та й не слухатимуть там якусь жінку-вискочку.

– З чого ти взяла, що тобі дозволять говорити з ким-небудь? – визвірився Лямін. – Ми тебе послухали. Досить. Більше ти нікому ніколи нічого не скажеш.

Поль голосно кахикнув.

– Месьє Штейгауз, ця жінка звинуватила вас у страшному діянні.

– Куди ти лізеш! – рявкнув Лямін, тупнувши ногою. – Осю, де він узявся на нашу печінку?

– Краще поясни, ідійоте, де проколовся ти в Києві! – зірвався Йосип. – Баба прийшла сюди по твоєму сліду! Ти привів – ти й розбирайся! А я вмиваю руки!

– Ти диви! Ще скажи – я все придумав! Руки він умиває, Пілат задрипаний! Ні, Осю, дуля з маком! Моїми руками ти нічого не робитимеш! Не хочеш своїми – віддай її мамці Рувимовій! Ще краще – Севці ненормальному! Отой краще за нас знає, як гратися з такими іграшками! Одягни на неї платтячко, бантик причепи на патли – усе, ляля готова!

– Месьє Штейгауз, ваш партнер при своєму розумі? – не вгавав Поль. – Слухайте, я не хочу брати в цьому жодної участі! Чуєте мене? Жодної! Я сьогодні, просто зараз їду з Одеси! Даю слово чесної благородної людини…

Не договорив.

Лямін зацідив Полю в обличчя. Наступним ударом збив з ніг, заходився копати носами, завзято хекаючи. Анна дала волю почуттям, закричала, навіть підхопилася, кинулася на допомогу. Штейгауз перехопив, до болю заломив їй руку. Хруснуло в суглобі, Вольська зойкнула, навернулися сльози. Ося послабив хватку, лиш коли полонянка повільно опустилася на коліна.

– Хорé з нього, – мовив глухо, і Лямін припинив, облишив Поля, віддихався. – Наша цікава й допитлива гостя, Петю, має рацію. До Зевса з цим ніхто не піде. А ось матуся Рувимова нехай віддувається. Заодно все їй розкажемо. А ще краще – наша здогадлива Анна Ярославівна. Заодно познайомляться.

– Ви серйозно? – Вольська пополотніла, голос зрадницьки здригнувся. – Про Рувимову згадала всує, не більше…

– Але ж ви шукали цієї зустрічі, так чи ні?

Штейгауз знову зробив боляче.

– Та-а-а-ак… – простогнала Анна.

– Ну, то сьогодні для вас ніч здійснення бажань. Віддамо вас матусі Рувимовій, нехай у неї голова болить.

– Ні! – вирвалося в бранки.

– Усе, з тобою розмову скінчили. Осю, а з ним що? – Лямін торкнувся побитого Поля носаком.

– Знайди, чим скрутити. Не до нього зараз. Хай полежить, поки є нагальніші справи.

Куди повезли з провулка – Вольська не знала.

Їй знову не зав’язали очей, у чому Анна остаточно зрозуміла винесений смертний вирок. Проте руки все ж стягнули за спиною тонким міцним шнурком. «Щоб не дряпалася кішечка», – пояснив Лямін, коли вона у відчайдушному пориві спробувала вчепитися йому в пику. Безвихідь лишала тільки одне – заплющити очі, відкинутись на спинку сидіння й думати, чи правильно зрозумів Гліб Коваленко її натяк у записці.

Скільки часу їхали, не намагалася вирахувати, утратила лік. Коли екіпаж нарешті зупинився, Штейгауз прудко вистрибнув, затупотіли ноги. Повернувся дуже швидко, не пояснив нічого, лиш вилаявся крізь зуби. Жестом велів Ляміну виводити Анну, візникові ж наказав чекати, проте не тут, стати трохи далі.

Чоловіки взяли Вольську попід руки з обох боків, не повели – поволокли крізь браму вглиб якогось двору. Тут у місячному сяйві Анна побачила будинок, точніше, невеличкий особняк на два поверхи. Вхідні двері були зачинені, та не замкнені – Штейгауз по-хазяйськи потягнув їх на себе, широко розчахнув.

– Приїхали. Знайомтеся.

Передпокій освітлювала електрична лампочка, не яскрава, проте цілком достатня, щоб Вольська впізнала того самого, схожого на високу струнку жінку блідого юнака, якого бачила сьогодні на кораблі. Дивно, та він з того часу не завдав собі клопоту перевдягнутися. На Анну дивився, мов дослідник – ентомолог на комаху. Не екзотичну, одну з таких, що вже є в його засушеній колекції. Він не приховував роздратування появою пізніх гостей. Але зовсім не мав вигляду людини, чий нічний спокій нахабно порушили. Навпаки, був бадьорим, трохи збудженим, аж ніяк не зібраним до сну.

– Ви – Сева, – мовила впевнено. – Всеволод Рувимов.

– То й що? – у нього виявився затонкий, як для молодого мужчини, голос, і якщо не бачити, а тільки чути, легко прийняти за жінку.

– Ви самі вдома? Мама…

– Матусі нема, – м’яко відповів Сева. – Вона в театрі. Завжди залишає мене, коли хочу погратися. Та я не один.

– Нічого не зробиш, Петре, сидіть тут, – зітхнув Штейгауз. – Мамка в Опері, відкриття сезону якраз. Навіть якщо вистава скінчилася, там ще банкет. Без мадам Рувимової нікуди. Вона, бач, знає, для чого синочка лишила, додому хоч як не спішить. Доведеться чекати. Годину, не менше.

– Руки сверблять, – рикнув Лямін. – Набридли всі ці ігрища, танці біля вогню.

– Що пропонуєш? – огризнувся Йосип. – Ні, партнере, нехай справді матінка Рувимова, наша особлива клієнтка, усе побачить, почує і скаже своє слово. Не нудьгуйте. Доставлю хазяйку додому так скоро, як зможу.

Анна зачепила вухом: Штейгаузу раптом зробилося легше. Те, що сталося, змусило його діяти так, як він не хоче. Вольська, партнер Лямін, сім’я Рувимових, справа, у яку він утягнувся заради, поза сумнівом, великих грошей – усі та все його втомили, остогидли. Перетворилися з вигоди на гирю, що невпинно тягнула вниз, на глибоке холодне дно.

Коротка розмова, як і відхід, фактично – утеча Йосипа, не викликали в блідого Севи жодних емоцій. Він зиркнув спершу на Ляміна, потім – на Анну, поцікавився:

– Ви надовго лишаєтесь?

– Ти ж чув, синку, – безбарвний намагався говорити так спокійно, як міг. – Поки Ося не привезе сюди твою мамку.