Атаки слід було чекати. Схоже, подібні сцени Корній грав із цією партнеркою не вперше. Обличчя повернуло природну смаглявість, мовби й не білішало. Правиця швидко, вправно зупинила занесену для ляпаса білявчину руку. Стиснула не міцно, принаймні так здалося Вольській як єдиній глядачці. Але білявка все одно скрикнула так, ніби її проштрикнули розпеченою голкою.

– Негідник ваш двірник, – мовила Анна, далі зберігаючи холодний спокій. – Міг би попередити одну даму, що в пана Алмазова зараз інша.

– Інша – це ти! – процідила білявка. – А я тут єдина! Була, є і буду! Та пусти, боляче! – останнє крикнула до Корнія.

– Нонно, я попереджав, – зітхнув Алмазов, розтиснувши пальці. – Ще зранку говорили, ти не вірила. Ця жінка знає щось. Або – усе.

– Добре, хоч не викручуєтеся. Головне – правильно й вчасно спитати, – Анна лишилася задоволена собою, зміряла поглядом білявку, розтягнула губи в єлейній, нещирій посмішці. – Мені, дорогенька моя, нема до вашого предмета, – кивок на артиста, – жодного інтересу. Не мій тип мужчини. Почнемо з цього й тим закінчимо. А ось ви не дуріть себе. Не були ви в пана Алмазова єдиною. І не будете. Надалі, якщо хочете взяти участь у нашій розмові, дуже прошу вас звертатися на ви. – Жодної реакції, обоє мовчки сопіли, тож Вольська остаточно закріпила за собою владу. – Я приватна особа. Дію в інтересах батьків тієї самої гімназистки, про чию наглу смерть ви прочитали сьогодні вранці. І встигли обговорити між собою. Вас, пане Алмазов, налякала моя згадка про дівчину шістнадцяти років. Навіть прізвища називати не треба, адже це мучить вас не перший день. Нині ж муки зробилися ще сильнішими. Настільки, що ви поділилися страхами з вашою подругою Нонною. З чого роблю висновок: ви, Нонно, знаєте про зв’язок вашого… скажімо так, коханого з Оленькою Пивоваровою.

– Я її не вбивав! – вигукнув Корній. – Того вечора я був тут, з Нонною!

– Хіба вас звинуватили в убивстві й вимагають алібі? – Анна здивовано підвела брову. – Слухайте, я знайшла вас і прийшла до вас дуже вчасно. Назвуся ще раз: Анна Вольська, удова слідчого розшукової поліції. За життя чоловіка дещо дізналася про поліцейські методи й спосіб мислення. Тож згодна, пане Алмазов. Ви – не обвинувачений. Але перший підозрюваний. А для купця першої гільдії, депутата Думи й нещасного батька Матвія Пивоварова ви єдиний і неповторний кандидат на вбивцю. Варто йому лише дізнатися, що ви мали інтимний зв’язок із його молодшою донькою, розбестили її – угадайте одноголосне рішення суду присяжних. Каторга вам світить у кращому випадку.

– Хто б мене так розбестив! – не стрималася Нонна. – Ви, добродійко, не знаєте, про що говорите!

– Отже, ви знаєте.

– Та Корній Іванович від тієї малої профури ледь відбився!

– Це його версія? І взагалі, чому ми говоримо про пана Алмазова в його присутності, але без його участі?

Корній поправив комір халата. Зняв сіточку з голови, зіжмакав, жбурнув у куток. Збентежений, заскочений зненацька герой-коханець зник. Замість нього перед Вольською тепер стояв сповнений гідності, упевнений у собі красень з гордим профілем. Нарешті вона почула не істеричні вигуки, а спокійний баритон.

– Ви праві, Анно Ярославівно. Треба поговорити. Точніше – виговоритися. Нонно, будь така добра, залиш нас. Почекай у спальні. Дозволите не перевдягатися?

– Хіба ваш нинішній вигляд заважає вам говорити, – тепер посмішка Анни зробилася щирішою. – Ваша історія з гімназисткою шокувала мене значно більше.

– А мене – зовсім ні! – устряла Нонна. – Якщо ви, добродійко, уявляєте собі злобного сатира й невинне янголятко…

– Нонно, кохана, залиш нас, – у голосі ледь брязнув метал. – Вечеряти ми їдемо, тільки затримаємося, сама бачиш та розумієш.

Алмазов запросив до вітальні.

Кімната була найбільшою, проте Вольська відразу звернула увагу на меблі, тобто – їхню кількість. Помешкання артист вочевидь винаймав, тож Анна не знала, чи це смак власника захаращувати простір кріслами, стільцями й канапами, чи таким бачив своє життя сам Корній. Відповідь знайшлася, щойно Вольська побачила величезний білий рояль у кутку. Точніше, інструмент кинувся в очі відразу, його неможливо було не помітити. Його габарити й збили з пантелику. Уявивши вітальню без рояля, Анна подумки визнала: меблів насправді не аж так багато. Рівно стільки, скільки треба для…

– Домашні концерти даєте, – вона кивнула на інструмент.

– Нонна акомпанує, – підтвердив Алмазов. – Даруйте, ви стали свідком не дуже пристойної сцени. Проте Нонну можна зрозуміти.

– Це навряд чи ревнощі.

– Маєте рацію, Анно Ярославівно. Це страх, страх за мене, нас обох, наше майбутнє. – Корній обвів рукою вітальню. – За прикладом багатьох приймаємо, тут у мене… у нас невеличкий світський салон.

– Домашні вистави й концерти зараз модні, – погодилася Вольська. – Запрошуєте ви, запрошують вас. На одному такому ви й познайомилися з Оленькою Пивоваровою. Якщо не помиляюся, влітку. Десь у червні.

– Ваша обізнаність вражає. При тому, що ми не знайомі. Прошу, сідайте.

Алмазов умостився в глибокому кріслі. Анна сіла напроти, але на краєчок стільця. Перш ніж почати розмову, Корній видобув із правої кишені халата сигару, з лівого – елегантну квадратну запальничку.

– Навіть якщо будете проти, мене це заспокоїть.

– Буду проти, – погодилася Вольська. – Проте не ви в мене в гостях, а я увірвалася до вас. До того ж, я зацікавлена, щоб розмова відбулася й була спокійною.

Алмазов відкусив кінчик. Замість сплюнути акуратно поклав на долоню, заховав у кишеню. Клацнув запальничкою, покрутив сигару над вогнем, прикурюючи. Попри побоювання, дим не був їдким і неприємним.

– Наперед хочеться знати ваш особистий інтерес, – мовив артист після другої затяжки.

– Якщо почну пояснювати, вийде довго, заплутано, і однаково ви нічого не зрозумієте, – відповіла Анна. – Хіба не досить того, що я знайшла вас того самого дня, коли пан Коваленко опублікував свою чергову сенсацію?

– Удова поліцейського. Шукаєте вбивцю з нудьги. Граєтеся в детектива, такого собі Шерлока Голмса в спідниці. Маю надію, читали знамениті британські оповідки.

– Кажу ж – не зрозумієте. Нехай сказане зараз буде тією правдою, яка вас влаштує.

– Гаразд, – Корній зробив третю затяжку. – Ваша мета?

На подібне питання Вольська чекала. Не лише від Алмазова – взагалі. Адже коли заявила про намір і бажання взяти участь у пошуках чоловікового вбивці, із цим їй самій усе було ясно. Натомість причину, яка змусила свого часу допомагати Іванові в його розслідуваннях, вона сама для себе не завжди могла пояснити чітко. Варто почати – і заплутається в лісі пафосних фраз про бажання захистити невинних, покарати злочинців і раз у раз відновлювати справедливість.

– Я знаю, що загибла дівчина була за життя далеко не янголям, – заговорила повільно, розважливо. – Певними своїми діями Оленька, поза сумнівом, наближала власний трагічний фінал. Гріх так казати, але вона значною мірою сама винна в тому, що сталося. Проте це не робить злочин менш жорстоким. Не виправдовує вбивцю. Не робить горе батьків меншим. Вони не вірять поліції, Корнію Івановичу. Сталося так, що я поділяю їхню думку і, як удова хорошого поліцейського, маю на те всі підстави.

– Про ваш візит до мене поліція знатиме? Чи… родина Пивоварових? – останнє питання прозвучало дуже обережно.

– Я вирішу сама, що й кому говорити, – тут Анна справді не мала відповіді, своїх подальших намірів розкривати підозрюваному не збиралася. – Залежить від того, що скажете мені ви. Відразу нагадую: перевірятиму ваші слова. Де, коли, як – то хай вас мучить, якщо збрешете. А в тому, що я викрию брехню рано чи пізно, ви можете переконатися просто зараз.

– Яким чином?

– Мені відома ваша таємниця, – пояснила Вольська просто. – Звідкись же я дізналася про таємний зв’язок Оленьки з одним баритоном. Потім знайшла того баритона. Невже вірите, що мене легко обдурити? Тобто, – вона прокашлялася, – надурити мене легко. Повірю всьому, що зараз почую від вас. Тільки ж перевірю, все вилізе. Тоді й побачимо, куди й до кого понесу вашу брехню.