– Ви просите пробачення не через щире каяття. Маєте тримати марку, зберігати обличчя навіть тоді, коли вас ніхто не бачить. Не перепросили, зробили послугу й поступку. – Вольська сіла, умочила перо в чорнило. – Зроблю послугу навзаєм. Бо залишитися у вашому товаристві сама не можу собі дозволити довше, ніж того вимагають обставини.

У двері постукали – кава готова. Цвіркун радо скористався нагодою перемкнути увагу, почав пити й при цьому голосно сьорбати. Анна ж відсунула від себе горнятко, штовхнувши його сильніше, ніж треба, і розхлюпнувши напій на зелене сукно столу. Поки писала, тривала мовчанка. Завершивши, Вольська притрусила аркуш порошком, висушивши чорнило, запитала:

– Для чого все ж таки вчора арештували Коваленка? Хіба не знали, що цим даєте вправному писаці козирів?

– Такі правила, голубонько моя, – Цвіркун відповідав, водночас проглядаючи написане. – Мали б знати.

– Тобто?

– Особа, яку застали біля трупа, є першою в списку підозрюваних. Хіба ваш покійний чоловік ніколи не казав вам такого?

– Зазвичай він… Ми з Іваном приділяли багато зайвого часу, аби виправити саме цю поширену поліцейську помилку. Поки доводиться явна непричетність людини, справжній убивця отримує більше часу для замітання слідів.

– Коваленкові гріх жалітися. Навпаки, отримав корисний досвід як для газетяра, котрий пише про кримінал.

– Задля досвіду його кинули в загальну камеру? Гліб Андріянович нахапався там вошей.

– У нас нема окремих камер для подібних суб’єктів. Кажете, воші… Так комахи не завадили вашому другові написати свою сенсацію відразу по звільненні. При нагоді подякуйте за стриманість. Припускаю – завдяки вам Коваленко знав про цю справу багато зайвого. Та все ж знайшов у собі сили замовчати певні делікатні подробиці. Розумієте, що маю на увазі.

– А ви розумієте, що відтепер небажані для розголосу подробиці знатиме ще більше народу? Не нарікаю. Навпаки, дуже добре, коли від слідства не приховується нічого, навіть найогидніше. Але втаємничених уже чимало. Хтось та й продасть сенсацію газетярам менш вибагливим і принциповим, ніж пан Коваленко. Будьте готові до такого. Хоча… Я й про Гліба Андріяновича зараз зависокої думки. За інших обставин він би першим почав рознюхувати й торгуватися. Його стриманість ситуативна.

– Вірю. – Харитонов поклав аркуш у теку. – Дарма не пили каву, досить смачна. Чи живете за принципом нічого не куштувати в домі ворога?

– Не дай вам Боже стати моїм ворогом. Зависокої думки ви про себе, Юлію Марковичу.

– Обмінялися компліментами, – Цвіркун заховав теку в шухляду, повернув ключик у замку. – Дякую за приділений час. Не смію затримувати.

На службі Гліба не застала, удома – теж.

Шукати репортера по ресторанах Анна не збиралася. Це вище за її гідність, та якби обставини того вимагали, готова була поступитися певними принципами задля користі справи. Але аж такої нагальної потреби в особистій зустрічі з Коваленком після прочитаної публікації не було. Звісно, Вольській хотілося почути все з перших вуст. Проте навряд Гліб має для неї якісь додаткові подробиці. Зрештою, він неодмінно нагряне сам, тут Анна жодних сумнівів не мала. Тепер, мабуть, гасає Києвом, наче гончак, випитує-винюхує потрібне, щоб заявитися на Татарку не з порожнім дзьобом.

Поки ходила, вдалося трохи попуститися, спустити пару. У Цвіркуновому кабінеті ледве стрималася, аби не почати обурений погром. Уже на виході з управи кортіло визвіритися, загарчати на першого-ліпшого поліцейського. Тут так само доклала зусиль, щоб жертвою її праведного гніву не стала випадкова людина. А вже коли йшла через Софіївську площу в бік Великої Житомирської, відчула себе знову спокійною, врівноваженою та готовою діяти.

Лишається знати, кому потрібні її дії – і як діяти далі.

З візником не торгувалася. Хіба просила не квапитися, їхати повільно. Сама вмостилася в колясці, відкинулася на жорстку спинку й усю дорогу додому намагалася впорядкувати думки. Щойно повернули на її вулицю, Анна рвучко подалася вперед, геть забувши про все, що крутилося дотепер у голові. Адже біля свого будинку побачила великий чорний автомобіль.

Конструкція зовні нагадувала карету, більшу й ширшу за екіпаж, у якому сиділа Вольська. Бракувало коня, а то й двох, як не баскої четвірки. Замість нього спереду примостився моложавий водій у шкіряній куртці, галіфе армійського фасону, шнурованих черевиках із високими, майже до колін, халявами. Сусіди не часто бачили самохідні механічні карети тут, на Татарці, ще й так близько до себе. Проте відверто витріщатися не наважилися, і Анна помітила цікаві погляди з-за парканів та крізь щілини ледь прочинених хвірток. Хіба зграйка тутешніх дітлахів, переважно хлопчаків, товклася на віддалі, роздивляючись чудо техніки.

– І як же називається ваш агрегат? – поцікавилася Вольська в шофера, відпустивши візника. – Ви ж до мене чи помилися адресою?

– Не я до вас. Мій хазяїн, – доповів водій, зіскочивши для цього на землю й навіть ставши струнко.

– Хто ваш хазяїн? – відповідь Вольська знала майже напевне, та хотіла переконатися остаточно.

– Матвій Никонович. Пивоваров, – у голосі змішалися повага та скорбота. – А механізм оцей називається «паккард» моделі «си».

– Може, моделі «сі»[13]? – Анна не стримала посмішки. – Не знаюся на таких машинах, проте трошки знаю чужомовну абетку. – Побачивши збентеження шофера, швидко згорнула розмову. – Але то таке. Називайте, як хочете, аби їздило, правда?

– Так точно, пані Вольська! – водій смикнув угору підборіддям.

– О, навіть знаєте, хто я.

– Ну так хазяїн же сказав…

– Де він? – Анна забрала посмішку, хоча й тут відповідь знала. – Міг би й попередити.

– То вже ви з ним, – шофер випередив, з підкресленою люб’язністю відчинив перед Вольською її власну хвіртку.

Незваного, проте й не надто несподіваного гостя Анна побачила, щойно зайшла в двір. Купець першої гільдії, депутат міської Думи і просто шанований киянин Матвій Пивоваров розташувався в саду, у затінку альтанки. Христина шанобливо й трепетно подавала йому каву, навряд першу відтоді, як він завітав. На столику стояло глиняне блюдо з пиріжками, поруч – порцелянова розочка, повна свіжого варення. Нічого з гостини Пивоваров не торкався. Більше уваги приділяв на дві третини спорожненій пляшці рому, яку примостив так, щоб легко дістати рукою. Христя поставила й чарку, та Анна не помітила в ній коричневих слідів. Пивоваров пригощався з горлечка, начхавши на правила пристойності, не зважав на присутність глядачів. І був уже достатньо п’яним, аби з усіх сил намагатися виглядати тверезим.

Вольська не могла, не мала права засуджувати вбитого горем батька.

– Коли ми зустрілися вперше, ви ніби запросили в гості.

– Трошки не так. Я сказала: вам простіше було б завітати до мене.

– І ось я тут. Проганяєте?

– Могли попередити. Я б обід накрила.

– Шматок у горло не лізе, – прогудів купець, пестячи задоволеного увагою Лорда, що терся боком об ногу гостя. – У вас дуже добрий пес, Анно Ярославівно. Ми вже подружилися.

– Це погано?

– Собака повинен гавкати на чужого. Ваш лащиться й дзявкає.

– Згодна.

– Я привезу вам злого собаку. Справжнього кобеля з отакенними щелепами.

– Знаю випадки, коли такі пси одного разу кидалися на своїх же господарів. Краще не треба. Лорде, погуляй.

У відповідь пес дзявкнув, сильніше притискаючись до чоловічої ноги.

– Бачте, він у вас ще й неслух.

– Діло наживне. – Анна кивком відіслала Христину в дім, сама вмостилася навпроти Пивоварова. – Співчуваю.

– Брехня, – Пивоваров зробив ковток, настільки великий, що захлинуся, закашлявся, запив кавою, повторив. – Брешете. Ви всі мені брешете. Нікому не шкода моєї нещасної дівчинки.

– Вашими вустами говорить ваше горе. Зараз переді мною не ви. Тобто не справжній ви.