– Не варто.

– Розумію, – мовила Христя втаємничено. – Без портретика чимало почула. Любить пан Алмазов гімназисток. У тому смислі, що їх теж. Ганяти їх двірник не наважується, та й не його то діло. Артистові так само не дорікає. Бурчить: мовляв, батьки за доньками мали б стежити. І різок всипати за подібні речі. Про доньку свою розказав. Її тримає строго, без його дозволу на мужчин не гляне…

– Нас двірник не цікавить.

– Отож. А двірник просив мене передати моїй барині – пана Алмазова зараз так само ніхто не цікавить. Поки що. Є в нього нова пасія. Не дівчисько, молода – гарна, теж ніби артисточка чи щось таке. І ось таке ще, – Христина враз стишила голос. – Завтра на ранок велів пан Алмазов двірнику прийти до нього. Речі зносити, чемодани. Кудись вони зі своєю подружкою збираються їхати з Києва. Дуже-дуже терміново.

– Звідки про поспіх знаєш?

– Артист же й сказав. Чує моє серце, королівно – п’яти Корній Алмазов мастить.

Серце Вольської те саме враз відчуло.

Трохи повагавшись, Анна поклала в сумочку браунінг.

До зброї ставлення міняла. Попервах боялася й навіть просила Івана, щоб не тримав свого револьвера вдома, тим більше – у їхній спальні. Потім, коли почала активніше й глибше втягуватися в чоловікові справи й вважати їх своїми, зброя вже не лякала, хоча трепету теж не викликала. Навіть погодилася, щоб чоловік подарував маленький дамський пістолет і вчитися стріляти. Перший раз браунінг випав з руки. Удруге рука втримала, та куля полетіла високо над мішенню. Попри це, подарунок освоїла, елементарних навичок набула. Але коли чоловіка вбили в неї на очах і ще й невдовзі вдерлися в будинок, вогнепальну зброю вже сприймала як необхідне. Досі не готова була стріляти в людину, проте навести дуло на ворога, грозити, налякати, змусити відступити – могла.

Чого чекати від Корнія Алмазова, вона не знала. Якщо він зарізав Оленьку або якимось чином причетний до злочину, поява жінки, яка щось підозрює, могла спровокувати. Звісно, можна було б направити до артиста того ж Коваленка чи навіть нацькувати поліцію, Анна могла довіритися кільком чоловіковим друзям по службі. Поміркувавши, Вольська відкинула всі варіанти. Спершу мала зустрітися й поставити кілька запитань сама, неофіційно. Причому особливо підкресливши приватність свого інтересу. Цим простіше викликати на відвертість – і так само спровокувати. Останнього Анні навіть дуже хотілося, вона готувала себе до можливих агресивних дій у відповідь. Це означатиме відразу взятий правильний слід.

Коли так піде, вона з чистою совістю передасть естафету поліції.

Крім того, розповідь вправної Христі чітко дала зрозуміти: аж так багато часу на роздуми й побудову хитромудрих планів Вольська не мала. Алмазов з коханкою, чи хто там у нього зараз, серйозно налаштувався їхати, читай – тікати з Києва. Це могло нічого не означати, так само могло свідчити проти артиста.

З одного боку, міркувала Анна, ніщо не заважало йому, за умови причетності, накивати п’ятами відразу після вбивства. Але на користь Анниного припущення був саме час його поспішних зборів, зокрема – той факт, що Алмазов збирався їхати не сьогодні, а завтра вранці.

– Прочитав ранкову газету, – пояснила вона Христині хід своїх думок. – Доти сидів собі тихо, в надії, що труп знайдуть не скоро. Звісно, якщо Алмазов щось знає. Раптом історія розкривається навіть швидше, ніж він міг розраховувати. Що робити? Чимшвидше забиратися геть. І тут затримка, бо ж треба пакувати речі, купувати квитки на поїзд, ще й пасія тримає, просто так, без пояснення, не кинеш. Тим більше, там чемодан не один. Отже, їдуть вони вдвох. Або коханка теж замішана, або… – Вольська не закінчила думки, глянула на помічницю багатозначно. – Словом, нашим голуб’ятам нема коли чекати. Мені й поготів.

Жаліючи Христині нерви, Анна не сказала помічниці про браунінг у сумочці. Проте веліла дівчині їхати з нею разом. Страховка мала бути по можливості повною. Христина мала гуляти вулицею, не зводити очей із будинку. Щойно Алмазов вийде раніше за Вольську, дівчина мусить негайно гукати городового. Вийде Анна сама – усе гаразд.

Добре, що помічниця впоралася до кінця: дочекалася появи артиста у дворі, щоб знати, який він із себе, й не помилитися.

У перші вересневі дні осінні сутінки ще не прискорювали літні. День перетікав у вечір непомітно, лагідно, люди на вулицях ще не вповні відчували зміни у порі року. До всього, це дозволяло вважати, що візит самотньої незнайомої дами до незнайомого чоловіка пізній до межі непристойного. Через те згаданого Христиною двірника поява строго вбраної пані жодним чином не збентежила. Додавши до прохання рубль, Вольська так чемно, як могла, попросила сказати, де мешкає пан Корній Алмазов. Отримавши разом із відповіддю вдячний, шанобливий напівуклін, Анна зайшла в парадне, піднялася на другий поверх, побачила кружальце дзвінка, повернула.

Відчинили не відразу, проте й не надто барилися. У дверях Вольська побачила високого брюнета років тридцяти, з тонкою смужкою доглянутих вусів, круглою борідкою, шляхетною горбинкою на носі. Старанно вкладене й зафіксоване бриліантином волосся вкривала густа сіточка, яку чоловік раз по раз машинально поправляв. На ньому був просторий, туго затягнутий на талії синій атласний халат, з-під якого визирали ноги в домашніх пантофлях східного фасону, із загнутими вгору носами.

– Боже! – брюнет сахнувся, навіть сіпнув дверима, намагаючись зачинити перед носом гості, та враз передумав, просто відступив углиб передпокою. – Даруйте, пардон, пробачте, ради Бога! Я думав, то Парфентій, двірник-дурило, приперся сказати, що екіпаж уже чекає. Послав його по візника, наказав на певну годину. Тільки ж Парфентій хіба за часом стежить… Воно ж йому не важить! А я в такому вигляді, я ж не чекав гостей! Тим більше – таких!

– Яких? – спокійно поцікавилася Анна, питання було риторичним, ногу поставила на поріг. – Вибачатися по-хорошому мала б я. Власне, вибачте, увірвалася без запрошення, без попередження. Так не робиться між порядними людьми. Тим не менше, маю на те виправдання й пояснення. – Переступила поріг, легким порухом причинила двері за собою. – Дозволите зайти?

Вона відразу почала штурм.

– Уже ж зайшли. – Господар явно збентежився, не чекав такого напору у власних стінах, спробував перехопити ініціативу. – Швидкість і натиск, як у Суворова. Це й маю на увазі: таких жінок, щоб ух-х-х! – Він міцно стиснув кулаки, струснув ними в повітрі.

– Могли б знайти більше слів. Б’юся об заклад, із іншими дамами ви більш красномовні, пане Алмазов. Я не помилилася, Корній Алмазов?

– З ким я маю честь? – артист поволі оговтувався, це чулося по голосу.

– Моє ім’я вам навряд щось скаже. Тим не менше, познайомимося – Вольська, Анна Ярославівна. І щодо вашого словникового запасу. Я про «ух-х-х»! – Вона повторила жест Алмазова, перекривлюючи. – Повторюся, для інших незнайомок ви знаходите більше слів. Особливо якщо вони – гімназистки, дівчата шістнадцяти років.

Влучила.

Чорнявий, смаглявий, явно з кавказькими генами молодик ураз побілів. Анна навіть злякалася, бо ще трохи – і Алмазов тут, на її очах, упаде на килим і накаже всім довго жити. Корній справді хитнувся, поточився, та все ж таки встояв, вчасно вхопившись за стіну.

– Любий, хто там? – почувся грудний жіночий голос.

На сцену вийшла, ні – вибігла молода особа, теж у халаті, який туго й щільно затягувала на ходу. Нижній його край не ховав босих ніг, Вольська не знати чому окремо вирізнила рожеві доглянуті п’яти. Біляву гривку жінка перехопила широкою блакитною стрічкою, пасмо тремтіло на лівому плечі. Різким рухом білявка перекинула волосся за спину, очі блиснули хижим вогнем.

– Ви хто? – просичала, і Анна справді чекала побачити роздвоєний язичок. – Що вам треба? Алмазов, хто вона? – тепер брюнет отримав свою порцію гніву. – Це одна з твоїх? Вона має нахабство приходити сюди в таку пору? Чи вона має право, га?