– Ольго! Ольго Іванівно! Мадам Рувимова!

Гукав чоловік. Двері приглушували голос, але Вольська все одно його не впізнала. Зате господиня, схоже, зрозуміла, хто добивається серед ночі. Поклала браунінг поруч із револьвером мертвого Штейгауза, світським жестом поправила зачіску. Анна лиш тепер завважила: капелюшок жінка скинула, лишила десь нагорі.

Відчинила.

Поріг переступив пан у розстебнутому осінньому пальті з тонкої вовни. Перше, що зачепила Анна – профіль, немов ожила антична грецька скульптура. Відразу здогадалася, хто це може бути. Та слідом за нею впурхнула розхристана, наїжачена Роза Лисицька.

Хитнулася разом із підлогою й будинком.

– Ну, нарешті, скільки можна чекати, – промовила Анна заслаблим ураз голосом.

Аж тепер дозволила собі зімліти.

Зевс дозволив лишитися в Одесі ще на день.

Саме дозволив, і тут знепритомнення зіграло головну роль. Коли Ольга Рувимова знайшла в домі нюхальну сіль і привела Анну до тями, Вольська зрозуміла: навіть Лікакіса, бувалого в бувальцях, одного з некоронованих та всемогутніх одеських королів, побачене шокувало. Уже потім Лисиця все розповіла. Стало ясно – пригода з донькою та несподівані, небажані новини про сина підопічної вже накрутили Вовка десь так само, як Анну – кілька довгих годин у полоні божевільного. Хіба що у Вольської здали нерви, а Зевс виявився значно міцнішим. Проте й він збентежився, побачивши в передпокої на підлозі три чоловічих трупи, а третє тіло, жіноче, падало на його очах.

Оговтався Лікакіс значно швидше. Відразу взяв ситуацію у свої руки. Почав з Анни – велів Розі забирати подругу, і щоб до ранку в місті обома й не пахнуло. Але Лисицька й тут огризнулася. Кількома переконливими фразами довела Зевсові: до ранку її подруга не годна пересувати ногами, вимотана безмежно, треба отямитися, найперше – виспатися, передихнути, хоч трохи відновити сили. Лікакіс думав недовго, зовсім не сперечався, здав назад, погодився. І тут же суворо, тоном, якому не заперечують, додав:

– Доби досить. Де ви живете, красуне, я знаю. Тим більше, зараз вас обох туди й відвезуть, щоб менше вешталися. Вирішите, що з Зевсом можна жартувати, – доведу вам вашу помилку. Те, що відгадючила мадам Лисицька, просто так лишити не можу. Права не маю. Тож не викликайте, Анно чи як вас там, вовка з лісу.

Тоді Вольська ще не знала про Лисиччину витівку. Але зрозуміла: Роза відмочила заради її порятунку щось справді серйозне, дошкульне для Зевсової репутації. Гарикатися не мала ані сил, ані бажання. Єдине – нагадала про трійцю звільнених дівчат. Лікакіса їхня присутність і необхідність зважати на живих ляльок роздратувала ще більше, як злить усяка додаткова халепа й у без того складних ситуаціях. Та розплутав у найпростіший спосіб, не докладав надмірних зусиль, не перейнявся. Просто витягнув з портмоне кілька асигнацій, кинув дівчатам, гаркнув:

– Знати вас не знаю й знати не хочу. Щоб духом не смерділо в Одесі. Не дай Бог дізнаюся, як котрусь з вас звати і що котрась з вас лишилася. Брись!

Дівчата сипонули геть, і Анна не мала сумнівів: хто-хто, а вони, усі три, розбіжаться в різні боки й жодної не буде в Одесі ще до світанку. Самій же, попри пригніченість та шалену втому, все ж кортіло дещо спитати як у Лікакіса, так і в Рувимової. Не дали, Зевс грубо, уже не стримуючи лайки, виштовхав обох винуватиць своєї безсонної ночі за поріг.

Дорогою до «Лондонського» мовчали. Вольська зрозуміла Лисицьку. Вона не хотіла ризикувати ще більше. Адже почни вона розповідь просто тут, у колясці, візник почує те, про що знати не повинен. Звичайно, зізнається Вовкові. Той вирішить: баби не вміють тримати роти на замках, язики на припоні. Чим це загрожує – краще не думати.

Зате в готельному номері Роза негайно переповіла Анні всі їхні з Коваленком шалені пригоди. Усе позаду, тож не стрималася, прикрасила оповідь, поводилася, як справжній хвалько. Вольська не мала сил і бажання підтримувати розмову, та й почуте сприймала неуважно. В одне вухо влітало, з іншого вилітало, у пам’яті затрималася якась дрібка. Лиш запитала по всьому, де Гліб, дізналася – про нього єдиного ані Лікакіс, ані його донька не знають нічого, включно з іменем та де живе. Узяла з Рози слово, що разом з Коваленком прийдуть ближче до обіду, не раніше. І щойно Лисиця залишила апартаменти – ледве знайшла сили замкнутися зсередини.

Відчуття безпеки, хай відносної, свою справу зробило: відключилася Анна, щойно впала на ліжко. Не роздягаючись. Хіба туфлі скинула.

Перший раз розбуркало вранішнє південне сонце.

Побачивши себе вдягненою й поперек ліжка, Вольська сповзла, щільно зашторила вікно. Нарешті роздягнулася, до білизни, потім – догола. Залізла під ковдру, скрутилася кицькою, знову провалилася в сон, уже спокійніший.

Удруге розбудив уже стукіт у двері. Годинник показував за чверть до полудня, і Анна поняття не мала, кого могло принести. Хіба готельного служку, але ж вони мешканців люксів без потреби не турбують. Постукали вдруге, почула Розин голос, дійшло: не витримала, не дотерпіла, примчала раніше. Запитала, перш ніж пустити, чи сама. Почувши, що з Глібом, швиденько запхала білизну до шафи, туго затягнулася в халат, відчинила й миттю повернулася на ліжко. Голова ще паморочилася, лежати зручніше.

Лисиця ніби нічого й не пережила вночі. З’явилася при параді, бадьорою, з шампанським, обсипаним битим льодом у відерці. Відкоркувала сама, облила піною килим, махнула рукою.

– Нам сьогодні все можна. Заллємо готель шампаньйолою – хай хоч хто криве слово скаже. Переможці отримують усе!

– Схиляю голову, Анно Ярославівно, – додав Коваленко. – Чесно кажучи, усього чекав від вас. Але не такого дива.

– Дива? – здивовано й скептично перепитала Вольська. – Навпаки, мені ганьба й гріш ціна в базарний день. Попалася, наче дівчисько. Ви через мене ризикували. А Розі відтепер, так розумію, в рідному місті не раді.

– Я нікого не прошу радіти мені! – пирхнула Лисиця. – Давай не про мене, ну, мене до дідька. Глібко правду каже. Сама не просікла до кінця, як ти зробила, щоб месьє Зевс, сам Лікакіс узявся тебе рятувати.

– Ти його змусила. Тобто, ви з Глібом Андріяновичем.

– Е-е-е, тихо, ша! – Роза ковтнула холодного шампанського, зайняла місце в кріслі, звільнивши від нього Аннину сукню, недбало кинувши через спинку. – Ти не знала й знати не могла про мій план із Зевсовою донькою! Чорти б тебе взяли, Анько, – я сама не знала про це, коли тебе витягнули з особняка Штейгауза!

– А я не знала, що потраплю туди й побачу там того мерзотника Ляміна, – парирувала Вольська. – Усе склалося, як склалося, завдяки випадковостям.

– Випадковості невипадкові, – уставив Гліб.

– Є така мудрість, – кивнула Анна. – У мене зараз питань однаково більше, ніж відповідей. Нехай ми і знайшли Лялькаря…

– Ви знайшли, – нагадав Коваленко.

– Сам знайшовся, – сказала Вольська. – Не знаю, до речі, що сталося з отим чоловіком, Полем. Він дуже сильно виручив мене, але навряд чи здогадується. Хоча спершу діяв, як велено. Щиро прийняв мене на кораблі за нудьгуючу даму, котра шукає собі пригод на одне місце, даруйте за грубість.

– Усі свої, – реготнула Роза, спорожнивши свій келих.

– Дуже швидко з’ясувалося: я – не великосвітська повія. Такі серед пасажирок на морській прогулянці справді були. Але тут перша випадковість. – Анна вмостилася зручніше, теж пригубила шампанського. – Матуся Рувимова того дня вигулювала свого сина Всеволода на морському повітрі. Підозрюю, та ні, впевнена: Ольга Іванівна каталася з сином регулярно, вони особисті гості Осі Штейгауза. Пароплав, прогулянка, усе, заради чого дійство влаштоване, – частина його огидної звідницької справи.