– Усе одно, – Вольська вперлася. – Не пристібається сюди Коваленко жодним боком.

– У нього досвід пхати носяру в кримінал, – мовила Лисицька тоном, який не передбачав заперечень. – Він прямо причетний до справи. Знає все, що треба. Уміє маскуватися. І, повторюся, нікому в Одесі очей не намозолив. Не ти, Анько, будеш нашими ногами. Він. Тому я прислала Глібку сюди раніше, аби зустрів нас.

– Ти знала, як зустрінуть на вокзалі його. Навряд попередила.

– Вважай, отримав своє за нахабство. Ти ж мріяла якось покарати його, признайся, подруго, – Роза підморгнула. – Усе, квити. Час пробачити. Тим більше, знову скажу, нічого поганого він тобі не зробив і не зробить ніколи. Без твого дозволу. Але якщо дозволиш колись – то теж не погано.

Анна відчула, як від двозначного натяку в неї запашіли щоки.

– Ми не домовлялися обговорювати моє особисте життя, – мовила різко. – Воно нікого не стосується.

У двері постукали – вишколений лакей приніс французьке шампанське в срібному відерці, повному кубиків льоду. Жінки чекали, поки відкоркують і розіллють по вузьких келихах. Щойно лакей залишив їх, Лисицька подала келих Вольській.

– Вас вітає красуня Одеса, мадам. Зараз оговтаєшся з дороги, поспиш трохи. По обіді будемо тут.

– Будете?

– Сама знаєш, хто зі мною прийде. Треба миритися, Анько. У нас забагато спільного, аби ще собачитися через кожну дурницю.

Занадто втомилася Анна, щоб далі заперечувати.

Дзенькнули келихи.

Щось знає Лисиця: шампанське виявилося дуже доречним… чорт забирай.

Давно не дозволяла собі Анна Ярославівна Вольська, у дівоцтві – Лемешева, прокидатися глибоко пополудні.

Чи безсонна ніч подорожньої далася взнаки, чи накопичилася втома за всі попередні дні, чи вино грайливе, попри вдавану легкість, сп’янило сильніше, ніж треба… Причин багато, результат один. Анна прийняла ванну, чого не могла собі дозволити вдома на Татарці, адже водогону там не було. Закуталася в пухнастий халат, належний мешканцям люксу, зсунула завіси, розібрала широке ліжко в стилі ампір, прилягла. Думала полежати годинку, потім прогулятися Одесою. Склепила повіки, а коли прокинулася – стрілки величезного годинника в кутку показували майже четверту дня.

Вольська зойкнула. Рвучко підхопилася, сіла на ліжку, вже спустила ноги – та враз передумала. Швидко опанувала себе, заспокоїлася, вирішила прийняти все, як є. Зрештою, вирішила по-філософськи, коли вже сон здолав її, обійняв і тримав там довго, значить, того вимагав справді виснажений організм. Почуваючись як ніколи бадьоро, Анна тугіше запахнула халат, зняла з рогатих важелів масивну телефонну слухавку, викликала портьє й замовила в номер обід. Попередила – має бути легким.

Поки чекала, перевдягнулася. Зараз на прогулянку не збиралася, була домовленість дочекатися Рози. Тож вибрала простеньку сукенку з тих, що вбирала вдома, приймаючи в гості своїх, із ближнього кола. Чемно постукали, і на обід їла запашну юшку, рибу для якої, – запевнив коридорний лакей, – виловили ось щойно спеціально для дорогої гості, зовсім недавно рібка плавала. З юшкою смакували тонесенькі хрусткі грінки, їх люб’язно та наполегливо радили мастити форшмаком. Дочекалася своєї черги гречана каша з мідіями, і Анна нарешті почала розуміти, яким насправді може бути той самий цимес, про який не раз чула від різних людей у різних контекстах.

Каву з невагомим зефіром вирішила випити на балконі. Звідси бачила не лише Дюка посеред бульвару, а що важливіше – суцільну широку морську лінію. Від моря віяв легкий бриз, тягнуло свіжістю та іншою сумішшю запахів, що не піддавалися визначенню. Анні здавалося, морські аромати присмачують каву, вона п’є в прикуску з ними, як роблять зі шматочками цукру. Христя любила сьорбати чай з блюдця, поклавши на його денце маленький цукровий шматочок.

Уже допиваючи, Вольська побачила на бульварі Лисицьку.

Роза йшла не сама. Поруч крокував справжній одеський піжон у кремовому піджаку, вузьких смугастих штанях, налакованих штиблетах і жовтому канотьє. Міського шику додавав чорний «киць-киць»[30] довкола комірця сорочки. Угледівши Анну на балконі, Коваленко зупинився, поправив «киць-киць», чемно підняв над головою канотьє.

Салютував.

Настрій укотре від початку дня зіпсувався. Вольська повернулася в номер, зачинила балконні двері, умостилася в крісло й навмисне змусила гостей стукати п’ять разів, перш ніж зволила впустити обох. Роза відразу підчепила недопиту зранку пляшку у відерці з талою водою. Закоркувати забула, тож шампанське встигло подихати й випустити гази, перетворившись на звичне біле вино. Лисицю це не зупинило. Вона наповнила два келихи, Глібові піднесла склянку, виливши в неї залишки, глянула на нього пильно, очікувально. Той прокашлявся, заговорив урочисто:

– Шановна Анна Ярославівно. Ви маєте повне право гніватися на мене за негідну поведінку. Я справді перейшов межі пристойності. Дозволив собі прийти до вас додому пізно ввечері й не дуже тверезим. Точніше, дуже нетверезим. Прошу вибачити мене – але тільки за це!

– Що?

Роза й Анна видихнули питання одночасно, не змовляючись. При цьому повз увагу Вольської не проскочило: Лисицю сказане Коваленком здивувало не менше, навіть більше за неї.

– Ти поплутав? – видихнула Роза. – Хіба ми так домовлялися?

– Ми домовлялися, що я брехатиму й візьму свої слова назад, – відрубав Гліб, дивлячись при цьому на Анну. – Мені справді соромно за те, що ввалився до вас під шофе. Але за сказане за тих обставин не соромно зовсім. Просто з п’яного язика зірвалося те, що зріло й визріло у тверезій голові. Мені не соромно за думки й почуття, пані Вольська.

Анна мовчки підійшла до нього впритул.

Ляпас відбився від чотирьох стін луною.

Коваленко неквапом спорожнив склянку.

– Браво! – вигукнула Лисиця. – Ай браво обом! Ну, тепер хоч усе зрозуміло? Мир?

Замість відповіді Вольська торкнулася своїм келихом краю спорожнілої склянки в Глібовій руці.

Коваленко нічого не питав – поставив круглий столик посеред спальні, як попросили.

Сам осідлав стілець, поклавши лікті на вигнуту спинку. Роза заштовхала крісло до краю ліжка й за звичкою, без церемоній, розвалилася в ньому, поклавши ноги на м’який, обтягнутий оксамитом клишоногий ослін. Анна сідати не збиралася. Глибокий та міцний денний сон відновив, навіть додав сил, а кілька ковтків шампанського – упевненості.

– Отже, я хочу прояснити для нас усіх, на якому ми світі, – почала Вольська, легенько ляснувши в долоні. – Це треба зробити, щоб рухатися далі в правильному напрямку. Як дала зрозуміти Роза, ви, пане Коваленко, зібрали по цій справі інформацію, невідому дотепер мені. Також сама Роза обіцяла дещо дізнатися про так званого месьє Зевса. Мені не здається, пані та панове, – я впевнена: тут і тепер шматочки мозаїки складуться нарешті в більш-менш цілісну картину великого й страшного злочину. Що допоможе вирахувати Лялькаря. Поза сумнівом, він ховається десь тут, в Одесі.

– Не ховається! – наголосила Лисицька, гойднувши недопитим келихом.

– У тому й біда, – погодився Гліб. – Ми з Розою сьогодні на прогулянці вже встигли ще раз проговорити. Лялькар на виду. Просто ми його не бачимо, а інші не помічають. Або, і це найгірше, роблять вигляд, що не помічають.

– Бачте, – дорікнула Анна, – ви обоє вже говорите про те, чого не знаю я. Але хай. Спершу однаково моє слово. – Вона зробила невеличку театральну паузу. – Насправді я вже багато чого знаю. А про що не знаю – здогадуюсь. І здогади мої, мабуть, правильні або дуже-дуже близькі до істини. Справа дуже погана, та водночас не складна. Поліцейське слідство гальмує не так брак інформації, як той факт, що на поліцію тиснуть люди рівня та ваги купця й депутата Пивоварова. Уважайте, поліцейську управу тут контролює персонально київський генерал-губернатор пан Драгомиров. Поліція тремтить, боїться зробити щось не так, аби чогось не сталося прикрого, аби когось не зачепити. Тому й результату нема й скоро не буде.