– Вони гуляють на Ланжероні. Ресторан в Олександрівському парку[39].

Про кого мова – Коваленко вже знав. Поки йшли, Роза виклала йому свій план на ходу. Чомусь Гліба не здивував масштаб задуму. Більше він дивувався собі: погодився легко, без тіні сумління. А це ж не в Києві ставити на кін власне життя в підпільному картярському клубі. Адже, як не крути, той нічний візит Коваленко вважав пригодою. Небезпечною, ризикованою, та все ж – авантюрою. Себе уявляв героєм книжки, тому й зіграв усе, мов по нотах.

Лисиця пропонувала не пригоду – війну.

Якби Гліб не вважав її своєю, якби не йшлося про Анну, навіть заради гострого сенсаційного репортажу не запхав би в це свою голову. Нехай би став боягузом у чиїхось очах. Краще живий боягуз, ніж мертвий сміливець.

І ще одна причина: Роза.

Розумів Коваленко, чітко усвідомив для себе – Лисицька нинішнім вечором свідомо палила за собою всі мости в рідній Одесі. Життя їй тут не буде, якщо все вдасться. Та якщо зірветься – тим більше Розі не жити. Кидати людину в такій ситуації, коли вона зробила найменш бажаний для себе вибір, Глібові не дозволяв власний, ніде на записаний, та все ж чинний кодекс честі.

Спершу взяли візника – і галопом на Кінну. Там, за базаром, який на цей час уже вгамувався й спав, звеліла зупинити біля невиразної кам’яниці на два поверхи. А як відпустила екіпаж – швидко сказала візникові щось на вухо. Той не здивувався, кивнув, розвернув коняку й зник у темряві.

– Приїхали. Гостем будеш, – буркнула Лисиця, додала чи то роздратовано, чи саркастично: – Першим.

Одну з тутешніх квартир, чи не найменшу, Роза охрестила своєю тихою бухтою. Винаймала її під чужим іменем. Платила наперед, на цій рік, і з домовласником намагалася перетинатися якнайменше. Коли ж зустрічі не уникнути, міняла зовнішність і навіть голос. Коваленко завважив: на дверях два замки, вікна теж зачинені зсередини. Перш ніж засвітити гасову лампу, Лисиця щільно зашторила їх. Глібовим очам відкрилися вузеньке дерев’яне ліжко, клишоногий ослін, стіл і величезна важка шафа.

– Але-гоп! – не стрималася Роза, розчахнувши дверцята.

Нічого особливого, жодних вражаючих фокусів. Повно одягу, різного, жіночого та чоловічого. На окремих полицях – перуки, хустки й капелюшки всіх можливих фасонів. Не гаючи часу, Лисиця витягнула чоловічу піджачну пару, додала до неї сіру сорочку з косим комірцем, кинула на стіл.

– Одягайся.

Перш ніж Гліб почав, вибрала сукню для себе. Такі носять зазвичай провінціалки з вульгарним смаком, бо чомусь вважають подібне шиком, останнім вереском моди. Узялася за верхній гачок свого комірця, розстебнула перший, другий. Перехопила трохи розгублений Коваленків погляд, кинула різко, цинічно:

– Давай ще витріщатися. Баб голих ніколи не бачив? Бо мене таким добром, як мужик без порток, не налякаєш.

Гліб засопів, похапцем відвернувся. Заплутався в штанах, застрибав на одній нозі. Ледве не впав, утримався. Нарешті перебрався. З розміром, ясно, не вгадала – перевдягалася в чоловіче сама, тому й міряла на себе, пані в розквіті сил та літ. Коваленко виявився худішим за неї. Чорні суконні штани мусив щільніше затягнути на смугастих підтяжках, піджак висів, мов на дерев’яному городньому опудалі.

Розі на перевбирання треба було більше часу, але не аж так. Щойно завершила процес, Гліб побачив перед собою дешеву дівулю, яка цінує себе дорожче за англійську королеву. Руде волосся заховала під каштанову перуку, навмисне розкошлачену – так ще вульгарніше, обладункам у тон. Довершила óбраз, видобувши з надр шафи кольт, підважила.

– А шпалер у мене один, – закусила губу, сказала, ніби провину визнала, тут-таки стрепенулася, наче лиш зараз згадала про важливе. – Ти взагалі із залізками дружиш? Упораєшся?

Не думав Гліб Андріянович Коваленко, що його заскочать отак зненацька простеньким питанням. Дослідник кримінального дна, здатний бути запанібрата з київськими босяками, не мав вогнепальної зброї. Знайомі поліцейські тричі давали постріляти, але всі рази заряджали револьвери власноруч. Пан писака мусив лиш натиснути на гачок спуску. Влучністю Гліб похвалитися не міг. І волів не розводитися про свої спортивні вправи, опановані навички – тільки навички, не майстерність! – французької боротьби. Міг зацідити кулаком, коли нема іншого вибору. Бійок не боявся, та все ж намагався уникнути до останнього, викрутитися, вислизнути, утекти – бігав швидко, газетяра ноги годують.

– Обійдуся, – відповів поважно, але обтічно, бо стати доважком до спритної та вправної Лисиці не входило в його плани.

– Доведеться обійтися, – визнала Роза.

Узяла жіночу сумочку, витрусила з неї дрібниці, поклала кольт туди. Туди ж засунула велику чорну маску доміно, обклеєну блискучими золотавими лелітками. Глянула на Коваленка критично, ледь скривила губи, легенько пирхнула.

– Годиться. З Богом.

Перед виходом зробила, як чинила хіба у виняткових випадках – перехрестилася.

Крита коляска чекала за два квартали.

З передка похапцем, і від того – трохи незграбно, зістрибнув товстенький добродій. Одягом і близько не нагадував типового ванька, і Коваленко, придивившись, упізнав Лівшиця, того самого, старшого над привокзальними візниками.

– Тільки з глибокої поваги до вас, мадам Розо! – зачастив товстун, збиваючи на потилицю котелок і витираючи тилом долоні вологу з чола. – Мені переказали штафетою, що вам треба моєї допомоги. Лише моєї, бо нікому іншому не ймете віри!

– Уже винна вам так, месьє Лівшиць, як жодна жінка ще не боргувала жодному мужчині в усій Одесі.

Жартом чи кокетуванням її обіцянка не звучала, це відчули обоє чоловіків.

– Я вже боюся вашої обіцянки, – Лівшиць відповів не менш щиро. – З вами можна знайти таке, від чого матимеш щастя і невеличкий гешефт. А можна знайти таких пригод на свій тухес, що краще б розійтися красиво й лишитися друзями.

– Не посваримося, – запевнила Роза. – Хоча б тому, що ви мені дуже трошки винні за гембель з Лапідусом.

– Цей шлімазл передумав зі мною судитися, – товстун заговорив до Гліба. – О, мадам Роза зробила так, що пархатий Лапідус обходить за квартал ту вулицю, на якій стоїть будівля суду! Вона…

– Потім розкажете, – нечемно перервала Лисицька. – Зараз ваша вигода повна. Повертаєте мені дрібненький боржок дрібною послугою, яка насправді коштує дуже дорого. Ви привезете нас із партнером, куди скажу. Почекаєте там, скільки треба. І бикицер поїдете звідти геть.

– Усе? – підозріло перепитав Лівшиць.

– Поїхали. Ланжерон.

Дорогою мовчали. Гліб відчував – Роза, попри титанічні старання здаватися спокійною, чим далі, тим сильніше тремтіла всім тілом. Щойно дісталися місця й коляска завернула до Олександрівського саду, Лисиця глибоко вдихнула, повільно, зі свистом, видихнула й, піддавшись пориву, коротко та міцно стисла Коваленків зап’ясток.

Закрила маскою лице.

Труснула штучною русявою гривкою – вульгарно, п’яно зареготала.

– А нам сюди, солоденький мій!

Голос помінявся, де й узялася хрипливість. Лівшиць розвернувся на передку всім корпусом, не повірив – ну, як мадам Роза навчилася чародійству, перетворилася. Коваленко знав її план у загальних рисах, деталі не обговорювали, та зрозумів – час включатися в гру.

З них не зводив очей кремезний страж біля дверей ресторації.

– Чекати! – гаркнув Гліб, махнувши товстуну на передку. – Якщо дамі тут буде нудно, ми поїдемо там!

Лисиця вже долала найкоротшу траєкторію до входу. Вона передбачила – страж спробує заступити шлях, не пустити відразу. Обоє були готові до такого, і Гліб двома стрибками наздогнав Розу, облапив, притиснув до себе, трохи підніс угору. Роза дригнула ногами, знову вульгарно зареготала, крикнула стражеві:

– Скажи, хай поставить мене на місце!

– Не чіпляйся до людей! – підіграв Коваленко. – Дядя на службі! Правда ж, дядя?