— Деякі з них я читав.
— Є багато таких, які побували у глибокій комі, практично у стані мозкової смерті, і невідомо як повернулися до життя, вони можуть точно описати події, які відбувалися довкола них під час коми, й навести слова, якими обмінювалися відвідувачі та лікарі, інколи розповісти навіть те, що відбувалося… в сусідній кімнаті. Багато хірургів зібрали свідчення оперованих пацієнтів, які після пробудження дуже фактологічно розповідали про дії й слова персоналу, який був присутнім при операції, й могли описати предмети, наявні в іншому залі, де вони ніколи не бували. Таке траплялося навіть із науковцями… матеріалістами! Марно говорити, що пізніше вони переглянули свою позицію…
Вона розсміялася і додала:
— Звісно, з тих пережитих досвідів не можна робити ніяких висновків, однак спокусливо припустити, що наша душа, яку часто ототожнювали із мозком, в нашому тілі не замкнута, вона може від нього звільнитися, а в призначений день повністю відділитися.
Уявивши цей образ, образ, у який йому самому хотілося б повірити, Джонатан усміхнувся. Марджі замовкла. Оповитий святобливою тишею, сад начебто заснув. Почувся пташиний спів. За кілька метрів від них сів дрізд з пір’ям кольору антрациту.
Раптом несподівана думка виникла в голові Джонатана.
— Але ти дуже ризикувала з циганкою. Я міг погано зреагувати, погано закінчити…
Вона послала йому одну зі своїх найосяйніших усмішок.
— Я досить добре тебе знаю, мій дорогий, щоб угадати твою реакцію. Зокрема, — сказала вона з хитрим блиском в очах, стишивши голос, ніби звірялась у якомусь гріхові, — була певна, що ти до мене приїдеш!
Джонатан глянув на тітку, обличчя якої сяяло, а в очах світилась пустотливість. Яка все-таки в нього класна тітонька!
Далі обвів поглядом сад і неймовірний краєвид, що відкривався до самого небокраю, де океан зливався з небесами. Знявся західний вітер, який привабив нові вітрильники. Джонатан глибоко зітхнув. Морське повітря було насичене запахом вічності.
~ 42 ~
Минуло кілька тижнів, після хвилі осінніх холодів знову стало тепло, прийшло так зване бабине літо, яке додавало втіхи у серця мешканців і туристів Сан-Франциско.
Втомившись від довгих післяобідніх сидінь перед телевізором, Райян знову звернувся до своєї камери за довгими чорними шторами. Він давно не знімав, але, наклавши навушники на вуха й притулившись оком до об’єктива, спостерігав за клієнтами тераси й слухав їхні розмови. Сам не знав навіщо.
Відкрив баночку кока-коли, зробив ковток, витер вологі руки футболкою й повернувся на свій пост.
На вуличці обіч кав’ярні, на розі проспекту припаркувався кабріолет «Порш». З нього вийшов Майкл. Райян провів його поглядом і всміхнувся: впродовж двох тижнів він скрізь з’являється разом з авто, це вперше Майкл не обернувся, щоб кинути оком на свій болід, ступивши кілька кроків.
Він сів за стіл і роззирнувся, щоб переконатися, що привернув увагу. У цьому він ніяк не змінився. Подав знак офіціантові.
Райян наблизив зображення.
— Каву, — попросив Майкл.
Офіціант кивнув і відійшов.
Майкл знову обвів терасу поглядом, за якусь мить його очі застигли в безмежжі, майже інертні, загублені в пустці.
Офіціант поставив каву і пішов.
Упродовж кількох тижнів Майкл завжди сидів за столом один. І каву пив отак, на самоті.
Ця картинка викликала у Райяна якусь тривогу. Він немов уперше в житті відчув до когось співчуття, поставив себе на його місце і відчув його самотність.
Відвів широкий план назад. Тераса була майже вся заповнена. Багато туристів, деякі — селюки селюками, в інших хитрі мармизи.
Порожній стіл.
Віднедавна, щойно він помічав порожній стіл, йому ну дуже хотілося спуститися й сісти за нього, просто посеред цих людей. Та, дивлячись на них, і сам стаєш придурком.
Чорна пляма праворуч.
Здається, на терасі з’явилася погано вбрана циганка, з неприкритими грудьми.
Вона повільно ковзала між столиками, тоді зупинилась перед Майклом і вхопила його за руку.
Райян наблизив зображення.
Майкл не протестував, на вустах грала зацікавлена усмішка. І коли вона нахилилась над його долонею, зазирнув у запропоноване декольте.
Вона випустила його руку, випросталася й, мовчки подивившись якусь мить на нього, сказала замогильним голосом, який прицвяхував того на місці:
— Ти скоро помреш.
***
Клое шпурнула портфель в інший бік вітальні.
— Маєш якісь домашні завдання? — запитав Джонатан.
— Пізніше! — запротестувала вона.
І, не чекаючи відповіді, побігла в сад до гойдалки. Вмостилася на ній.
— Угадай, що я купила, — долинув голос Анжели крізь розчинене вікно.
— Уявлення не маю, — відповів Джонатан.
Клое вигиналася з усіх сил, щоб розворушити цю кляту гойдалку.
— Уяви собі, що Ґарі пече тепер хліб на заквасці.
— Он як!
Нарешті гойдалка розхиталася так, як потрібно.
Швидше!
— Я взяла один хлібець на сніданок.
— Не впевнений, що щось залишиться…
Клое вдалося розгойдатися сильно. Так кумедно, й у животі лоскітно.
Ну ж бо, ще швидше!
— Клое! Уроки!
— Зачекай…
Маю ж я право трохи погратися…
Вона гойдалася щораз швидше, щораз вище.
Аж до неба!
Раптом її сіднички зісковзнули з дошки, й вона відчула, що летить…
— Ааааааааааа!!!
Сильний удар спиною. Вона не могла перевести дух, її наче заблокувало, затисло, ні дихнути.
Крики мами. Біжать обоє.
Ух, я можу дихати… відпустило… Ух…
Вона поворушила руками, ногами, повільно перекотилась на живіт.
— Сонечко! — крикнула Анжела, кинувшись до неї.
— Де болить? — запитав украй стривожений Джонатан.
Вони бояться.
— Усе гаразд, — хлипаючи, відказала Клое.
Їй майже не боліло, але вона плакала дедалі сильніше, сама не знаючи чому, ницьма лежачи на траві.
Мені справді не щастить…
Мама пригорнула її до себе й засипала поцілунками.
— Все буде гаразд, моя люба, все буде гаразд.
Раптом якраз перед своїм носиком, поміж сльозами, що лилися з очей, Клое побачила щось неймовірне. І покліпала повіками, щоб краще роздивитися.
Це справді існує…
Дівчинка простягнула руку, щоб її торкнутися. Серед стебелинок трави, перед нею, ось отут, перед очима, росла справжня конюшина на чотири листочки.
