— Не обманюй себе: рішення за серцем. У нашому суспільстві так настійливо вкладали у свідомість думку, що все відбувається в голові, що ми відділили себе від решти тіла. Визнається цінність одного лише мозку, і все це тому, що там є нейрони. Це смішно! Хоч би тому, що нейрони є також і в серці, але ніхто про це не говорить. У кишківнику, між іншим, також…

— Жартуєш?

— Близько сорока тисяч нейронів у серці і п’ятсот мільйонів у кишківнику. Кожен з цих органів має незалежну й добре розвинену нервову систему.

— Отакої!

— Гарні рішення йдуть від серця або нутрощів. Не від голови. Між іншим, у древньому Єгипті це дуже добре розуміли.

— О… археолог таки недалеко втік від біолога…

— Перед тим як муміфікувати фараона, єгиптяни виймали всі внутрішні органи. І залишали тільки ті, що були важливими, ретельно зберігаючи їх у розкішних вазах, які призначалися для захоронення разом із мумією. Конкретніше, це серце і кишківник.

На мить замовкла і додала:

— А мозок викидали на смітник.

Райян навів різкість на постать Ґарі. Той сидів у своєму старому пластиковому, колись білому, нині пожовтілому на сонці кріслі і, насупивши брови, розбирав свою пошту. Неподалік діти бавилися з м’ячем.

Райян терпляче чекав. Але знизування плечима затримувалося. Раптом Ґарі відсахнувся, водночас злегка примружив очі, втупившись на руку. Райян взяв його великим планом. На пучці Ґарі виступило кілька краплин крові.

Ідіот. Порізатися, відкриваючи конверт.

— Ану перестаньте дуріти! — проревів Ґарі на дітей.

Райян швидко перевів камеру на широкий план. Блін, він упустив дітлахів, які щойно закинули м’яч у квіти.

— Ви з глузду з’їхали, чи що? — кричав почервонілий від гніву Ґарі. — Я без кінця торочу, щоб ви зважали на квіти. Мізки, як у червоних рибок!

Діти завмерли на якусь хвилю, вочевидь, збентежені, забрали м’яч і зайшли в дім.

Ґарі похитав головою, розгорнув вийнятий лист і взявся смоктати порізаний палець.

Райян знову навів великий план.

Ґарі нахмурив брови, його велика голова похитувалася зліва направо в такт читанню. Стоячи за камерою, Райян не зміг утриматися від усмішки. Ну нарешті, нарешті таке довгождане знизування плечима.

Райян єхидно й жорстко осміхнувся. Сьогоднішній пост забезпечено.

Фали вітрильників радісно подзвякували об щоглу на легенькому вітрі, який приносив потоки морських пахощів та кілька повівів свіжості під полудневим сонцем.

Шукай божественне в собі.

Легко сказати. Впродовж двох годин, що Джонатан сидить на терасі кав’ярні на мосту Монтерей, він марно шукав, хвилювався — нічого не приходило.

Час від часу його свідомість зосереджувалася на перехожих, вловлюючи уривки розмов, що долинали, коли ті його минали. Такі ж, як і він, люди, котрі, однак, мали одну посутню відмінність: були безтурботними, тоді як він мався зовсім інакше. Ти не дотягнеш до року. Безсердечний голос другої циганки досі відлунював у його свідомості.

Він дивився на океан, сподіваючись прогнати крихту тривоги, яка знову повернулася. Він не хотів впасти в депресію, у той летаргійний стан, з якого виходиш ціною надлюдських зусиль, немов комашка, яка потрапила в бокал, його стінки настільки гладенькі, що будь-яка спроба втекти завершується невмолимим сповзанням на дно.

Шукай усередині.

Важко дивитись усередину, коли, власне, боїшся натрапити там на тривогу.

На екрані телевізора, закріпленого на внутрішній стіні кав’ярні, змінювалися дивовижні картини лісів, зняті з гелікоптера. Джонатан заледве чи й чув звук голосу журналіста.

«Ліси Амазонки, — казав той, — знищуються у жахливому темпі: тисяча шістсот гектарів щодня, що дорівнює площі ста п’ятдесяти футбольних полів».

«На екрані фото старого індіанця перед входом у Музей природничої історії в Сан-Франциско, де на цей момент, — уточнював журналіст, — експонується неймовірна виставка про Амазонку. Довге волосся зібрано на потилиці, обличчя виражає умиротворення, хоча й з певним сумом. Свого роду спокійна покірність долі».

Джонатан довго зітхає. Як можна бути щасливим, коли у світі все так погано? Як знайти в собі сили вийти з цього, коли зло заполонює Землю? Боротьба марна, казала тітонька Марджі.

Голос старого чоловіка спокійний, врівноважений. Попри серйозність висловленого, не помітно жодної ворожості, жодної ненависті.

«Коли ви зріжете останнє дерево, — казав він, — коли зловите останню рибину, тоді збагнете, що гроші не можна з’їсти».

— Простягніть, будь ласка, палець.

— Перепрошую?

— Ваш вказівний палець, будь ласка.

Джонатан простягнув руку молодій жінці в білому халаті. Вона делікатно насунула на вказівний палець щось на кшталт широкого еластичного кільця, схожого на прошитий алюмінієм палець рукавички, від нього відходив довгий, тонкий електричний провід, який кілька метрів далі був під’єднаний до комп’ютера, що стояв на столі. На стіні за нею величезний екран.

— Ось ви й під’єднані, — пояснила вона.

У неї був м’який усміхнений голос, відчувалася, однак, певна професійна стриманість.

Жінка ковзнула за стіл і взялася стукати по клавіатурі.

Джонатан глянув на трьох осіб, що сиділи обіч нього на поставлених півколом стільцях. Жінка тридцяти п’яти чи тридцяти шести років із зачіскою каре, здавалося, старанно уникала зустрітися поглядом з іншими; ще одна жінка років шістдесяти, дуже усміхнена, зі здоровим кольором обличчя, пишним світлим волоссям, що пахло лаком, гаряче вітала кожного, хто прийшов; і нарешті юнак з повадками студента, неголений, з розтріпаним волоссям, очі якого регулярно блукали в декольте жінки-науковця. Треба зазначити, що її білий халатик не приховував пари гарненьких грудей.

Кімната радше простора, з білими стінами й безликим умеблюванням, попри все купалась у м’якому, досить теплому світлі. Фундація тітки Марджі розташувалась поблизу центру Монтерея. Дуже проста будівля, що загубилась у малозаселеній зоні, серед дерев.

— Крива, яку ви бачите на екрані, відображає рівень провідності вашої шкіри з флуктуаціями в реальному часі.

Згадана крива не була повністю горизонтальна, вона злегка коливалася, досить слабко, але нерегулярно. До досконалої синусоїди електрокардіограми було далеко.

— Провідність змінюється залежно від вологості вашої шкіри, коротко кажучи, пітніння. Власне, симпатична нервова система контролює ваші залози пітніння, так як і ваш артеріальний тиск чи сердечний ритм.

— Ок.

— Ваш внутрішній стан, ваші емоції і стрес впливають на ці фізіологічні моменти, які можуть мінятися будь-якої миті.

— Розумію.

Юна операторка ввімкнула показники інших учасників.

Тепер на величезному екрані вимальовувалося чотири різноколірні криві, кожна розвивалася незалежно від інших. Джонатанова була блакитною. Яскраво-жовта крива молодої брюнетки була найрівнішою серед чотирьох. Зелена належала юнакові й відзначалася помірним коливанням. Флуктуації червоної кривої шістдесятилітньої жінки були трохи ератичними і значно більш вираженими порівняно з іншими, що їх вона регулярно перекривала.

— Ви можете констатувати, — заговорила науковець, — ми всі різні, у нас різні фізіології, і ми по-різному реагуємо в однаковій ситуації.

Вона трішки відступила.

— Тепер я хочу, щоб ви подумали про різні речі. Пригадайте останній раз, коли у вас був сильний стрес…

Червона крива підскочила майже одразу. Джонатан заплющив очі. Виник образ циганки. Він глянув на екран. Його блакитна крива піднялася, як стріла. Юнакова крива ледве чи піднялася, жовта залишалася так само рівною.

Операторка підійшла до учасників і звернулася до молодої брюнетки.

— Вам на думку не спадає ніяка стресова ситуація?

Та відповіла короткою загадковою усмішкою, жовта крива залишилася незмінно рівною.