Однак ведений якимось інстинктом, Райян фільмував ще кілька хвилин.

Джонатан знову роззирнувся довкола й рушив углиб саду. Пройшов газонокосаркою півколо, потім узявся відсувати гілки кущів, які утворювали загорожу на межі з садочком будинку, що навпроти.

А той, що навпроти, належав колишньому герою блогу — Ґарі.

Джонатан заледве туди протиснувся.

Що ж такого Джонатан збирається натворити в саду того старого придурка зі своєю газонокосаркою?

Машина загула. Те, що страхувальник дотягує до зарплати, косячи в саду сусіда, таки доводило, що криза тривала далі, хай там що кажуть журналісти.

Якби кожен з нас усвідомлював величезну цінність себе самого, змін зазнав би весь світ.

Але ми живемо у світі, де людям рідко коли кажуть те, що про них думають. Люди дуже соромляться це висловлювати і врешті-решт стають дуже стриманими: кожен таємно береже в собі позитивні оцінки, як насінини, які висушуються в кишені замість того, щоб бути посіяними або розвіяними за вітром у землю та в дощ.

Можливо, в цьому й ховається причина того, що люди не звикли отримувати такі послання, так складно відверто сказати приємну річ комусь і не наштовхнутися на неправильне розуміння або на підозру в нещирих намірах. І якщо завдяки якомусь нечуваному шансу вашу щирість не поставили під сумнів, то в пориві скромності, яка приховує сум’яття від отримання такого незвичного дарунка, ця особа частенько намагатиметься всіма засобами мінімізувати позитивну якість, яку ви йому приписали.

Щоб обійти це все, Джонатан мав тверде рішення: сказати щось приємне і зникнути. Дати собі час лише на те, щоб помітити здивування, народження усмішки чи появу сяяння в очах, а тоді, подарувавши цей маленький шматочок позитивного дзеркала, щезнути. Це було радісно, і він це обожнював.

Оскільки своїх жертв він не знав, головне завдання полягало в тому, який комплімент сформулювати. Втім, у цьому плані часті відвідини тераси у кав’ярні дали йому нагоду розвинути свої інстинкти й прислухатися до інтуїції.

Справді цікаво спостерігати за невідомою людиною, щоб відгадати її позитивні риси, спираючись тільки на чуття. Подивитися на неї якийсь час, відчути її манеру поведінки, її якості, чесноти, привабливі сторони. Це зовсім необ’єктивно, абсолютно нераціонально й повністю необґрунтовано. Потім слід знайти можливість ввійти в контакт, порозмовляти з нею, а тоді утішитись, констатувавши, що здебільшого ви все вгадали.

Але того дня натренованість мало в чому йому допомогла, коли він окликнув сьомого пасажира, який зійшов із трамвая, ним виявився чоловік, вигляд якого нагадував вибивайл нічних клубів.

— Добридень, — привітався усміхнений Джонатан. — Я хотів вам сказати…

Чоловік глянув на нього навдивовижу неприємним поглядом. Здавалося, він от-от загавкає. Це різко вдарило по настрою Джонатана, який несподівано втратив здатність відчути бодай якусь найменшу позитивну рису у свого співрозмовника.

— Я хотів просто вам сказати… еее… Сказати…

Швидше придумати бодай якусь рису, байдуже яку… Так, що в цього типа могло бути позитивного?..

— А саме? — агресивно запитав той.

Він ставав дедалі злішим, це вносило ще більше сумбуру в замішання Джонатана.

Найпростішим було б сказати швиденько будь-який вигаданий комплімент, але він присягнув собі казати тільки те, що відчував щиро.

— Чого вам треба? — запитав хлоп, дедалі наполегливіше.

Він ступив крок у Джонатановому напрямку.

— Знаєте, я… нічого! Я нічого не хочу вам казати. Нічого.

Той трохи подивився на нього і рушив, не зводячи злого погляду.

На щастя, злий фатум не напосівся на Джонатана. Наступного разу випадок вказав на чарівну усміхнену бабусю, в якої Джонатан негайно знайшов тисячу й одну позитивну рису.

Того ранку Ґарі, як і щодня, вийшов з дому, тримаючи пошту в одній, а каву в другій руці, й попрямував до білого пластмасового стільця в саду на траві. Та щойно ступивши два кроки, він різко зупинився, роззявивши рота.

Його садок, зазвичай зарослий ледь потоптаним дітлахами бур’яном, простягався перед ним досконало викошений. Він протер свої очі.

Що ж це таке тут діється, чорт забирай!

Він же не спав. ХТОСЬ покосив ЙОГО газон. Можливо, дітвора зробила це за його спиною? Ні, неможливо, вони були з ним увесь день у неділю вдома, більш як за десять кілометрів звідси. І не мали б часу, навіть приїхавши на велосипедах.

Він обвів поглядом бездоганно викошений газон. Повільно потрусив головою. Що таке відбувається у цей-от момент у його житті?

Нарешті сів і взявся розбирати свою сьогоднішню пошту.

Реклама дистанційного спостереження.

Рахунок за телефон.

Квартплата.

Реклама світлової вивіски.

Ще бежевий конвертик з написаним від руки й підкресленим словом Ґарі.

Він насупив брови. Тут пахне халепою. Типу сусіда, який скаржиться на гамір, що його дітвора зчиняє на подвір’ї, чи інший, який не любить запаху жиру.

Він просунув свій товстий палець у просвіт і розірвав конверт.

Усередині простий аркуш паперу, також бежевий. Він його вийняв і розгорнув.

Посередині аркуша одна-єдина, написана від руки фраза:

Твої прадідусі і прабабусі любили твоїх

дідусів і бабусь, але не вміли цього сказати.

Ґарі здивовано звів брови, кілька разів перечитав фразу, обдивився аркуш і конверт з усіх боків. Жодної позначки. Інстинктивно повільно оглянув усе довкруж, поглядом обвів довколишні будинки й багатоповерхові будівлі.

Що ж це за дурня?

Знизав плечима й узявся за наступний лист. Постачальник борошна повідомляв про підвищення тарифів на 2,3 %.

Business as usual.

Спробувавши невдало підбивати клинці до мацапур, він переключився на цілі, що відповідають його рівню.

Під таким геть безневинним заголовком блог поширював низку відео, одні сміховинніші за інші, на них було видно Джонатана, який затримав щонайменше вісімдесятирічну стареньку жінку і говорив їй купу приємних речей.

Урок спокуси, фільм № 9.

На ньому видно Джонатана, він стоїть на тротуарі й чекає на пасажирів, які зійшли з трамвая і йдуть у його бік. В його очах помітно те, що може скидатися на промінчик надії. Потім він прямує до добре збудованого здорованя з виглядом кілера, когось мужнішого годі й знайти, і тут — в таке, либонь, важко повірити — Джонатан його зачіпає й намагається спокусити жалюгідним лепетанням, доки той його не відштовхує.

Інтернавти блогу, щораз численніші, просто шаленіли, віддаючись насмішкам і єхидним зауваженням, вимазуючи Джонатана в бруді. Образи пливли плавом, вбивчі коментарі також, Райян тріумфував.

Після довгих намагань усіма засобами зробити цих придурків відомими, зараз Райян впрягавсь у зовсім інше завдання: керувати успіхом. Потік відвідувачів сайту зростав з дня у день, систему треба було підживлювати. На щастя, його головний придурок був продуктивним: його годі спинити.

Джонатан голився, краєм ока стежачи за садком Ґарі. Той репетував на своїх дітлахів, які, далебі, нічого особливого не накоїли.

Шукаючи зарядку для бритви, Джонатан наштовхнувся на лосьйон, яким раніше підфарбовував перші сиві волосини. Всміхнувся й викинув його в маленьке відерце для сміття у ванній. Якраз коли він поклав руку на зарядний пристрій, у двері дуже голосно подзвонили.

Він швидко спустився вузькими дерев’яними східцями, пофарбованими на біло, й відчинив.

Вбраний у костюм з краваткою чоловік показав йому металевий значок, на якому красувалося його фото.

— Джеймс Ґордон, судовий пристав.

І простягнув йому пакет.

— Це вимога про термінову сплату від Каліфорнійського банку. Після його прочитання ви матимете два тижні на погашення заборгованості, якщо ви цього не зробите, я повернуся для опису майна.