Я служу громадянам.

В ту саму мить на іншому боці Сени дружно здуваються десятки депутатів із роздутими головами, їх із таким самим свистом викидає крізь вікна Національної асамблеї. Вони з шумом пролітають над кварталом Сен-Жермен і цією вулицею дістаються аж до Люксембурзького саду. Там їх всмоктують вікна Сенату, і вони… падають, немов здуті гумові маріонетки, в розкішні крісла з червоного велюру, де одразу ж засинають…

Ґарі погладив бороду рукою. Як не дивно, вона все ще чорна після тих усіх негараздів, яких стає все більше й більше після смерті дружини.

— Не так голосно, дітвора! — заревів він через кухонне віконце на дітлахів, які галасували на подвір’ї. — Ви всім уже в печінки залізли.

Малюки просто нестерпні. Все літо вони товчуться на подвір’ї й цьому клаптику садочка, не більшому за кухонну ганчірку. І чому їм дають такі довгі канікули? Щоб вони діставали батьків, звісно! Хоч би швидше вони досягли віку, щоб працювати влітку, мали б тоді заняття. Але це ще не скоро …

Між іншим, якби не потреба годувати дітлашню, він давно кинув би свою справу. І зайнявся чимось іншим. Чимось неспішним, спокійним, головне — без клієнтів. Клієнти — це пекло. Ті не знають, чого хочуть, не люб’язні і завжди незадоволені. Пересмажений, замалий, засолодкий, загарячий, зажирний, недосолоджений, задорогий… Окрім того, завжди трапляється хтось, хто квапиться, хто виділяє стрес, аж блокується піднімання тіста для мафінів. Або ж навпаки, і тоді вони торочать про своє життя, хоча на вивісці не написано «психіатр» чи «кюре».

Надворі дітлашня розкричалася знову. Його батько ніколи такого не терпів би. Він давно дістав би прочуханки.

Вхопивши лопаточку для торта, Ґарі кілька разів ударив на склу віконця. На подвір’ї запанував спокій.

Люди не схильні допомагати. Одного дня йому ніяк не вдавалося згорнути жалюзі, які от-от міг зірвати вітер. Він сам-один боровся зі штуковиною, яка застрягла. По тротуару проходили люди. Гадаєш, вони допомогли? Авжеж! Кожен старається для себе, плювати їм на інших.

За дверима стояла молода гарно вбрана жіночка, типу «надто жирно».

— Добридень, вибачте, чи не буде у вас дрібних, мені треба двадцять доларів? Для автомата на парковці.

— Ні, нема.

На вивісці не написано «банкір». Треба одразу проявляти твердість, інакше вони зловживатимуть, вештатимуться цілісінький день, так що під кінець ти наче той придурок опинишся з одними лише банкнотами в касі.

Ґарі вийняв із печі дечку, заставлену свіжими, запашними мафінами.

— Ще б секунд десять, і через неї я проґавив би випічку, — пробурчав він.

У крамницю зайшов чоловік років тридцяти. Усміхнений. Отже, підозрілий. Ґарі насупив брови.

— Добридень, — кинув той радісно, буцім заявився на дружню вечірку.

Ґарі кивнув головою й став чекати.

— Джек Марфі, — сказав той, простягаючи візитівку.

Ґарі скоса глипнув на неї, але не взяв. Джек Марфі, представник The Chocolate Diamand Factory.

— Що вам потрібно?

Усмішка завмерла на обличчі чоловіка, знак того, що йому, можливо, є за що собі докоряти.

— Нічого, нічого, — захищався той, підозріло намагаючись зберегти на обличчі усмішку. — Я прийшов просто порозмовляти.

Ґарі втупився в нього, якраз досить довго, щоб з’явився щирий вираз.

— Я не певен, що я в такому настрої.

Трохи збитий з пантелику чоловік прокашлявся, намагаючись засміятися. Людей треба трохи труснути, щоб дізнатися, що у них в головешці. Ну ж бо, викладай.

— Моє підприємство виробляє цілу гаму шоколадної крихти за досить привабливими цінами для професіоналів, і я подумав, чи…

— Я маю все, що потрібно.

— Але…

— Ні, мені нічого не треба.

— Ви не хочете, щоб ми разом поглянули, яку економічну вигоду ви могли б мати?

Ґарі зітхнув. Ні, він не хотів. Тож просто дивився на того хлопа без жодного слова. Втупився отак-от, і мовчав. Це його улюблена тактика. Мовчання. Якщо починаєш заперечувати, такі хлопці знаходять відповідь на все, наперед передбачену, напам’ять вивчену. Тож краще всього мовчати. Тоді немає виступів, немає за що зачепитися.

Чоловік знову прокашлявся, глянув на годинник.

— Що ж… гадаю, мені вже час.

Атож. Уже час.

— До побачення, — промовив виходячи чоловік.

Ґарі кивнув головою.

Дітвора знову здійняла бучу надворі.

Щойно зачинені двері знову розчинилися й до крамниці зайшов клієнт. Голова типу «надто пропечений». Одразу за ним — другий. Цього він знав. Це молодий страхувальник, який час від часу тут снідає.

Кількома місяцями раніше він спробував продати йому страховку. «Щоб бути захищеним від проблем», — пояснив він. — Захищеним від проблем. Наче це можливо. Або ж він вважав його простаком, або ж він не все розумів.

Якщо ти постійно в проблемах, то ти не називаєш це проблемами. Ти це називаєш життям. Підозріло стає, коли все гаразд. І тоді у твоїй голові з’являється миготлива червона лампочка, і ти собі кажеш: так, є проблема.

6-3, 6-2, 5-3.

Остін має подавати шведському блондину. Один гейм, він виграє матч і входить в одну восьму фіналу.

Він тричі вдарив м’ячем об землю, оглянув протилежний корт, знову тричі постукав по м’ячу. Підкинув його в повітря, викинув руку широким жестом і… відчув гострий біль у плечі.

М’яч упав, він його й не торкнувся. Занепокоєно помацав плече лівою рукою, торкався, сподіваючись зрозуміти причину болю, але біль зник. Остін повільно покрутив плече в усіх напрямках, легко помасажував. Ні, нічого. Неправильний рух, і тільки.

Знову взяв м’яч. Три підскоки, погляд на протилежне поле, три підскоки. М’яч полетів угору, він відвів руку й сильно вдарив по ньому.

Біль роздер плече.

Він застиг і не ворухнувся, коли м’яч повернувся до нього.

— 0-15, — оголосив арбітр.

Публіка зааплодувала.

Нехай. Програти цього разу, поберегти плече, і піти до лікаря, перш ніж почати наступний гейм.

Наступна подача була знизу, що інколи собі дозволяв Майкл Чанг у добрі давні часи.

Суперник був настільки здивований, що піймав м’яч лише в останню мить, добігши майже до сітки. Остін зробив зрізану свічку й отримав очко.

— 15 А, — сказав арбітр.

Однак наступні подачі знизу шведа більше не дивували. І менш як за п’ять хвилин він добився перемоги.

Коли Остін повертався на свій стілець, аплодисменти нагадали йому, що навіть удома він не користається приязню глядачів. Оскільки його зараховували до людей невразливих, коментатори відрізали його від публіки.

Лікар поквапився до нього та обстежив. Діагноз був поставлений дуже швидко: гострий надостний тендиніт. Він одразу ж вийняв із сумки балончик і наніс аерозоль на плече. Остін відчував, як льодяний газ поширюється по шкірі і вкриває її білими кристаликами.

— Зігни руку, — попросив лікар. — Що відчуваєш?

— Та…

Три регламентні хвилини майже минули. Треба продовжувати. Але навіщо? Остін ніяк не міг збагнути й прийняти те, що відбувалося. Не може ж він дивитися, як розбивається його мрія, ось так, по-дурному. Турнір життя, рекорд, який треба побити, ввійти в історію… і все це через якийсь тендиніт… Цього не може бути, він, напевно, спить; зараз ніч, це йому приснилося. Скажи, що я бачу сон…

— Time…

Зібратися з силами, битися до кінця, як він завжди робив. Не похитнутися. Чіплятися. Те, що він так добре вмів робити.

Він пройшов у глибину корту. Швед збирався подавати. В його поведінці сталася непомітна зміна, непомітна для глядачів, але Остін зауважив її в очах і трішки в поставі суперника. Щось невловиме, а водночас вагоме: у шведа зароджувалась віра у свою перемогу. Це відчувалося, помічалось. Остін знав, що це означає. Більшість гравців були якщо не стривожені, то принаймні дестабілізовані від однієї лише думки вийти проти того, хто вигравав усі матчі впродовж одинадцяти місяців поспіль. Коли гравець стояв перед ним на корті, по його очах Остін бачив, що насправді він у свою перемогу не вірить, тоді як Остін ні на мить у ній не сумнівався.