— Дехто вважає, що може жити, ні від кого не залежачи. Вони думають, що їхнє щастя залежить тільки від них. Це величезна ілюзія.

Марджі нахилилась до Джонатана. В неї знову з’явилась лукава усмішка на вустах.

— Всередині тебе живе п’ятсот видів мікроорганізмів.

— А я вважав, що я сам-один.

— Сто тисяч мільярдів бактерій живуть у нашому кишківнику.

— Припини, це відразливо.

— Бактерій, які в тобі живуть, у сто разів більше, ніж клітин у твоєму тілі.

— Помовч, твої слова викликають у мене бажання пройти курс антибіотиків.

Марджі всміхнулася.

— Інколи ми потребуємо тих, кого вважаємо ворогами.

— Що ще ти для мене підготувала?

— Ці бактерії оберігають тебе від небезпечних організмів, через які ти міг би тяжко захворіти. Якщо їх убити антибіотиками, ти станеш дуже вразливим. А ще…

— Що?

— Є ще одна річ, — промовила вона, надавши трішки таємничості своєму голосові.

Джонатан нахмурив брови.

— Бактерії, які живуть у твоєму кишківнику, відповідальні за належне дозування в тобі серотоніну. Без них тобі його бракувало б.

— Що таке серотонін?

Марджі якусь мить помовчала, розтягуючи напруженість.

— Гормон, який веде тебе до доброго самопочуття.

Остін Фішер покліпав очима, потім легко труснув головою, намагаючись прогнати спогади. Перефокусувати себе на нинішній момент. Минулого більше не існує. Марно його мусолити. Він узяв тенісний м’яч у руку і зім’яв його пальцями, зосередившись на отриманому фізичному відчутті. Відчуття — це теперішнє, тільки теперішнє. Втім, через кілька моментів образ данського гравця знову постав йому перед очима, і він знову почув його трохи гугнявий голос, його гидкий тембр під час останнього інтерв’ю на CNN.

Остін Фішер — це просто машина, машина, щоб вигравати.

Заздрість. Саме заздрість підштовхнула цього спортсмена-невдаху висловити такі жахіття.

Зосередься, ти професіонал.

Упродовж своєї кар’єри йому часто доводилося чути неприємні речі. Це частина гри, він зумів привчити себе не надто на них зважати. Звичайно, він регулярно відчував роздратування і навіть гнів, але це щось інше. Ніколи раніше він так гостро не реагував. Чому тепер? Чому? Чому під час турніру, завдяки якому він може ввійти в аннали спорту?

Машина для виграшу, позбавлена почуттів, і в цьому його сила.

Як можна говорити настільки несправедливі речі? Нехтувати величезною працею, до якої він себе примушував упродовж усіх тих присвячених тренуванню років, наполегливою роботою без відпочинку й легкого життя. Змітаючи всі ті зусилля одним помахом руки…

В цю мить у залиту світлом кімнату ввійшов Воррен. Стіни вітальні орендованої на час турніру вілли були засклені й виходили на басейн. Усмішка, яка грала на вустах Воррена, одразу ж стерлася, коли він побачив гравця.

— Щось сталося?

— Ні-ні, все гаразд. Жодних проблем, — відповів Остін, нейтральним, уміло контрольованим тоном.

Воррен уважно подивився на Остіна, а тоді вмостився на бильці канапи навпроти гравця.

— Це… через данського гравця?

Якийсь час Остін сидів нерухомо, зрештою погодився, скривившись. Це все одно, що зізнатися Воррену у своїй слабкості. Якщо починаєш приховувати щось від свого тренера — далеко не заїдеш.

— Я марно намагаюся прогнати його образ і слова з голови, вони весь час повертаються і переслідують мене.

Воррен примружив очі.

— І як вони на тебе впливають?

Остін на мить задумався, оцінюючи те, що відбувалося в ньому.

— Я відчуваю несправедливість, від цього стає сумно, і це відвертає мою увагу. Якщо коротко, я від цього втрачаю самовладання.

— Зазвичай це тебе злить, — уточнив Воррен із заклопотаним виглядом.

— Зазвичай такі речі говорять журналісти, і тоді я злюся. Цього разу це сказав такий же, як і я, гравець, від цього мені, сам не знаю чому, стає сумно. Це завдає мені болю.

Воррен помовчав, потім підвівся.

— Через дві хвилини ти з цього сміятимешся. У минулому я багато працював над подібними проблемами у світі підприємництва. Тут інакший контекст, але схема така сама. Там радше люди перебирали в пам’яті несправедливі докори свого патрона чи недобрі зауваження колег з довгим язиком.

Він узяв карафку, що стояла на низенькому столику.

— Склянку води?

Остін погодився. Воррен налив обом і простягнув спортсмену його склянку.

— Кажеш, що його образ і слова весь час спадають на думку. В якому вигляді? Розкажи детальніше.

— У якому вигляді? Нууу… Як би це сказати… Я бачу його голову, так, як бачив її на екрані телевізора…

— На якій відстані від себе?

— Тобто? Вона в моїй голові, не на відстані…

— Звісно, але якби її треба було локалізувати в просторі як ментальний образ, який ти собі уявляєш, де ти його розмістив би?

Остін зосередився. Не так просто визначити, де розміщується образ спогаду…

— Скажімо… за три метри переді мною.

— Які розміри цього образу?

Остін замислився, намагаючись відтворити образ.

— Він схожий на квадрат, сторона якого один метр.

— Кольоровий чи чорно-білий? Чіткий чи розмитий?

— Кольоровий, чіткий. Колір обличчя п’яниці так і кидається в очі.

— Образ застиглий чи рухливий?

— Це — фільм. Фактично я прокручую в уяві фільм з його інтерв’ю.

— Окей. Тепер опиши його голос, яким ти його чуєш?

— Він голосний, хоча й гугнявий. Я постійно прокручую його слова.

— Окей. Тепер візьми цей образ і відсунь його трішки далі, метрів на чотири-п’ять.

— Навіщо?

— Змінюючи спосіб бачення свого спогаду, ти зміниш своє відчуття щодо нього. Відсунь картинку метрів на чотири-п’ять.

Остін подивився на уявний образ гравця, який рухався, і побачив, як той трохи віддалився. Він кивнув головою.

— Дуже добре, — промовив Воррен. — Тепер поволі зменш його розмір. Десь наполовину.

— Окей.

— А зараз забери кілька кольорів, зроби його менш виразним, безбарвним, майже чорно-білим.

Проводячи всі ці зміни, Остін усміхнувся.

— Дуже добре, — сказав Воррен. — Як змінилося твоє почуття?

— Відчуваю певну відстороненість.

— Чудово. Тепер пограємося з його голосом. Нехай він говорить, але сонним голосом, дедалі повільнішим, тягучим і низьким, голосом, який тягнеться, наче смола. Нехай він говорить ті самі слова.

Остін зосередився і за мить захихотів.

— А зараз, — вів далі Воррен, — додай трішки музики для звукового фону, нехай вона супроводжує його мову. Ти все ще чуєш, що він каже?

— Так.

— Додай ще мелодійку… таку, як у цирку! Циркову мелодію, яку ми часом чуємо, кумедну, трішки смішну, балаганну, гротескну. Вона доходить до тебе через голос типа, який далі варнякає голосом пастили, що розпливлася.

Остін розсміявся, прокрутивши подумки цей уявний фільм. Гравець став схожим на сільського, зовсім п’яного дурника.

Ооостііін Фііішер цееее мааашииинааа.

На фоні музики ці слова звучали цілком по-ідіотськи.

— Тепер повтори, — сказав Воррен, — прокрути цей новий фільм ще раз, вперед і назад.

— Назад?

— Так, як механік у старих кінотеатрах перекручував плівку. Сцена проходить у зворотному порядку.

Остін зосередився. Це було нелегко.

— Прокрути вперед, так само з цирковою мелодією й усіма тривогами.

Остін розслабився. Образ данського гравця не справляв жодного негативного ефекту на нього. Він слухав сказане ним і тихенько посміювався.

— Відтепер, — підсумував Воррен, — весь цей декор супроводжуватиме образ цього гравця, якщо тільки він зрине у твоїй пам’яті.

Остін усміхнувся. Він сказав собі, що застосує цю техніку до давніх докорів батька, які той втокмачував йому в дитинстві і які, виникаючи з небуття, інколи звучали йому в вухах.

Але не зараз. У жодному разі. Пізніше. Коли він виграє турнір.

Дзінь!