— О пане, твої рогалики такі смачні! Скільки вони коштують?

Це був неймовірний день.

— Це не рогалики, а мафіни. Долар — мафін без наповнювача, долар тридцять п’ять — усі інші.

— Так, я візьму один без наповнювача. Ні, без жартів, ти таки крутий, кажу відверто: дуже смачно.

Ґарі нахмурив брови. І подумав про своїх дітлахів. Треба бути трохи суворішим з ними, зокрема, щоб вони не стали отакими.

— Дякую ще раз, пане! Просто топ оці ваші… штучки.

— Добривечір, я поспішаю, — привіталася молода жінка. — Можна купити два з собою? Зі шматочками шоколаду.

Він мовчки загорнув покупку.

— Те, що ви робите, дуже мило. Зазвичай я проходжу, до вас не заходячи…

Ґарі дивився, як вона виходить.

Дивно все це сьогодні, всі до нього усміхаються, кажуть компліменти. Так неначе змовилися, щоб з нього познущатись.

Однак, коли виснажений важким робочим днем він ішов увечері спати, на його вустах з’явилась легка усмішка, він і сам не знав чому. Вочевидь, безумство всіх тих людей передалось і йому.

Джонатан глянув на свого партнера. Останнім часом Майкл змінився, став не таким веселим з ним, хоча, між іншим, не втратив почуття гумору. Звісно, він не міг вибачити його нову, менш продуктивну манеру працювати. Проте на його заробітну платню це ніяк не впливало, адже кожен отримував відповідно до своїх власних результатів.

Але в певному плані Джонатан його розумів. Партнери — це наче подружжя: якщо один починає еволюціонувати не так, як другий, спільне проживання швидко стає проблематичним.

Перед очима виник образ Анжели. Після приниження, яке він відчув, коли їй звірився, вони старанно уникали одне одного. Ранкову каву Джонатан розділяв через день із Майклом. Свого роду мовчазна, так і не сформульована угода.

Цього ранку тераса була повністю заповнена.

— Чоловік у бежевому поло, який сидить навпроти дівчини в червоному, наш клієнт, — сказав Джонатан, стишивши голос.

Майкл якусь хвилю дивився на нього.

— Сподіваюсь, ти йому включив пакет страхування від вогню?

— Навіщо?

— Я знаю його бабу.

— І що?

— Гаряча штучка.

Джонатан усміхнувся.

— Ні, насправді, не варто, — додав Майкл. — Скрізь, де вона проходить, природна катастрофа неминуча, будь певен.

— Годі, Mайкле, — запротестував Джонатан, мимоволі сміючись.

— До речі, про катастрофу, ти бачив, як упакований отой хлоп праворуч, в кінці?

Джонатан подивився у вказаному напрямку.

— Просто він… інакше кажучи, оригінально…

— Що інакше, то таки інакше, — сказав Майкл весело.

До них підійшла офіціантка.

— Добридень, що замовлятимете сьогодні? — запитала вона, трішки шепеляючи.

— Дві кави, — сказав Джонатан.

Майкл дивився, як вона віддаляється.

— Зяраз сьвидко вше принешу, — перекривив він її.

— Годі тобі…

Джонатан помітив це значно раніше: коли Майклу зле, його гумор стає глузливим.

— Ти візьмеш бодай невелику відпустку цього року? — запитав Джонатан.

Майкл похитав головою.

— Має ж хтось працювати.

Джонатан промовчав.

Перед ними якесь авто намагалось втиснутися між двома іншими.

— Опа-на… це непросто, — зауважив Майкл. — Слухай, спробуй, як я: дивитимемось удвох, сміючись, і б’юсь об заклад, що авто не впишеться і відмовиться від цієї спроби.

— Майкле…

— Ну ж бо, чого ти? Я робив це разів п’ятнадцять, зі сміху можна вмерти. Втиснутися не так і просто, а коли ти пильно на нього дивишся, авто взагалі стає безпорадним.

— Я не хочу цього робити.

— Трішки порозважатись ніколи не завадить. Мені пригадався ще один трюк. Але для цього треба троє-четверо чоловіків за столом на терасі: вибираєш якусь жінку на каблуках, яка до вас наближається, всі, нахмуривши брови, дивляться на її ноги так, наче в неї якась проблема. І знаєш, що тоді?

— Ні.

— У дев’яти випадках із десяти вона спотикається!

Його охопив нестримний сміх.

— Це дуже кумедно, їй-бо!

Джонатан усміхнувся.

— Авжеж… коли хочеш побачити проблеми, їх слід створити.

Майкл не почув.

— Найстрашніше, коли за кермом старі. Оскільки в них неповоротка шия, вони не повертають голову, коли здають назад, і навіть не дивляться навсібіч на скруті. Залишається питання: чому вони не сидять у будинках для літніх людей.

Офіціантка поставила каву.

Якийсь час Джонатан дивився на Майкла, потім нахилився до нього й стишив голос.

— Коли в мене кривошия, я також не можу обернутися.

— От не щастить.

Джонатан тихо вів далі довірливим тоном.

— Інколи, паркуючись, я дію, як бовдур, і не вписуюсь. Інколи видається, що я в розмові ковтаю слова, і тоді мене годі зрозуміти. Фактично… ціла купа недоліків: я часто боюся, мені бракує мужності. Інколи я в собі сумніваюся, а ще мені бракує енергії. Я…

— Навіщо ти все це мені кажеш? — обірвав його Майкл, вочевидь, збентежений цими зізнаннями.

— Звірюсь тобі ще в одному: я не перфекціоніст. Ненавиджу шліфувати щось детально, і, до речі, коли я чогось не люблю робити, то відкладаю на пізніше, з дня на день, доки це стає проблемою. І тоді це забирає втричі більше часу, ніж якби я зробив це одразу. Але я не можу нічого змінити. Ідіотизм, правда? А ще я не дуже терплячий, легко нервуюся. Наприклад, коли Клое пустує, я кричу і йду геть. Окрім того, я…

— Але… навіщо ти все це мені розповідаєш?

— Мені також складно…

— У тебе є й чесноти.

Джонатан раптом зупинився й спокійно випростався.

— Так, — підтвердив він, широко усміхаючись. — У мене також є чесноти.

Райян розплющив одне око й глипнув на будильник.

Чорт.

Дев’ята година. Чому ж він не прокинувся раніше? Різко підхопився, підбіг до вікна вітальні й розсунув чорні штори. Цілком певно, він проґавив появу Джонатана на терасі. До того ж не бачив його і вчора…

Уважно оглянув усі столики. Аж раптом помітив його; Джонатан стояв за столиком навпроти офіціантки, вочевидь, збираючись іти. Трясця! Райян кинувся до свого обладнання, миттєво все ввімкнув і надів навушники.

— Я хочу вам дещо сказати, — промовив Джонатан до офіціантки.

Райян навів чіткість на їхні обличчя.

— У вас гарна усмішка, це дуже приємно. Завдяки їй у мене гарний настрій з самого ранку.

Офіціантка знову всміхнулася, трішки зашарівшись.

Джонатан покинув терасу.

Неділя.

Райян нервово глянув крізь чорні штори. На терасі лише туристи. Герой його блогу рідко приходить туди у вихідні.

Він відкупорив бляшанку кока-коли й швидко підніс до вуст. Він так любив ті перші секунди, коли в ніздрях піняться дрібнесенькі краплинки. І зробив кілька ковтків повного свіжості напою. Блог стартонув дуже добре, чого він аж ніяк не сподівався. Принаймні не настільки. Тепер він рахував шанувальників на тисячі, і цей потік щодня наростав. Тим і класний інтернет, що починати важко, але коли все складається, досягаєш великого успіху. Радіо, одна баба сказала, працює на повну силу. Люди скидають посилання всьому своєму спискові, щоб друзі могли порозважатися. Коли тим подобається, вони чинять так само, і тоді приколи котяться винятково швидко. Виходить гарна опукла дуга, яку так люблять в інженерних школах.

Він надів навушники і взявся підслуховувати столики по черзі.

Немає нічого нікчемнішого за розмови туристів. Вони, на жаль, не дурнуваті, а нульові. Тобто не кумедні.

Втомившись, Райян пройшовся по кімнаті й зиркнув у вікно.

Помітив удалині Джонатана й негайно ввімкнув камеру, спрямовану постійно на його садочок. Він одразу відчув, що там щось зчиняється. Джонатан якось дивно роздивлявся довкола. Зовсім неприродно. Тим краще. Райян перевірив налаштування, звук і вивірив кадр.

Джонатан на мить зайшов у садовий сарайчик і вийшов, штовхаючи перед собою газонокосарку. Трясця. Шкода.