І йому пригадалося, що у попередні роки він регулярно відчував таку емоцію. Це було на початку його кар’єри, коли він почав працювати страхувальником. Він надавав людям можливість уберегтися від важких ударів існування, знайти захист і завдяки цьому жити в спокої. Тепер він пригадав, яку радість йому приносила ця роль. На початку. Лише на початку. Потім радість поступово стиралася, доки не зійшла нанівець у міру того, як хитросплетіння професійних вимог, змагання з Майклом та власні щораз більші потреби не привели його до зміщення курсора її впливу на бік його особистих інтересів.

Сам того не усвідомлюючи, він поволі піддався негативному впливу всіх тих речей, працюючи надалі задля результатів, а не для звершення місії, яка привела його на цей шлях. Ті речі поступово заполонили його увагу й стали джерелом мотивації. Наче авто, обладнане другим двигуном, який поступово займав місце першого й доправив машину в гараж.

Внаслідок такої поведінки він зрештою втратив самого себе, відійшов від найчистіших і найпростіших почуттів, які дарує радість діяти відповідно до своїх цінностей, дослухаючись до свого серця.

— Бажаєте ще чогось? — запитала офіціантка, кладучи другий рахунок на стіл.

Джонатан звів на неї очі й усміхнувся.

— Ні, дякую.

Він дивився, як вона віддаляється, тримаючи меню під пахвою.

Відтепер він знав, як хоче прожити відведений для нього час. Знав, яке почуття хоче знову відчувати, і знав, як його досягти.

Реймонд штовхнув двері «Стелли» й вмостився за барною стійкою.

Йому подали пиво, не чекаючи замовлення. Привілей, який він цінував щоразу з певною ноткою гордості за себе.

Його світлу впереміж із сивиною непричесану чуприну втримувала на місці червона бейсболка, що підкреслювала вже трохи червонястий відтінок шкіри обличчя. Реймонд був найстарішим оператором з-поміж акредитованих у Флашинґ Мідоу. Сорок один рік служби. Гаразд, не зовсім, бо починав він як мікрофонщик. Але в ті часи так було прийнято: три роки тримаєш мікрофонний журавель, щоб відчути ремесло, спостерігаєш за оператором, дивишся, як він береться до справи, як йому вдається стати непомітним для того, хто схвильовано дає інтерв’ю і таке інше. А ще це тренувало руки. Здається, що то дрібниця і журавель зовсім не важкий, але коли потримати його чверть години отак, витягнувши руки й не рухаючись, це прогріває біцепси краще за качання, до якого сьогоднішні молодики вдаються у спортзалах, щоб мати торс репера. А його ремесло потребує тренованих рук. Бо в ті часи камера важила більше, ніж бочечка пива.

— Привіт, Рею, як справи, йдуть?

— Котяться.

Це пройшов Роже Федерер у супроводі свого тренера й двох прес-аташе.

Найбільше задоволення Реймонд діставав тоді, коли гравці називали його на ім’я. Це було визнанням його досвіду і ролі. Бо задля гравців він носом землю рив, щоб зняти їх під кращим кутом, у найкращому вигляді, стерти недоліки, вловити найбільш вдале освітлення, вхопити вираз, коли вони мають вигляд вродливий, людяний, сильний. Це ціле мистецтво, багато з них були йому за це вдячними, навіть якщо й не уявляли всього, що він задля них робив.

Він був інакшим, ніж оці юні оператори, що закінчують інститути. Їм забивають голови якимись туманними теоріями, але ремеслу не навчають. Результат: вони так і не тримали в руках камери, але щойно приступивши до роботи, вважають себе Стенлі Кубриком.

Реймонд зняв бейсболку, щоб почухати голову, й повернув її на місце. Червона бейсболка була його гордістю. Він носив її вже тридцять один рік, і ніколи з нею не розлучався. І не без підстав: бейсболку, подаровану особисто Джіммі Коннорсом, не викидають. Так-так, самим Джіммі Коннорсом. Він виграв матч, і після гри Реймонд знімав його інтерв’ю. Коннорс був у пречудовому настрої, жартуючи відповідав на запитання, а потім, несподівано, зняв свою бейсболку й насунув її на голову Реймонда, отак, без попередження. І пішов у роздягалку. Від радості Реймонд аж розплакався.

Він ковтнув пива. Всі ті моменти порозуміння, які довелось пережити за кулісами турнірів… Він не хотів би іншої кар’єри, нізащо у світі. Настільки любив свою професію, так само, як журналістів, гравців, тренерський штаб. Навіть хлопчаків, які збирають м’ячі, за емоціями яких при контакті з зірками корту він міг спостерігати.

Раптом зайшов Воррен, тренер Остіна Фішера, він коротко кивнув головою колишньому тренеру Федерера і, стоячи, влаштувався трохи далі за барною стійкою. Замовив каву.

Воррен належав радше до людей відчужених, трохи таємничих, мав п’ятдесят років і темні, як і його гарно підстрижене волосся, очі; Реймонд не дуже його відчував. Втім, у кожного свої особливості.

«Стелла» була опорним орієнтиром для гравців, тренерського штабу й журналістів. Місцем, де кожен міг розслабитися, бо в «Стеллі» не записують. Тут так прийнято. Ніякої публіки. Одні лише профі.

Зайшов Чак Вінс, журналіст каналу-конкурента, з ним його асистентка, гарненька блондинка з пухким, у формі сердечка ротиком. Він не ступив і трьох кроків, як Воррен махнув йому рукою. Чак підійшов.

— Остін дуже незадоволений вашим останнім інтерв’ю, — крижаним тоном промовив Воррен. — Я також: ви надто багато собі дозволили. Могли б усе-таки віддати йому належне. Він — перший гравець у світі, Чаку. Зробіть якесь зусилля.

Чак Вінс відповів вимушеною напівусмішкою й, нічого не відповівши, пройшов далі з високо піднятою головою.

Реймонд не міг отямитися. Як тренер-професіонал міг так недостойно говорити з журналістом? Кинути йому такий докір — це підписати собі вирок.

Якусь мить він дивився на тренера, який пив каву так, ніби нічого не трапилося. Той вочевидь цього не усвідомлює. Не розуміє. Треба йому про це сказати, пояснити його помилку. Бо від цього, цілком певно, постраждає Остін. Журналісти не люблять, коли їм вказують, що вони мають робити. На наступному інтерв’ю Чак це покаже: воно буде ще більш hard, ніж попереднє. Точно. Бідолашний Остін… Він бо і так має проблеми з пресою.

Йому треба допомогти.

Реймонд дочекався слушного моменту, коли Воррен повернув голову в його бік. І зробив рішучий крок.

— Це мене не стосується, але те, що ви сказали журналістові, є найкращим способом нажити собі ворога. Справді. Ці хлопці міцно прив’язані до своєї свободи, так, як я до своєї камери. Якщо ви думаєте, що зумієте їх приборкати, то доб’єтеся протилежного ефекту, це, звісно, мене не стосується. Я кажу це заради вас, а також заради Остіна…

Воррен вислухав його, не виявляючи ніяких почуттів.

— Ви маєте рацію, — сказав він. — Це вас ніяк не стосується.

Джонатан пробіг поглядом по меню. Давненько він не обідав зі своїми партнерами.

Час від часу Майкл кидав у його бік трохи незвичний погляд. Відчувалося, що він спостерігає за його поведінкою. Очевидно, хотів уловити його реакцію на надісланий імейл.

— Чи є у вас біострави? — запитав Джонатан у офіціанта.

— На жаль, ні.

— Що ж, тоді я візьму… еее… овочеве асорті.

— Філе пангасіуса, — замовила Анжела.

— Стейк, — сказав Майкл.

— Якої прожарки?

— З кров’ю.

Офіціант відійшов.

— Тільки не кажи, що ти перейшов на біо! — кинув Майкл.

— Так.

— Щодня?

Джонатан кивнув.

— Справді? — перепитав Майкл, корчачись від сміху. — Ти бачив ціни? Це ж шахрайство віку!

— Це не коштуватиме мені дорого, якщо я звертатимуся до асоціації дрібних виробників-селян, які продають свою продукцію без посередників. Оскільки це місцеві виробники, потрібно менше транспорту, отже повітря менш забруднюється.

Майкл звів очі до неба.

— Але якого біса ти хочеш їсти біо?

Джонатан завагався. Чи варто відповідати? З упередженнями не борються…

Майкл, між іншим, вів далі, не чекаючи відповіді.

— Дрібні виробники — це симпатично, але ти не все у них зможеш знайти. Вони пропонують тільки фрукти й овочі, та й то не кожної пори року. І м’яса ти там не отримаєш: гадаєш, вони отак просто прийдуть до твоєї асоціації зі своїми телятами і ягнятами? Все це регламентовано, існують офіційні бійні, ветеринарний контроль, мережі розповсюдження.