Цьому типові притаманна неймовірна доброта!

Палаючи гнівом, із вологими очима, вона скопіювала свій коментар і розмістила його під усіма відео по черзі, сторінка за сторінкою.

Потім роздратовано вимкнула комп’ютер, охопила голову руками й розридалася.

Попри страждання, якого їй завдав Джонатан, її зрадивши, вона збагнула, що досі його кохає.

— Майкл!

— Так.

— Це я, Анжела. Не чекай мене на каву. Сьогодні я не хочу приходити в офіс.

— Ти захворіла?

— Ні…

Мовчання.

— Не маю настрою працювати.

Немає настрою. Що ж, буває.

— Гаразд… тоді до завтра.

Знову мовчання.

— Не певна. Насправді… гадаю, що ні.

— Тобто?

— Думаю, що мені хочеться трішки зупинитись. Я… я дам знати, коли повернуся.

Майкл поклав слухавку.

Немає настрою, немає настрою…Авжеж. Вона також зникне на місяць, а після повернення спробує новий підхід до своєї роботи, що приведе до 20 % падіння прибутку. Чорт, і що мене підштовхнуло взяти партнерами таких нікчемних конячок? І позбутися цих ледацюг не так просто… Хто захоче викупити третину агентства, яке от-от собі лоба розіб’є? Не Джон Дейл, у будь-якому разі. Бісова душа! Подумати лишень, що я був за два кроки від багатства! Тягар та й годі!

У кабінет зайшла помічниця.

— Ну, у тебе й видосик! — сказала вона.

Він підвів очі.

— Ти ж не прийшла сказати, що хочеш трохи перепочити?

— Тобто?

— Чи не хочеш узяти місяць, щоб прислухатися до своїх настроїв, поміркувати над сенсом свого ремесла, своїм баченням життя чи задньою лапкою чухати за вушком, ні?

— Що ти таке торочиш?

— Good girl. Тоді чого ти прийшла?

— Просто принесла бухгалтерський звіт за останній місяць.

— Ви що, всі у зграю збилися, щоб я зовсім занепав духом, так?

Вона знизала плечима й вийшла.

Він узявся за документ.

Загальний торговий оборот: +3 %.

Що за нісенітниця?

Він одразу перейшов на сторінки, де йшлося про Джонатанів сегмент.

Середній торговий оборот на клієнта: — 19 %.

Торговий оборот у галузі: + 17 %.

Він узявся за телефон.

— Джонатане, це я. Скажи-но, тобі вдалося укласти якийсь великий контракт минулого місяця?

— Ні.

— Загальна цифра прибутку зростає, а показник щодо клієнтів далі знижується. В чому тоді справа?

— Він зростає?

— Так.

— Я набрав нових клієнтів, дрібних. Це, напевно, завдяки їм.

— Вони падають з неба чи що?

— Ні, приходять завдяки сарафанному радіо, як кажуть. Здається, я маю багато рекомендацій.

Майкл поклав слухавку.

Плюс 3 % за місяць — такого не було давно.

Він замислився на якийсь час, потім гнівно постукав по столу.

Трясця, не треба було дозволяти Джонатану відмовлятися від продажу своїх акцій!

«Чудово!»

«Гра, сет і матч».

Остін заплющив очі. Він ішов у фінал.

Гучні аплодисменти, але без загальної радості. Звісно, вони воліли б, щоб виграв красень-іспанець.

У будь-якому разі, коли через два дні я виграю турнір, я ввійду в аннали історії. Хочуть вони того чи ні. І тоді вони не дивитимуться на мене так зарозуміло. Хоч мене й не люблять, але поважатимуть, як поважають героя. Обов’язково.

Він підійшов до сітки, потиснув руку суперникові й арбітрові й рушив у роздягальню. Сліпуче сонце змінилося напівтемрявою, що нібито всмоктала його в чорний тунель, потім знову світло, прожектори і журналісти, які кинулись до нього.

Він дав кілька відповідей і пішов у свою роздягальню, безлику кімнату з білими стінами й затхлим повітрям, у ній два стільці, канапа й низенький столик, на якому кошик із фруктами й маленькі пляшечки води. Кілька букетів від фанів на столі, що біля стіни.

— Браво, — сказав Воррен, — освіжись трішки перед тим, як підбити підсумки.

І зник у сусідній кімнаті.

Остін сів і вся напруга спала. На нього одразу налягла втома. Він випив кілька ковтків води, витер обличчя вологою серветкою з запахом лаванди й заплющив очі.

Він виграє фінал, він це відчував. Він цього хотів і доб’ється.

Коли Остін розплющив очі, перед ним стояв якийсь дивний тип, чолов’яга років під шістдесят з трохи почервонілим обличчям, яке когось йому нагадувало. Явно хтось, хто, попри всі інструкції, через недогляд пробився до його роздягальні.

— Добридень, — сказав чоловік. — Я довго вагався, перш ніж до вас прийти. Але потім сказав собі, що не можу тримати це на душі.

— Хто ви такий? — нетерпляче спитав Остін.

У нього не було бажання слухати те, що в першого-ліпшого було на душі.

— Я — оператор… я багато років за вами стежу…

Чоловік був майже шокований тим, що його не впізнали. Інколи люди бувають дивними.

— Що вам потрібно?

Чоловік приховував свою ніяковість, переминаючись із ноги на ногу, як хлопчак, якого викликали в кабінет директора школи.

— Ну, це мене не стосується, але… гадаю, від вас дещо приховують… дещо серйозне.

Остін нахмурився.

— Про що це ви?

Той далі крутився.

— Бачите… ваш тренер… гадаю, він збирається вас обмикитити.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я себе запитую, чи спонсор Джека Волша не платить йому за те, щоб вставляти вам палиці в колеса.

Якусь мить Остін пильно дивився на нього. Тип мав ідіотський, але щирий вигляд.

— Те, що ви кажете, дуже серйозно. Що дає вам право стверджувати це?

Чоловік відступив на крок і ще більше почервонів.

— Я нічого не вигадую… Кажу тільки те, що бачив, і все, кажу це задля вас, мені це нічого не дає…

— І що ж такого ви бачили?

— Одного разу ваш тренер обідав зі спонсором Джека.

— Це не заборонено.

— Так, але це не все! Раніше я бачив, як він випровадив журналістку, яка хотіла сказати про вас щось гарне, тобто була вашою фанаткою…

Остін застиг.

— А ще, — вів далі чоловік, — іншого разу я бачив, як він говорив із журналістом так, що не треба робити чогось більше, щоб нажити собі ворога. Він керує не на вашу користь, їй-бо, це не моя справа, але він винен у тому, що журналісти погорджують вами…

Остін насторожився. А якщо цей тип каже правду?

— Гаразд, зараз з’ясуємо. Воррене!

Чоловік витріщив очі й відступив, похитавши головою, дедалі червоніший.

— Ні… не кличте його… мені це ні до чого…

— Воррене!

Чоловік розвернувся.

— Стійте!

Той обернувся, побуряковівши й тремтячи.

Воррен увійшов у кімнату. Він був приголомшений.

«Господи, — подумав Остін, побачивши його. — Цей тип каже правду».

Він довго дивився йому в очі, перш ніж заговорити. У глибині душі йому хотілося відстрочити момент, коли все може полетіти шкереберть.

— Що ти можеш сказати цьому панові у відповідь?

Воррен стояв нерухомо, з понурим поглядом.

— Нічого, — промовив він крижаним тоном, навіть не поглянувши в бік свого донощика.

Остін не міг отямитися. Щось валилось у його світі, такому врегульованому і облаштованому. Щось незрозуміле.

Він не міг відвести очей від тренера, який стійко витримував його погляд.

— Ви можете йти, — нарешті сказав він чоловікові, якого не довелося просити двічі.

У кімнаті запала гнітюча тиша.

— Напевно, ти маєш дещо пояснити? — згодом озвався Остін.

Воррен повільно похитав головою.

— Моє завдання полягає в тому, щоб ти виграв. Решта — це моя справа.

Остін скривився, повільно хитнув головою, а тоді вибухнув.

— Я щойно дізнався, що ти рулиш для Волша, і це мене не стосується?

— Я не рулю для Волша. Його спонсор — мій давній друг.

— А історії з журналістами, яким ти мене спалюєш, що це за маячня?

— Ти поставив переді мною одну-єдину мету— довести тебе до перемоги.

— Але… журналісти… ти ж знаєш, наскільки мені боляче через їхнє ставлення, я…

— Ти не ставив мені мети в цьому плані.