Райян швидко змонтував матеріал, вирізавши перші, непотрібно довгі секунди відео. Але залишив кінець, щоб глядачі роздивилися жінку, яка ще більше дивується, дивлячись, як незнайомець іде геть. Нехай бачать її усмішку та обличчя, яке раптом засяяло, це демонструє, яку гарну нагоду проґавив Джонатан.

Він опублікував відео на блозі й додав на сторінку рекламні матеріали. Для завсідників, що продавали тести КРР (коефіцієнту розумового розвитку), а ще нові про клуби зустрічей і одну про продаж букетів онлайн.

І почав гарячково чекати перших реакцій… які не забарилися.

Оце так йолоп!!!

Пройшов школу спокуси, але зрозумів не все.

Король патякання!

От телепень!

Кретин!

Тепер із Джонатаном Райян зробить ривок, фільмуватиме щойно той поткнеться на терасу, другу камеру він поставить на вікні спальні, що виходить на садочок за будинком. Йому не хочеться пропустити жодного з його подвигів, подвигів альпініста дурості.

Джонатан штовхнув двері крамниці Ґарі. Й одразу поринув у пахощі свіжоспечених мафінів. У другому кінці крамниці, за прилавком, освітленим жовтуватим світлом, Ґарі сидів з виглядом людини, в якої день не склався. Джонатану було невідомо, що тому довелося пережити, щоб дійти до такого стану. Можливо, він зазнав важких ударів і тепер нездатний відчути ані найменшу позитивну емоцію? Можливо, він бачив низки зловживань і зрад і тепер не може повірити в імовірність щирості?

— Добридень! — привітався усміхаючись Джонатан. — Як ваші справи сьогодні?

— Добр’день, — промимрив Ґарі.

— Хочу мафін з родзинками. З собою.

Ґарі взяв мафін і загорнув його.

— Ваші мафіни надзвичайно смачні. Справді, браво, ви — умілець.

Ґарі насупив свої густі чорні брови і, не підводячи голови, недовірливо глипнув на нього знизу.

— Долар тридцять п’ять.

Зберігаючи усмішку, Джонатан поклав монети на прилавок. Той мовчки їх забрав.

— До побачення, гарного вам дня! — промовив Джонатан радісним тоном, який не справив жодного враження.

Він вийшов з магазину. Скільки ж позитивних моментів має пережити цей чоловік, щоб інакше подивитись на світ?

Це наштовхнуло його на одну думку. Він зайшов до свого клієнта, крамаря-пакистанця, й купив білу паперову скатертину. Повернувшись додому, набрав телефон Ґарі.

— Доброго дня, — привітався він, трішки змінивши голос. — Хочу зробити замовлення. Мені потрібно п’ятдесят мафінів з родзинками, і то через півгодини.

— П’ятдесят мафінів? — перепитав той недовірливо.

— Так.

— І ви по них прийдете, без будь-якого підступу? Бо п’ятдесят мафінів за день мені не збути.

— Звичайно, не сумнівайтеся.

Мовчанка.

— На яке прізвище?

Джонатан на мить завагався і вигадав:

— Роббінс. Значить, через півгодини.

Взявши складаний ніж і фломастер у кишеню, а ліхтарик у руку, Джонатан спустився у погріб. У вологій з легким запахом плісняви напівтемряві він поворушив якісь старі запилюжені речі, нарешті знайшов те, що шукав…

Кілька хвилин почекав біля крамниці Ґарі, доки не помітив хлопчака на скейтборді.

— Агов! Послухай, герою, хочеш заробити два долари за три хвилини?

Хлопець усміхнувся.

— То залежить… Щось складне?

— Аж ніяк: ти заходиш у крамницю, кажеш, що прийшов по замовлення на ім’я Роббінса, і віддаєш банкноту чоловікові. Виходиш, віддаєш мені торбину й отримуєш свої два долари. Як два пальці об асфальт. — Хлопчак похитав головою.

— Два долари — не так і багато…

— Жартуєш? Два долари за три хвилини дає сорок доларів за годину! Це зарплата кадрового працівника, герою!

— Три долари.

— Але… що може бути простіше. Тут навіть не втомишся!

— Чому тоді ти не зробиш цього сам?

— Ну…

— Три долари.

Джонатан розреготався.

— Бачу, в житті ти не даси наступати собі на п’ятки.

Двома хвилинами пізніше Джонатан розкладав розрізані начетверо мафіни на білій скатертині, постеленій на імпровізованому столику перед закритою стороною вітрини крамниці Ґарі. Цілком певно, він його не побачить: той бідолаха ніколи й носа на тротуар не потикає.

Джонатан вийняв великий рожевий фломастер, на білій скатертині намалював велике серце, всередині якого старанно написав:

Від Ґарі.

На двадцять відсотків менше.

Джонатан не побачив, звідки чекати удару.

Втім, це логічно, хай там як. Мінлива частина його платні залежала безпосередньо від торгового обороту його діяльності. Оборот зменшується, заробітна платня також. Мати все неможливо.

Тим гірше. Про відновлення попереднього підходу до роботи геть не йдеться. Тепер це не мало ніякого сенсу для нього, надто багато задоволення він діставав від того, що відчував себе чесним, принциповим, корисним для інших. Надто пишався тим, що почувався хорошою людиною. Неможливо повернутися назад після стількох втрачених років, перш ніж він збагнув те, що наразі видається цілком очевидним: благополуччя залежить від душевної рівноваги. Душевна рівновага — ось ключ. Знати, ким ти є, бути таким на повну силу й щомиті, відмовлятися бути кимось іншим.

Тим гірше для грошей. У будь-якому разі, не вони тепер є для нього мотиваційним чинником. Як і для тих, хто передбачає кінець свого життя, вочевидь. Одні лише фараони забирали свої багатства в потойбіччя. А ми, від Землі сущі, коли підходить наш останній день, усвідомлюємо, що те, що займало більшу частину нашої уваги впродовж усього життя, раптом стає абсолютно непотрібним, не дає ні допомоги, ні порятунку.

Втім, у Джонатана таки виникла одна, значно тривіальніша й по-дурному конкретна проблема: треба платити за житло й оплачувати рахунки. І тут може заклинити.

Він замислено проглянув виписку з особового рахунку та довгий список сум, що вишикувались у колонці витрат.

Жодного сумніву, доведеться вести значно скромніший спосіб життя, який і так не дуже затратний. Відмовитись від анонімних подарунків. Кава, квіти та всілякі мафіни — зрештою виливаються в кругленьку суму. Шкода… Це було так приємно, так мило. Оскільки ми всі поєднані, то, роблячи добро іншим, він обдаровував і себе…

Доведеться шукати засіб, як і в якій формі продовжувати це надалі, щоб не заблокувало його банківський рахунок…

— Неймовірно смачні ваші штучки! Браво, старий!

Ґарі уважно оглянув клієнта. Чолов’яга років сорока. Гарно вбраний. Ніколи не бачив цього типа раніше. У будь-якому разі, він не завсідник.

— Загорніть три, ні, чотири, — сказав чоловік.

Ґарі мовчки загорнув мафіни і взяв гроші.

— Бездоганно, — сказав чоловік. — Гарного вечора, і ще раз дякую!

Ґарі провів його поглядом, аж доки той вийшов за поріг.

Що з ними всіма таке діється з самого ранку, чорт забирай! Що вони взяли собі в голови? Всі якісь дивні, неясні. Що ж там зійшло з рейок? І чому їх так багато? Він ніколи не бачив стільки клієнтів за день. Ніколи. Навіть тоді, коли черга здавалася безкінечною.

Несподівано він згадав, що у дворі галасують діти. Досі він був настільки зайнятий, що ніяк на них не зважав. Вони, цілком певно, знову бешкетують. Діти у дворі, як мафіни в печі: відвернувся на п’ять хвилин — і гаплик.

— Це ви Ґарі?

Він підвів очі. Зі справді дивною усмішкою, в капелюшку, яких він у житті не бачив, до нього йшла незнайомка. Що потрібно ще й оцій?

— Ваші тістечка такі смачні!

Якусь мить Ґарі дивився на неї. Маючи пронизливий голос, вона скидалася на оперну співачку, яких інколи бачиш по телевізору і які верещать так, наче їх душать.

— Це не тістечка, а мафіни…

— Дайте мені два, будь ласка. Вони такі смачні, такі соковиті. Ви найкращий кондитер, Чудовіссімо! Блискучіссімо! О! Я обожнюю ці тістечка!

Її не можна було зупинити. Вона взяла свій пакуночок і зникла, так само в екстазі, з пронизливими вигуками, як жінки, що грають у кіно. Саме в кіно, бо в реальному житті такого не існує.