Остін стояв нерухомо. Не зрушивши ні на йоту.

Він не зрушив з місця, бо знав. Знав, що Волш подав м’яч правильно. Той упав на лінію, на зовнішній край лінії. Чудове падіння.

Ніхто на це не відреагував. Можливо, він єдиний, хто це помітив. Але він знав.

Тепер перед ним постала страшенна дилема. Промовчати й увійти в історію, ставши найбільшим чемпіоном усіх часів. Сказати правду й піти на ризик знову продовжити гру. Він має вирішити це одразу, тут, негайно.

Турнірні бригади готувалися поставити на місце подіум. Всі дивилися на нього, збиті з пантелику відсутністю його реакції. В його свідомості дуже швидко роїлися різні образи й думки.

— Ні! — несподівано вигукнув він.

На стадіоні запанувала тиша. Всі глядачі завмерли, як один чоловік, немов Господь-Бог натиснув на кнопку «Пауза».

Остін підійшов до заціпенілого арбітра, який втупився в нього разом із двадцятьма двома тисячами занімілих глядачів.

— М’яч Волша упав правильно.

По стадіону прокотився шепіт.

Арбітр вирішив переглянути відео.

Шепіт наростав і перетворився на справжній гомін, який тривав і тривав, аж арбітр узяв у руки мікрофон.

— Гру буде продовжено. У Остіна Фішера і Джека Волша рівний рахунок, по шість очок у тайбрейку в п’ятому сеті.

Здивування охопило глядачів, Остін тимчасом повернувся на своє місце у глибині корту, з незнаним досі почуттям, з гордістю, що так відрізнялася від тієї, яку він звик відчувати.

Хвилювання серед публіки досягло апогею, арбітру довелося закликати всіх до порядку. Нарешті запанувала тиша. Електрична тиша.

Остін приготувався подавати.

Почулись окремі вигуки.

Він підкинув м’яч і вдарив.

Обмін м’ячами тривав секунд тридцять, супротивник взяв очко.

— Перед веде Волш 7-6, — повідомив металевий голос у гучномовцях.

Остін зосередився.

Волш ударив із неймовірною силою й забив очко, Остін навіть не встиг торкнутися м’яча.

Це був кінець.

Повідомлення про перемогу свого супротивника Остін прийняв з великим внутрішнім спокоєм, таким далеким від страждання, яке в минулому міг відчути під час поразки. Він привітав свого супротивника, потім арбітра. Далі всі речі відбувалися плавно, і кількома хвилинами пізніше він був уже на подіумі. Спокійний. Він не дістав радісного розряду адреналіну, який супроводжував його перемоги у пречудовому відчутті всесильності, але відчував, як у глибині душі народжується нове, справжнє й інтенсивне почуття, відчуття своєї власної значущості.

Джек Волш переможно розмахував кубком під гучні оплески. Коли Остіну вручали нагороду за друге місце, він уперше за свою кар’єру побачив, як глядачі встали, щоб бурхливо його привітати.

Шлях із Сан-Франциско до Монтерея видався нескінченним. Хоча звіряння циганки значно полегшили душевний стан Джонатана, та він відчував певну злість на свою тітку.

Його гнів розвіявся немов за помахом чарівної палички, коли старенький білий «Шевроле» перетнув межу маєтку і в’їхав на алею, обсаджену кипарисами, наче незмінна, здатна приборкати найгрізніших драконів благодать посіла ці місця.

Джонатан вийшов із авто й рушив до будинку по гравію, що шурхотів під ногами. Квітів стало менше, замість рожевих клематісів блакитні айстри, листя клена поволі набиралось червоного кольору. Але атмосфера залишилась такою самою, лагідною, запашною й позначеною позачасовою умиротвореністю. Столітні сосни внизу стояли незмінними, їхні покручені стовбури височіли над океаном, такої ж самої глибоко-синьої барви.

Марджі вийшла на веранду, демонструючи звичну осяйну й привітну усмішку, Джонатан не стримався та обійняв її.

Вона пригощала його чаєм у саду, щоб, умостившись у зручних плетених кріслах, насолодитись полуденною лагідністю. Джонатан чекав на слушний момент, щоб відверто поговорити з тіткою. Йому бракувало слів.

Марджі поставила тацю з прегарним порцеляновим сервізом на низенький столик.

— Отже, тепер ти все знаєш, чи не так? — без будь-яких вступів запитала вона кількома хвилинами пізніше.

Захоплений зненацька Джонатан поволі кивнув. Марджі належала до людей з гарно розвиненою інтуїцією, що мають неординарне чуття, від яких нічого не можна приховати.

Ніде анішелесь. Удалині на морі нерухомий вітрильник здавався намальованим на пейзажі.

Час немов завис у вічності.

— Усвідомлення смерті в житті є вкрай необхідним, — лагідно промовила вона.

Жовтий метелик політав довкола них, сів на бальзамін і, махнувши кілька разів крильцями, завмер.

— Наше суспільство руйнується через неприйняття смерті, — казала Марджі, повільно відхиляючись у кріслі. — Люди діють так, ніби її не існує. Вони навіть прикриваються метафоричним словником на її означення: коли втрачають старенького дядька, кажуть «він зник», «пішов», «покинув нас». Кажуть, що ми його втратили, так немовби ми зможемо його знайти на розі вулиці чи у кондитерському відділі супермаркету.

Джонатан усміхнувся.

— Люди відмовляються від усього, що нас наближає до смерті, — продовжувала Марджі. — Старанно приховують ознаки старіння, щойно вони починають з’являтися. Цінують тільки молодість та її приваби, ними одними хизуються, так начебто старість — це щось ганебне чи страшне. Навіть філософи вдаються до ліфтингу й культивують юний вигляд.

Вона розсміялася.

— Однак, — продовжила, — коли в людей запитують, чи вони щасливі, тих, хто відповідає «так», більше серед шістдесятилітніх, ніж серед двадцятилітніх…

І піднесла чашку до вуст.

— Колись у селах люди щотижня родинами ходили на кладовище, навідуючи предків. До них зверталися подумки, з ними розмовляли, зрештою, зберігали зв’язок, щось та й існувало між ними і нами. І доки дорослі доглядали територію та квіти, діти гралися на довколишніх могилах і невимушено звикалися зі смертю.

Марджі випила кілька ковтків чаю, Джонатан також. Благодатне тепло напою розлилося по його тілу, й він розслабився.

— Сьогодні неприйняття смерті присутнє скрізь, — вела далі Марджі. — Воно пояснює, зокрема, одержимість декого відсуненням меж, як у плані фізичному й фінансовому, так і в плані статусу, інтимних відносин, влади… Саме тому в наш час ми настільки захоплюємося великими спортсменами, які відсувають межі тіла, та знаменитостями, які внаслідок свого статусу чи творчості буцімто демонструють безсмертя…

Вона поставила чашку.

— Однак, як не парадоксально, саме усвідомлення наших меж може стати визвольним. Власне, повністю їх прийнявши, ми зможемо розцвісти, розкрити свою креативність і навіть взятися за здійснення великих справ. І оскільки смерть є найбільш суттєвою і неминучою межею… наше життя направду починається в день, коли ми усвідомлюємо, що настане час, коли ми помремо, і повністю його приймаємо.

Метелик знявся з базиліка й радісно полетів, легенько гойднувши квітку.

Вдалині, в океані, вітрильник наче вловив вітерець, який його зрушив з місця.

Джонатан промовчав. Навіть якщо він досі сердився на тітку за страждання, якого йому завдало те облудне передбачення, у глибині душі він знав, що саме після подолання страху перед смертю справді почав цінувати життя так, як ніколи досі. І тоді нарешті зрозумів важкохворих людей, які інколи казали, що вони вдячні болю, якого вони зазнали.

— Усвідомлення смерті дає змогу позбутися своїх ілюзій, — сказала Марджі. — Можна несподівано усвідомити, що насправді є цінним у нашому житті. Все решта, що до того часу займало нашу увагу й забирало енергію, раптом стає другорядним. Нашому засліпленню настає кінець, наші химери зникають. Людина дозволяє собі бути сама собою, висловлювати все, що відчуває, жити так, як хоче жити.

Вона поставила чашку й додала:

— Добре жити — значить підготуватися до смерті без жалю.

Джонатан мовчки погодився.

— Бачиш, взагалі смерть вочевидь не є такою страшною. Кожен по-своєму бачить смерть, у кожного свої погляди в цьому плані. Навіть відклавши набік релігійні тлумачення, маємо більше підстав думати, що вона є тільки переходом в інший стан, іншу форму життя, ніж вірити в те, що від нас зостанеться лише порох. Навіть найпереконливіші апостоли матеріалістичного бачення життя нездатні надати таких доказів. І навпаки, ми маємо незліченні свідчення, які збігаються, від людей, що пережили досвід неминучої смерті.