— У наш час кожен, сам того не усвідомлюючи, робить це більшою чи меншою мірою.

Джонатана це не дуже переконало.

— Тобі траплялося почуватися втомленим? — запитала Марджі.

— Як усім.

— Коли ми почуваємося втомленими, значить, наше тіло вимагає в нас відпочинку, а мозок сну. І що ж ми їм даємо? Каву!

Джонатан поволі погоджувався, згадуючи все те, що він поглинав, щоб мізкувати на роботі…

— Чи в тебе бувають іноді напади агресії?— запитала Марджі.

Джонатан зітхнув.

— Авжеж, трапляється.

— І що в такому разі ти робиш?

— Що я роблю? Ну… не знаю… Або що?

— Пригадай, коли це трапилося з тобою останнім часом?

— Останнім часом? Окей, це було…

— Мені це ні до чого. Скажи лишень, що ти зробив, коли відчув напад депресії?

— Дуже просто: з’їв чотири шматочки шоколаду! О, ні… вісім.

— І тобі стало краще, так?

— Не зовсім, принаймні у той момент я відчув трішки задоволення. Бодай так.

— І що ти робив потім?

— Здається, ввімкнув телевізор.

— От бачиш: знову та сама схема. Вирішення наших внутрішніх проблем ми шукаємо назовні: шоколад — задоволення, яке йде від зовнішнього світу, телевізор — потік інформації й емоцій, який також надходить іззовні.

— І це серйозно, лікарю?

Марджі пирснула сміхом.

— Як казав Пауль Вацлавік, котрий мешкав неподалік: це — безнадійно, але не страшно!

— Хочеш мене заспокоїти…

— Що ж, так усе-таки краще, ніж ковтати пігулки, навіть якщо це діє за такою самою схемою! Між іншим, не сумніваюся, що коли ти відчуваєш нездужання, у тебе передусім спрацьовує рефлекс…

Джонатан відповів удавано упалим голосом:

— Спожити ліки.

Марджі розсміялася й долила чаю.

— Рішення більшості наших проблем всередині нас самих, повір.

— Розумію.

— Це одна з найбільших ілюзій нашої епохи, ми дедалі менше дослухаємося до своєї душі. Між іншим, доходить навіть до того, що інколи ми не знаємо, що насправді хотіли б зробити з нашим життям. Ба більше, у повсякденні виявляємо тенденцію до втрати самих себе, намагаючись відповідати нормам, які є не нашими, а нав’язані суспільством.

— Нормам?

— Так, нормам або кодексам, називай їх, як хочеш. Кодекси поведінки, думки й, особливо, смаку. Інколи маю враження, що ми любимо не те, про що нашіптує наше серце, а те, що нас спонукають любити. Невже дійсно ми самі вибираємо свій одяг, телефони, напої чи фільми, які ми дивимося?

— Так, але, як бачиш, у наші дні цього майже не уникнути. Ми взаємопоєднані, тож усі взаємно впливають одні на одних. У цьому немає нічого поганого.

— Звісно, що нічого поганого. Але в такому контексті взаємозалежності треба залишатися доволі під’єднаним до самого себе, щоб гарно прожити своє, а не чуже життя.

Джонатан пригадав свої тривалі прогулянки в Біґ-Сур і те дуже сильне почуття, яке він доти ніколи не відчував, бути справді самим собою.

— Щоб гарно прожити своє життя, — продовжувала Марджі, — необхідно дослухатися до того, що йде з самісінької глибини нашого єства. Слухати повідомлення, які нам нашіптує душа. Але наша душа наче ангел, який шепоче таким тихим і кволим голосочком, що треба напружувати слух. Як ти можеш його вловити у нескінченному гаморі? Як ти можеш звернути на нього увагу, коли твій мозок невідступно заполонений тисячами речей, що існують поза тобою?

— Можливо, не тисячами…

— Подумай про всі інформації, якими нас постійно засипають, про всі подразники.

— Дай відгадаю: зараз ти викриватимеш телебачення, інтернет, соціальні мережі, відеоігри, потоки імейлів на мобільному телефоні, есемески…

— Я нічого не викриваю, все це дуже корисно, якщо в людини вистачає пильності, щоб не опинитися в пастці. Чи ж ти знаєш, як виникає залежність?

— Ні.

— Вони викликають у нас емоції. І коли ті в нас зароджуються, то ми відчуваємо, що живемо. Тож ми прагнемо цього ще і ще. Саме тому ми залишаємося під’єднаними до соціальних мереж. Як тільки якесь повідомлення стосується нас, ми відчуваємо емоцію. Якась інформація нас стривожила? Емоція. Хтось думає про мене? Емоція. В якійсь країні сильний буревій? Емоція. Скажу ще раз, у цьому немає нічого поганого, але через те, що ми поглинуті тим, що приходить ззовні, людина втрачає контакт сама з собою. Чим більше наші емоції зумовлені зовнішніми чинниками, тим менше ми вміємо викликати їх у нашій душі власними думками, діями, відчуттями. Схоже трішки на життя у вагоні в російських горах, коли тебе впродовж дня трясе у поїзді, а ми не знаємо, ні хто його машиніст, ні куди він нас везе.

Замислений Джонатан поволі погоджувався.

— Розумієш, — продовжувала Марджі, — насінині важко прорости у ґрунті, що пронизаний густою рослинністю. Щоб світло могло до нас дістатися, потрібно трішки простору.

Погляд Джонатана блукав навсібіч. Над океаном сходив місяць, занурюючи сад у дедалі виразнішу гру тіней. Чорно-біла поштівка.

Марджі озвалася знову:

— Не виділяючи часу, щоб послухати душу й зібрати те, що виринуло з самісінької глибини нашого життя, ми ризикуємо не пізнати себе насправді. А коли ти себе не знаєш…

Вона змовкла, щоб неквапно надкусити імбирний бісквіт.

— То що?

— Коли ти себе не знаєш, тоді нашим життям керують наші ілюзії.

Джонатан скерував погляд на неї.

— Наші ілюзії?

— Так, ми всі маємо ілюзії щодо життя, які скеровують нас у тому чи тому напрямку. В глибині нашого єства свідомість знає, що йдеться не про реальність і що ми на хибному шляху. І, не прислухаючись до свого серця, ми дозволяємо ілюзіям морочити нам голову і позбавити нас справжньої свободи. Так можна стати рабом своїх ілюзій…

— Мені це не зовсім ясно.

Марджі випила кілька ковтків чаю.

— Мушу проілюструвати свою мову… Візьмемо, наприклад, моїх чоловіків.

— Їх у тебе справді було кілька.

— Коли любиш, не рахуєш! Мій перший чоловік був харизматичною особою, яка любила владу. Його ілюзія полягала в тому, що він вірив у те, що люди не гідні довіри і що він мусить усім керувати і все перевіряти. За будь-яких обставин він мав нав’язливу ідею контролювати ситуацію, зокрема людей, що були довкола нього! Але життя бере на себе перетворення наших фантазматичних тривог у реальність. Боягузи дозволяють себе терзати, люди, які бояться бути не на висоті, зазнають краху, тих, що бояться бути відкинутими, таки відкидають. І коли через брак довіри хочеш усе контролювати, тож врешті не контролюєш нічого: контролюй свою дружину — вона тобі зрадить. Контролюй своїх дітей — вони збунтують. Контролюй свій народ — він влаштує революцію.

— Саме через це ти його й покинула?

— Він хотів, щоб я відмовилася від пошукових місій в Єгипті. Буцімто я могла закохатися в мумію…

Вона вмочила печиво у чай і посмакувала.

— А твій другий чоловік?

— Зовсім інакший. Його ілюзія: віра в те, що він розумніший за всіх. Через це він поводився трохи зверхньо щодо інших. Слухав їх трішки відсторонено, немовби постійно оцінював дурниці, які вони розповідали. Не кажу вже про зневагу до емоційних реакцій… Він, траплялося, міг холодно вимовити кілька слів і вказати співрозмовнику на брак раціональності в його словах. Годі й казати, що ми втратили багатьох друзів…

— Але чому його інтелект ти вважаєш ілюзією?

— Ілюзією була його віра у вищість свого інтелекту. Зацикленість на ментальному не означає, що ти найрозумніший.

— Зацикленість на ментальному?

— Так, не хочу читати тут курс біології, спрощуючи, скажу, що ми маємо три мозки.

— Анжела сумнівалася, чи в мене є бодай один; тепер я дізнаюся, що їх у мене три.

— Точніше, наш мозок має фактично три шари, кожен з них розвинений більше чи менше залежно від кожного з нас: ми маємо мозок архаїчний, набутий від наших предків-рептилій чотириста мільйонів років тому, тобто задовго до доісторичної людини. Саме цей шар мозку забезпечує примітивні рефлекси боротьби за виживання, територіальності й агресивності. В одних людей архаїчний мозок розвиненіший за інші, вони якраз наділені здатністю діяти й реагувати. Їм загалом притаманний смак до влади, грошей, сексу…