Литмир - Электронная Библиотека

«Смерті рекетирам вимагає герой планети,

перший владар стратосфери! Негайної смерті!!!»

Це легко зробити. Він так колись віддячив зажерливому фабрикантові сигар, коли, не маючи іншого заробітку, рекламував на хмарах продукцію капіталіста. За звільнення та несплату неустойки Джо гідно помстився ненажері:

«Не купуйте сигар у такого... в них гнилий тютюн.

Мій хазяїн шахрай».

Це була перша юнацька слава Джо.

Гримнула нова звістка. Мінде припав до рупора і довго не вірив своїм вухам. Якась нісенітниця, неймовірна, безглузда лунала звідтіля.

«Ви не залишили закладу. Ми викрадаємо вашу дружину і просимо, прилетівши до Москви, покласти в банк 100 000 доларів».

Що це таке?.. Що це таке?.. І зелені блискавки замерехтіли у нього в очах. Нечуваний удар (нова нагорода за героїзм) упав на загартовану в грозах голову Мінді.

– Боже, врятуй Єву! Рятувати... Швидше, швидше, швидше!..

МИС ГОРН

– Тепер поведінка наших суперників нам зрозуміла! – спокійно сказав Іван Олексійович Луценко, ознайомившись з останніми подіями польоту.

– Тепер треба налягти! – запропонувала Оксана, не відходячи від автопілота, що вів стратоплан за визначеним курсом і показував зараз за колом радіанта – 232 ° своєю стрілкою.

Оксану та Мишу викликали до кабіни радиста.

Викликала Москва.

– Прийміть друге метеорологічне зведення Красіна.

Вписуючи зведення до журналу, Миша Лінецький переконався в тому, що Красіи з його бригадою вклав у свою працю всі сили, весь хист і потрібну міру чуття, щоб на відстані більш як шістнадцять тисяч кілометрів розпізнати лінії вітрів і скласти план динамічних переміщень повітряних мас. У кожному слові зведення відчував Миша людину, що любила своїх товаришів і стерегла їх від небезпек незнайомого далекого шляху.

– Вам треба триматись висоти порядку 70 кілометрів. Нижче струмені повітряних мас із швидкістю 400 кілометрів заважатимуть льоту. На висоті вітри понесуть вас на південь. Готуйтесь використати їх і випередити противників.

Внизу, в хмарних глибах на висоті близько 2000 метрів, народжувались і зростали білі вали. Їх верхи досягали 9000 метрів. Стовп пари стояв над океаном. Миша, як повітряний штурман, добре знався на хмарах. Велетенські маси каламутного тропічного повітря зустрічались із полярним повітрям – чистим, кришталевим, що створює найкрасивіший голубий тон неба. Холодне повітря Антарктики витискувало теплі верстви екваторіального походження.

Ішов холодний фронт. Повітряна каламуть підносилась угору й зогрівала до 8000 метрів атмосферу. Ось чому зараз над океаном дибом ставали білі грозові хмари і треба було сподіватись грозових валів.

Вихрами йшов мис Горн на чужинців. Білими кулаками хотів відігнати їх. Але грози спадали вниз одна по одній. Хмари дивували своїм зростом стратонавтів. Деякі з хмар перевищували Ельбрус, Монблан. Тяглись хребти хмарних Гімалаїв. Вони народжувались із низових холодних мас повітря і вибухали грозами холоду.

Мис Горн чорнів у найчистіших верствах полярного повітря, то ховаючись у черговій грозовій хвилі, то знову показуючись – чорний, плямистий, мокрий. Огненна Земля здавалась Інні матовим нерівним колом. Магелланова протока вигиналась чорнішою, ніж суходіл, стрічкою. Але білим полум’ям горіли на тропічній півночі верховини Анд. Кряжі прорізували блакитну цілину і сяяли кремовим блиском.

– На що нам далі сподіватися, товаришу штурман? – спитала Інна.

– Гляньте на Анди, побачите...

І молодий Лінецький показав у бік Тихого океану, відрізаного від запіненої грозової Атлантики. Там, на схилі каламутних просторів екватора, стояла ясна тиша, обіцяючи безпечний похід.

Але тут, де вони проходили країну полярних холодів, шуміли бурі.

– Красін замкнув негоду на замок. Над країною льодів зниження рівнозначне катастрофі. Запам’ятаємо це, – і Михайло Федорович Лінецький поважно, як справжній повітряний вовк, схилився над щоденником.

Танули Фолклендові острови. Насувався мис Горн. У зеніті над ним ішли три висотні кораблі. Лінецький прожогом кинувся в свою кабіну готувати червоні ракети, щоб викинути їх униз за сигналом штурмана. Кораблі йшли і над основними точками свого маршруту відзначали пройдену путь кольоровими ракетами. Унизу чекали кур’єри журі.

– Хто перший мине цей клятий мис?

Раптом задзвеніло радіо... На екрані блиснула телеграма:

«В дев’ять годин чотирнадцять хвилин вечора за московським часом над мисом Горн прийнято сині сигнальні ракети».

– Це – Мінде...

– Так, це – він.

Мис Горн підповз під тулуб корабля, ховаючись у хмарі. Штурман не зводив очей з 117-ої зірки в Кораблі Арго (точний зеніт Горна) і, коли вони опинились у зеніті, Лінецький міцно натиснув важелі. Десять ракет полетіло вниз з висоти 69 200 метрів, щоб вибухнути в повітрі на висоті 1000-800 метрів над контрольним постом міжнародного журі.

За дві хвилини знов спалахнув радіоекран:

«В дев’ять годин шістнадцять хвилин над мисом Горн прийнято червоні сигнальні ракети».

– Здорово! Ми лише на дві хвилини не випередили Мінде. Швед тепер ззаду!..

І вся вахта радісно захвилювалась. Скільки дозволяли бачити розірвані хвилі величезних хмар і кришталеві шари повітря, – на заході, на палкій півночі і навіть на холодному півдні – до крижаної Антарктиди вставало могутнє багатоводне велетень-море.

– Здрастуй, Великий і Тихий! – скрикнула Інна.

Повернувся радіант із своїми лініями, що біжать з одного центра. І не 232, а вже 233° стояло на автопілоті.

– Тепер у нас побіжать градуси невпинно – 234, 235, 236... 240... 241... 247... 257... І поки не буде рівно 270, тобто поки ми не опинимось у найнижчому місці нашого маршруту, в антарктичній його частині, на широті 62° 30′ і на 110° західної довготи, я не знатиму спокою. Я випереджу Мінде. У нас до здачі вахти 2600 кілометрів або 1 година 22 хвилини, – проказав нашвидку начальник другої вахти товариш Луценко.

– Радіо! – скрикнув Лінецький.

– «Ганза» пройшла Горн у 9 годин 20 хвилин. – Тепер нас не наздогнати! Нам вітри йдуть у тил, а йому і Мінде в ніс із швидкістю до 500 кілометрів, що відбирає в них від 30 до 45 кілометрів швидкості.

– Дати швидкість 2000 кілометрів, – наказав Іван Олексійович.

Від могутнього ракетного тремтіння здригнувся корпус літака. Злякавшись, стрибнув Лінецький до моторів, до компресорів, що вбирали гримучий газ із іоносфери. Він кипів і горів, ніби вирішувалась зараз доля його власна і його товаришів на стратоплані. Він зрозумів, що дух змагання пойняв начальника вахти, штурмана, другого пілота.

– Догнати Мінде! Видерти першість у нього.

Нагрівались стінки компресорів. Розпікались корпуси ракетних моторів, що стріляють гримучим газом. Здригались сталеві покрови висотного корабля.

І раптом радіограма:

«Я прошу зрозуміти моє становище.

Я швидше згорю в повітрі, ніж поступлюсь вам. Я повинен одержати приз, щоб врятувати свою дружину.

Мінде».

Ходив по кораблю його будівник Луценко. Стежив за роботою моторів. Чи не перегріваються, чи не загрожують літакові вибухом, а за ним стежив лячними очима схвильований Миша Лінецький.

І знову йшло радіо. Але вже з-за спини:

«Пане Мінде, просимо не спускати нас з очей. У нас горять мотори. На випадок катастрофи просимо вас врятувати наш корабель.

9
{"b":"642920","o":1}