«Ганза» знайшла найпідліший спосіб рекламувати шашки власного виробу для димових завіс».

Це була правда! В тісній кабіні «Ганзи» в обіймах один у одного лежали пілот і голова фірми й радісно реготали, як можуть реготати підлі люди, злочинці.

Москва, як і вся країна, стежила за змаганням. Мало хто спав в ніч на 19 серпня. Всенародне авіаційне свято закінчилось танцями по клубах, палацах і на вулицях. Тисячі пар виходили в ніч і на асфальті танцювали знову.

Сипались квіти на вулиці, сміялись дівчата, гриміла танкова музика. Фізкультурники Москви сіли на велосипеди і на очах у всіх створили на легких машинах іскрометний вело-вальс на честь Воронова та Луценка.

Десять пар велосипедистів, освітлених прожекторами, стрункі рухи і вся грація танцюристів створили незабутню картину.

Але надійшли страшні звістки: рятуючи «Ганзу», радянський велетень рискував собою. Яке ж було обурення чесних людей у цілому світі, коли вони о другій годині ночі дізнались про лукавство блазнів від науки, що через них радянські герої застрягли у 2600 кілометрах від мису Горн, у полярній завірюсі.

Ущухли в столиці веселощі. І важкі думки оволоділи містом. Воронячим кряканням вилітали з ефіру злостиві радіограми «Ганзи». Вона продовжувала летіти і насмілювалась знущатись. Радянський народ обурювався. Що буде, чим закінчиться змагання?

Штаб змагання не спав. В Тушино цілу ніч горіли вогні. Сергій Миколайович боровся проти сну. Тіні великої громадянської війни зависали над ним. Давнє почуття молодості охопило його. Та ж настороженість, пильне безсоння. Та ж готовість битися з ворогом, вийти з засідки і вдарити по його тилу. Та ж сувора зосередженість.

Але інші масштаби! Не за сто кілометрів діяв тепер ворог, а на протилежних пунктах земної кулі. На крайній півночі і на далекому півдні – в зимі, в льодах, у згаслому полярному дні. Ворог хитрував, і тепер з його підступної вигадки обурювався цілий культурний світ.

Сергій Миколайович напружено думав про вилазку ворога. Сувора зосередженість виявлялась у нього на обличчі швидкими рухами вій, під очима звисали набряклі від утоми пухлини. Він думав був надіслати на зміну літак РД, як літак військовий.

– Можна послати РД рятувати Воронова, але він прилетить до Антарктиди лише на восьму годину ранку. Отже, Воронов не встигне повернутись до Москви на призначений термін. А змагання мусить продовжуватись.

Марфа Миколаївна метнулась до сусіднього кабінету, де з радіотехніком працював друг Інни. Вона з слізьми на очах обняла його і звернулась з благанням:

– Володю! Думай про те, як повернути Інну! Інну, дорогий, і всіх товаришів... Повернути нам щастя.

Красін працював над метеозведенням, визначав новий зоряний маршрут (за три години зірки змінили своє положення). Відірвавшись од таблиць, він обняв матір Інни, поклав голову на її плече і попрохав подзвонити до планетарію, щоб астрономи й техніки, які відають механічним небом, були за десять хвилин коло зоряного верстата.

– Зірки – це ще не все! Головне – знайти пальне для розтоплення крижини, – нагадав Сергій Миколайович, заходячи до них.

Красін підвів очі:

– Я пропоную використати рідкий кисень. У них його вистачить.

Обличчя начштабу прояснилось:

– Але рідкий кисень з чимсь треба сполучити. Сам же він не горить. Потрібні: вугілля, метал, дерево або щось інше з того, що в них на борту. Отже, треба використати внутрішні ресурси. Ти вчений, скликай наших фізиків і розв’язуй завдання.

Скликані вчені сповнили кімнати аероклубу новим життям. Посідали за один стіл фізики й хеміки Москви, сіли поруч з Сергієм Миколайовичем. Випереджаючи напружений біг нічних хвилин, побігли по папері олівці та пера, розмічаючи таблиці вбирачів кисню, вираховуючи температуру кожного елементу. І в колективних зусиллях народилось розв’язання.

– Кисень – перша умова. Єсть на борту...

– Вугілля? Але вуглевбирач не можна зробити, бо сажі в них немає.

– На борту багато металу.

– Чи може горіти метал із потрібного для ракети силою?

– Горить магній...

– Ще краще – літій. Той літій, що з його стопів зроблено там багато які деталі.

– Так, так! Літій і магній. Алюміній. Електрон. Єсть на борту...

– Товариші, вирахуйте калорійність вибуху.

– І температуру...

– Єсть. Калорійність вища від піроксилінової. Температура вище двох тисяч градусів, – сказав один металург.

– А чи витримають камери спалення такі різкі реакції? Метали вільно окислюють середовище. Вони вплинуть на стінки камер.

– Я певен, стінки витримають! – сказав металург.

Колектив знайшов розв’язання, і воно для контролю пройшло крізь усі галузі науки. Учені старанно перевіряли кожну пропозицію, нещадно одкидаючи необґрунтовані проекти і затверджуючи лише те, що служило на користь польоту.

Розв’язання було знайдене о другій годині тринадцятій хвилині ночі за московським часом. В ту ж таки хвилину пішов в ефір радіонаказ знятись, використавши магній-літій.

«Для аварійного запасу бистриту дробимо алюміній, мішаємо з магнієм літієм». Таку відповідь дав екіпаж «Владимира Ленина».

– Ось бачите, товариші, радянська наука справді невичерпна! – вдоволено зауважив Агарін, встаючи з-за столу.

– Тому невичерпна, що за радянською людиною стоїть організований більшовизм – ЦК партії та його мудрий вождь! – відповів невтомний у роботі Володимир Красін.

Замерехтіли кольорові вогники на щиті радиста:

«Якої зірки триматись на зльоті? Ми відірвались од криги. Набираємо висоту.

Воронов, Луценко».

«Ваш місцевий час?» – спитав Красін.

«3 години 42 хвилини ранку на 101° 3′ довготи».

«Тримайте курс на Альфу Південного Хреста. Вона у вас у зеніті», – відповів, порадившись з астрономами, Красін.

– А ти не помилився? – стурбовано спитав начальник штабу перельоту.

– Прошу поїхати зі мною до планетарію, – запропонував Володимир, показуючи на чорному зоряному глобусі, як перемістилось небо за час їх роботи.

– До планетарію! – наказав Сергій Миколайович, і машина загула за вікном.

Там, на полотняному куполі, не знаючи хмар, дощів і туманів, горіло синім блиском південне небо.

Тонке дзижчання електроприладдя сповнювало півпорожню, прохолодну залу планетарію. Тихі яскраві світлячки, як синій безмежний сон, пропливали в безодній глибині ручного, слухняного неба. Дзижчання апаратів навіювало ліричний спокій, і недурно товариш Агарін сказав серед зоряної тиші:

– Тут навчаєшся поважати небо.

Повага до неба, любов до висот ставали новою рисою людини. Під дзижчання моторів, що керували небом, його Молочним Шляхом і тисячами зірок, легко мріялось про майбутнє.

Коли всі звикли до темряви, чудовий Пісенний Хрест, сусід Корабля Арго, що відійшов на захід, замиготів у зеніті. Міцний Центавр з яскравими зірками. Вовк із підібганими ногами, Трикутник і хижий Скорпіон заблимали на сході. Чорна безодня відкрилась поруч із Хрестом, відтінена хмарами Молочного Шляху.

Блиснув тонкий показувальний промінь, і голос, що виходив ніби з цілого неба (акустичний ефект планетарію), м’яко промовив:

– Над нами небо Антарктиди – шістдесят два градуси тридцять мінут широти. Таким його бачать наші стратонавти.