«Все ближче й ближче до рідної Москви летить радянський корабель! Стратоплан «Ленин» – гігант соціалістичної суперавіації, в цю хвилину перетинає меридіан міста Кіров. До Москви залишилось біля тисячі кілометрів. Ми певні, що радянський стратоплан прибуде до Москви в точно призначений час – о дванадцятій годині дня».

На вулицях – ріка з автомобілів, що пливуть лише в один бік – на північ, на північ – в Тушино. Багато громадян стривожені питанням:

– Як би встигнути на аеродром!

– Невже ми не проїдемо вісімнадцяти кілометрів раніше, ніж стратоплан свою тисячу кілометрів!

Всі розуміли цю стривоженість. Справді ж бо, велетень ішов з такою хуткістю, якої ще не бачив світ і яку йому забезпечив соціалістичний лад.

Летить «Владимир Ленин», і нема йому спину!

Він летить і кожну десяту хвилину сповіщає про свій політ. Дивно лише, що Мінде мовчить і не відгукується. Невже він випередив радянських пілотів і ховає свою таємницю?

Нарешті всі – в Тушино! І в цю хвилину радіо вигукує:

«Владимир Ленин» летить над містом Горьким!»

Знов тисячі машин, знов 600 000 народу поспішає на свої вчорашні місця.

Вчорашні... Хто сказав про вчорашні? Для героїв не було вчора. Вони не відставали від сонця і разом з ним прийдуть до Москви.

Гримлять оркестри. Гримить радіо.

– Невже Мінде прийде перший?

І раптом дізнались, що якийсь чужий стратоплан щойно знизився у Токіо, не витримавши нагріву ракетних струменів.

– Коли б це був Мінде, вільніше стало б на душі...

Але знизився, переможений простором, якого не зміг перестрибнути, без пального, з погорілими камерами спалення, апарат «Приват-Ганза». Зганьблені фашисти не спромоглися облетіти земну кулю і від ганьби не могли тепер з’явитися на обрії Москви.

Підходила дванадцята година.

Шумів величезний мільйонний аеродром.

Погляди проймали карту величезного СРСР, над яким уже пройшли суперпілоти. Глядачі рахували хвилини, що залишились до переможного спуску одного з двох. Плакала від напруження дочка Воронова, чекаючи батька. Дівчинка хотіла, щоб її батько обов’язково переміг американця. Іншого вона не припускала.

А Мінде мовчав. Летів на самоті. Чи спав він, натомлений, у кабіні, звірившись на пілота-автомата, чи розрядились у нього акумулятори? Ніхто нічого не знав.

Годинники пробили – по радіо з кремлівської башти – три чверті на дванадцяту. Спокійне небо сяяло, і лише дрібні баранці вийшли гуляти по його синьому полю. Тремтіли руки від нетерплячки. Напружено впивались у висоту погляди. Сотня аеропланів вилетіла наперед назустріч. Залишилось п’ять хвилин. Величезний макет здалека показував час:

11-57... 11-58... 11-59...

Сотні тисяч очей та об’єктивів направились у зеніт. Щось зачорніло маленькою цяточкою. Цятка збільшувалась, спірально знижуючись, і ось видно вже крила, і ракети летять униз, прорізуючи з 9000 метрів димними слідами атмосферу.

Димки тягнуться до землі і раптово вибухають сигнальними вимпелами. Спочатку не можна добачити кольору ракет. Заважає сонце і дим. Падають біноклі від напруженого вглядання.

А стратоплан тим часом окреслює коло над великою палаючою Москвою і кидає вдруге ракети.

– Червоні ракети!.. Червоний колір!

Тепер усі бачать, як «Владимир Ленин» летить над трибунами, пізнають його широке, рівне крило. І голос Воронова гримить із радіорубки:

– Радянські люди, використовуючи невичерпні скарби природи під керівництвом мудрого Йосифа Сталіна, з перемогою повертаються тепер до тебе, наша велика батьківщино!

Вигуки, салюти гармат. Громи оркестрів.

Москва, пролетарська столиця зустріла гідних своїх синів, славетних героїв.

Марфа Миколаївна сідає в авто і їде за Володею на стратодром.

Рупори, кіноапарати, мікрофони. Репортери, тисячі людей. Прорізаючи натовп, летить Красін. Він бачить попереду лише свою героїню. І коли вона сходить на землю, він хапає її в обійми і цілує. Люди знайомі і незнайомі цілуються, тиснуть одне одному руки, радіють і танцюють, як діти. Діти теж танцюють. І вся ця картина потрапляє на плівку кіноапаратів.

Інна хвилюється. Вона вражена щасливою зустріччю.

– Володю, Володю! – шепоче вона.

Мінде не прилетів до Москви на фініш, але не заявився і після того.

Його шукали в усіх напрямах, усіма засобами, поки на шостий день розшуку не одержали телеграми з Кермадека про те, що американський теплохід «Президент Гардінг» бачив, як на атоловий острів у Тихому океані з незнаних висот упав огненний метеорит. Швидкохідна шлюпка теплохода причалила до пустинного атолу, де сумно вигинались над океанськими хвилями «королівські пальми». Косі стовбури пальм відбивались у дзеркальній лагуні, оточеній кільцем коралових рифів і зелені. В лагуні лежали гарячі рештки метеорита.

Коли їх розглянули пильніше, виявилось, що то залишки погорілого стратоплана «Дух Вашингтона».

Сьогодні всіма засобами оголошено на весь світ рішення журі міжнародних змагань на політ в стратосфері довкола Землі.

«Переможцем світового польоту визнано радянських пілотів, команду радянського стратоплана «Владимир Ленин»!

Так, переможці радянські люди, виховані партією Леніна-Сталіна. Ця перемога свідчить про надзвичайну перемогу соціалістичної системи над капіталістичною! Це запорука майбутніх перемог нашої радянської суперавіації».

Так, це запорука майбутніх космічних перельотів, тих самих, про які говорить сьогодні афіша Московського планетарію:

ПІДГОТОВКА ДО КОСМІЧНОГО РЕЙСУ

ЗЕМЛЯ-МІСЯЦЬ

Лекція тов. ВОРОНОВА, командира стратоплана

«Владимир Ленин»

Красін ніжно цілує молоду дружину. Вони розмовляють про героїв, про минулі і майбутні їх подвиги, а навколо вигинаються скляні стіни московського планетарію з картинами зоряних світів, з монументом героя науки Джордано Бруно, спаленого на вогнищі, з бюстом першого астронома-більшовика Штернберга, що віддав своє знання артилеристам-повстанцям у грудневі дні 1905 року в славному місті Москві.

Але дзвенить дзвінок, запрошуючи вийти з круглого вестибюля на другий поверх, під купол полотняного неба.

Ідуть дівчата і юнаки. За ними йдуть Володимир і Інна, вони полюбили планетарій, де так затишно думати і мріяти.

Слухачі сідають. Згасає штучне світло. Чорний морок стоїть перед очима, знищуючи всі відблиски зовнішнього життя.

– Даю небо, – голосно промовляє чорне повітря рівночасно з усіх боків.

І синій незмірний океан зливою тропічного зоряного світла спадає на Інну, вона німіє від подиву, вражена видовищем.

З нічого, з мороку народились зоряні простори, обхопили колосальні світи. Але, як сині зоряні хмари, що тікають на всі кінці великого всесвіту, у неї у самої в душі вирують океани своїх, людських бажань.

І груди розриває жага невичерпного зростання, очі не можуть надивитися на всесвітнє змагання огненних мас, руки тягнуться до висоти, щоб зрушити всесвіт. Крізь висоти, через стратосферу, над іоносферою в небесні глиби, в космічні сфери віків і просторів летить людина, – єдиний герой світової історії.

І падають до ніг Інни комети, метеори розлітаються на всі боки, і хмари ракетних газів несуть міжпланетний корабель у безмежний світ. Хто ж він, цей летючий вихор?

Хто він, цей нестримний велетень? Хто він, коли під ним рідна земля, коли під куполом завойованого неба квітнуть мирні радянські держави, що усунули капіталізм з планети, долини звільненої Великої Індії з 900 000 000 щасливих людей, долини і високогір’я Китаю, де мільярд людей організував велику Робітничу Державу?