«З швидкістю обертання Землі», – подумав про себе той, хто брав участь в готуванні польоту, хто був ініціатором його і хто сьогодні вже показав свою роботу як повітроплавець. Це був Володимир Красін, високий, мужній чоловік, з правильними благородними рисами обличчя, з темними каштановими очима. Звичайний короткуватий руський ніс з широкими крилами надавав йому виразу зосередженої енергії, спокою, що сьогодні, проте, був порушений почуттям близької розлуки з молодою дружиною, з Інною.

Мине кілька годин, і Інна полетить разом з усіма навколо Землі до мису Горн, щоб відстояти славу любої соціалістичної батьківщини, Вона ж, країна Рад, виховала, випестила їх, і вони дадуть їй новий міжнародний рекорд.

Красін радів. Його дружина виконає свій обов’язок, обов’язок доньки до матері вітчизни.

Знаючи, що саме переживає Інна, Красін наблизився до неї, взяв її під руку, і вони, обоє схвильовані, обійшли навколо стратоплана. Всі давали їм дорогу, розступалися, і це ще більше хвилювало молоду жінку та її чоловіка,

Інна і Володимир замилувано поглядали на потужний стратоплан. Ось він – «Владимир Ленин»!

На височині шести метрів од землі починається його летюче крило, озброєне ракетними моторами, зробленими спеціально для іоносфери, де стратоплан забезпечений вічним невичерпним джерелом енергії – гримучим газом, чистою сумішшю кисню з воднем. Мотори на задній кромці крила виглядають немов стальні кулаки з виводами для використаного гримучого газу, що його компресори втягуватимуть безпосередньо з повітряного океану.

Крило містить у собі пілотську і штурманську рубки. Зараз крізь скло видно, як всередині походжає коло встановлених приладів аероплана сивоусий лисуватий Іван Луценко, конструктор багатьох типів аеропланів. Ось він придивляється до нових приладів, що їх винайшли в спільній праці Інна і Володимир. Інна стримано стежить за виразом обличчя конструктора: чи не помітив він чогось недоладного в тому зоряному телензометрі, який вимірюватиме відстань між зірками й даватиме точну картину майбутнього шляху.

Ось у кабіну ввійшов Воронов. Він швидко пройшов скляною галереєю, і тінь його голови пробігла по штурманських приладах. Задоволення заграло на обличчі Воронова. Інна знала чому: пілот знайшов печатки міжнародного журі на всіх контрольних апаратах і приладах цілими, не зламаними.

– Прилади автоматично покажуть висоту польоту, далекість його. Вони занотують за певним часом положення сонця і сфотографують за стратосферою ті сузір’я, що стоятимуть у зеніті, – сказала Інна і привітно повернулась до Красіна.

Красін стояв і милувався не тим, що робилося в кабіні, а своєю дружиною, її чистим рум’яним обличчям та розумними ясно-блакитними очима.

Так вони і стояли на лінії зльоту і цієї хвилини не помічали нікого, не маючи змоги одірватися одне від одного. Нарешті сльози радості забриніли на повіках молодої жінки, і вона промовила:

– Ти не сумуй без мене. Краще радій...

– Я й радію, – одповів Красін і справді посміхнувся, мимоволі зітхнувши, немов від перевтоми.

Тим часом навколо стратоплана настала дивна тиша. Команда, поділена на дві вахти, – одна вахта в блакитних комбінезонах, друга – в зеленуватих, – оточила свій стратоплан. Немов боячись, що якась несподівана пригода може пошкодити йому, товариші попросили всіх своїх рідних та знайомих відійти на кілька кроків від самольота.

Всі проводжаючі одійшли, і тепер «Владимир Ленин» відкрився очам, як неперевершена краса, як зразок точності, вмілого розрахунку крил, моторів і висувних закрилків, які могли то збільшувати, то зменшувати площину крила, залежно від висоти і вимог льотного режиму. На фоні людського натовпу літак виріс і немов піднісся, ось-ось стрибне в небо.

Раптом до старту під’їхала автомашина, і з неї вийшла сива підстаркувата жінка з чорними очима і тонким довгуватим носом, який надавав їй певної схожості з відомою народною героїнею – іспанською комуністкою Долорес Ібаррурі.

Це була Марфа Миколаївна, мати Інни Шевченко. Разом з нею вийшов Агарін Сергій Миколайович, начальник повітряних сил Союзу, людина струнка й рухлива, не зважаючи на солідні роки і сітку зморщок біля очей.

– Товариші Воронов, Інна Шевченко, Луценко, на хвилину до мене!

Інна почула виклик і разом з Красіним підійшла до Агаріна й матері, керівниці однієї з галузей Тсоавіахемівської авіації. Поки не з’явився Воронов і Луценко, Агарін мовчки посміхався, і цим страшенно зацікавив Інну.

– В чім справа?

– А от у чім, – почав Агарін. – Як голова бюро міжнародних змагань, запрошую вас до себе на десять хвилин. Там у мене вже сидять керівники американського і шведського стратопланів. Треба остаточно умовитись, як ви злетите, щоб о 12-ій годині точно в одному строю, крило в крило, з’явитись над аеродромом.

– А в нас час є? – спитала, нервуючись, Інна.

– О, часу вистачить! Зараз почнуться рядові міжнародні змагання на фігурні польоти, так що часу вистачить!

І коли вже сідали в машину, Марфа Миколаївна шепнула на вухо своїй доньці, що один з її суперників, американець Мінде, буде нервуватись під час польоту. З Нью-Йорка надійшла телеграма від його дружини, що банда рекетирів вимагає від неї гарантії, що політ Мінде буде переможний і що таким чином рекетири сподіваються одержати частину премії за самовільне рекламування його перемоги.

«Скільки ще дикого в Америці», – подумала Інна, і їй стало жаль хорошого талановитого льотчика Мінде, життя якого залежало від бандитів.

Тим часом на аеродромі почались звичайні демонструвальні польоти.

Серед напруженого чекання перша п’ятірка турецьких пілотів злетіла з поля і, окреслюючи велике коло, повернулася з північного заходу. П’ятірка промчала дуже низько. Темна шовкова стрічка, що зв’язувала крила літаків, залишилась ціла і тільки вигиналась од пружного вітру.

Привітальні вигуки супроводили турків.

Французи круто взяли вгору. П’ятірка швидкісних літаків почала креслити небо. Мертві петлі, штопори, бочки – різні складні фігури, в тому числі нова, вигадана французами і названа «президент», блискавично зміняли одна одну, заповнюючи небо. Фігуру «президент» (вона складалася з п’ятьох димних кілець, що зависали в повітрі, входячи одне в одне) народ зустрів палкими аплодисментами.

На французьку трибуну принесли кошики квіток та іменні подарунки. На вишці аероклубу підняли величезний національний прапор Франції.

Американці виставили свої автожири. Замерехтіли в повітрі рукаті пропелери. Машини стрибнули вгору по прямій і набрали висоту. Знизу вони здавалися маленькими крилатими дзиґами. Вони спускались і підіймались, робили круті віражі. Автожири ходили в повітрі, як акробати на стовпчиках. Їх вертикальний рух був повільний. І тоді вони нагадували крилаті ліфти.

Зоряний прапор США знявся на вишці, – журі присудило американцям одну з премій.

Третій відділ свята був особливо дивний. Коли почався показовий літ п’ятьох радянських винищувачів із стратопланами, що з’явилися в білому сліпучому світлі сонця на величезній висоті, всі замовкли і слухали гуркіт моторів. Гуркотнява звуковою лавою падала з висоти 9-12 кілометрів і знову підносилась у височінь.

Над полем пролетіла ескадра лінійних повітряних кораблів, велетнів типу «Максима Горького». Шістнадцять гігантів із замашними крилами несли знатних людей столиці (по шістдесят чоловіка кожний). Крила затулили небо, могутній рев моторів залив землю.

– Знімайте швидше! – кричали в запалі іноземні гості фотографам.

Пролетіли гіганти, і повітря сповнилось легкими машинами. Тисяча біпланів гриміла в небі. Йшов окрилений комсомол, гриміло небо, гриміли й серця. Тисяча літаків була передана Тсоавіахему.

Пройшли дирижаблі «Правды», шедеври літацького мистецтва. Зазвучали небесні струни, коли дирижаблі включили свої рупори і заграли авіамарш. Після дирижаблів з’явились нові літаки. Яскраву майстерність показали радянські пілоти в індивідуальному пілотажі. Комсомольці завоювали дві перші премії. Останні три дістались туркам, англійцям і американцям.