Так, це була справжня екваторіальна пряма, що дорівнювала довжині екватора. Цілий маршрут охоплював 40 000 кілометрів. Починаючись у Москві, він закінчувався також у ній.

Кулі висіли над Тушинським полем і плавно гойдались разом із своїми літерними транспарантами. Написи читали і перечитували, а в туманній тиші все так само стояли голубі, жовті, зелені, оранжеві, смугасті та однокольорові кулі. Завдяки їм зараз багато хто зрозумів, у чому полягає рельєф блакитного неба, що звичайно здається плоским і притисненим до землі. Сонячне проміння пробивало плівку легкого туману і горіло на гусячих лапках аеростатів та їх куполах.

Гул захвату знову прокотився по землі. Панорама блакитних поверхів зачарувала людей так само, як і готоване змагання трьох стратопланів.

За хвилину нова куля з багатокольоровим райдужним зафарбленням, уся в ромбах, підняла два нових слова:

...умова змагання...

Шістнадцята і сімнадцята кулі вистрибнули вгору і, наздогнавши перших на висоті шестисот метрів, стабілізувались. Вони вивісили в простір закінчення фрази:

...облетіти планету...

...за 24 години...

– Ого-го!.. Ого-го!.. – розляглось по трибунах. – Двадцять чотири години!.. Яку ж це треба набрати швидкість?

– Найбільша, відома нам на сьогодні, буде швидкість СС-1. Воронов дав тисячу триста п’ятдесят кілометрів, як же вони встигнуть облетіти Землю за двадцять чотири години?

На трибунах починались суперечки. Сперечались між собою робітники, колгоспники, студенти і професори. Сперечались іноземці, що позліталися з цілого світу на величне свято; кореспонденти світових газетних трестів; авіатори Франції, Туреччини, Америки, Англії, Швеції, Польщі та багатьох інших країн.

Ніщо не заважало дивитись на небесний спектакль, його головаті «артисти» повільно запливали вгору. Вже зливались літери транспарантів. Тільки яскраві смуги червоних слів, освітлених сонцем, горіли на голубому фоні.

Вісімнадцята куля чекала на свою чергу. Це був великий, добре наповнений аеростат, схожий на глобус. Біля восьми куль, що залишились на землі, порядкувала повітряна команда. Блиснув білий прапор на вишці Центральної Ради Тсоавіахему, і вісімнадцятий аеростат покинув землю... І ось на ясному фоні обрію з’явилась вигнута лінія, ніби сходило сонце. Купол мав яскраво оранжеве зафарблення. Ждали нетерпляче, на що обернеться такий схід сонця. За хвилину купол округлився, з’явилась лінія носа, вийшли ніби з-під землі очі, веселі ясні очі, і на трибунах скрикнули:

– ІЛЛІЧ!.. НАШ ІЛЛІЧ!

Над полем завис прозорий портрет великого Леніна... Вище куля за кулею сходили по блакитних щаблях. За Леніним постав новий велетень. І знову з трибун закричали:

– СТАЛІН!..

Це було ім’я вождя, що дав натхнення і високу стійкість радянським пілотам, ім’я, що було символом соціалістичних перемог.

Видовище двадцяти семи нерухомих куль із червоним намистом слів, художніх портретів, що прикрасили небо, зворушило всіх учасників світового авіасвята. Іноземці захоплювались одверто, – нічого подібного вони досі не бачили.

Туман тікав. Повіяв легкий вітрець, і багатоголове небо з усіма його поверхами плинуло на південь до Москви, до Палацу Рад, затягненого при вершині хмарним димком. Кулі розтяглись по небу на кілька кілометрів. Картина була незабутня. Сонце вирвалось із млистого полону й одним замахом залило поля. П’ятнадцять хвилин відходили кулі слідом за туманом.

Загув потужний мотор. Від повітряних хвиль полягла трава. Ще момент, і літак побіг по землі, сполучений тросами з десятьма планерами, що нагадували мініатюрні міноноски. Всі погляди зупинились на повітряному поїзді.

Десять планерів розійшлись віялом од ведучого літака. На висоті 1000 метрів вони почали відокремлюватись од тросів і легкими птахами заковзались у повітрі над величезним полем та півмільйоном глядачів. Літак незабаром сів, і тиша запанувала в небі. І дивно було дивитись, як планери засяяли своїми вузькими крилами над трибунами, знизившись безшумно, з ледве чутним присвистом. Десять планерів утворили срібне кільце, і ледве блиснув на вишці Центрального аероклубу вимпел, як зверху полетіли білі квадратики – програми світового змагання. Мільйон білих порошинок закружляв у сонячному вихрі. Вітер розкидав їх по всьому полю. Їх підхоплювали і читали:

ПРОГРАМА

міжнародних змагань в день авіації

на аеродромі Центрального клубу Тсоавіахему

Так, це було міжнародне авіаційне змагання. І вже не Париж, не Лондон, не Берлін і не Варшава стали місцем змагань, а столиця великого Радянського Союзу, який встиг завоювати першість в усіх міжнародних рекордах.

Радянський Союз демонстрував свою силу, і тому сьогодні Москва являла собою місто гостинності й привіту, властивих славному переможцеві.

В одному з кутків Тушинського стратодрому, де стояли підготовлені до польоту стратоплани, відбулася характерна для сьогоднішнього дня сцена.

Біля великого радянського стратоплана «Владимир Ленин» давно були закінчені підготовні роботи. Вся команда перебувала коло велетня, який височів над головами людей своїми біло-голубими крилами та багатьма ракетними моторами. На обличчях команди кожний з присутніх читав радісну думку: «Ми сьогодні летимо так далеко і так високо».

Перед відльотом ніхто не метушився. Всі були певні, що з технічного погляду з стратопланом все гаразд. Проте, в очах майже кожного з них світилась жадоба, яку можна помітити у голодних або спраглих людей. Особливо яскраво ця риса відбивалась у двох товаришів.

Перший з них Воронов, старий пілот-більшовик, людина поважного віку, мовчки походжав біля входу до стратоплана і дивився на своїх товаришів сіро-зеленкуватими очима і з стриманою поблажливою посмішкою. Саме ця посмішка і виблиск очей говорили, що старий пілот з величезним досвідом давно мріяв про політ навколо Землі за Бразильським маршрутом, давно ждав його. I от настав день здійснення давньої мрії. Як мандрівник поспішає в пустині до оазиса, так Воронов поспішав до своєї мети, стримуючи хвилювання останніх хвилин. Нарешті йому та його товаришам дозволять запустити мотори та знятись у надхмарну височінь, де вони мають випередити своїх повітряних супротивників.

І ясна жадоба, що виблискувала в очах пілота, тепер надавала його обличчю не виразу втоми, як це буває із спраглою людиною, а виразу енергійності й готовості до найтяжчого іспиту. Воронов був немов на пружинах. Здавалось, він не ходив на своїх легких ногах, а злітав, немов би думки його зарані підносили на височінь, якою полетить над стратосферою велетень «Владимир Ленин».

Друга людина, яка нагадувала в цьому розумінні Воронова, була молода жінка, вчений-фізик, білява Інна Шевченко з блакитними очима і тим суворо-допитливим поглядом, що характерний для настирливих людей, для впертих дослідників природи. На її світло-зеленому комбінезоні лежав відблиск сріблястих крил стратоплана, освітлених сонцем. Вона почекала, поки Воронов приєднається до її групи, і, ставши напроти нього, тихо сказала:

– Ах, як тяжко вичікувати останні хвилини! Це гірше мук. Товаришу Воронов, ви завжди такі веселі! Скажіть якийсь дотеп, розважте нас, може, сонце покотиться швидше, і ці звичайні авіазмагання теж швидше закінчаться.

– Ех, Інно, Інно! – засміявся перший пілот. – Я можу задоволити твоє бажання і сказати сонцю: котись швидше. Але ж тоді я не матиму змоги спинити його, і ти швидше постарієшся. Ти ж цього напевне не хочеш?

– Так, я не хочу старітись. Але в польоті в нас буде надзвичайна швидкість, і тоді сонце само спиниться, бо ми полетимо з швидкістю обертання Землі.