Тут не лякались гроз, але на всьому бачили їх каламутний відбиток. Повітряні маси передавали знизу догори низові поштовхи. Межа стратосфери піднеслась над Сахарою до 19 кілометрів. Там стояв важкий тепловий стовп і грибовидно поширювався верхніми струменями на суходіл і навіть на океан.

Заглядаючи в метеорологічне зведення, Інна стежила за паланням африканського континенту, що висаджував угору величезні маси повітря, які тікали пасатами на північ і на південь. Континент викидав на 20 кілометрову висоту тепловий протуберанець, теплову трубу або теплові стовпи, що розпливались над Африкою, допомагаючи низовим стратопланам – американцю і шведу – йти за вітром над екватором і на широтах тропіка Рака.

– За тропіком Козерога вас зустріне вал океанічних гроз. До самого мису Горн ітимуть хмарні вали, і лише в інтервали між ними можна буде побачити землю.

І справді, ця вказівка Красіна справдилась. Знавець стратосфери, астроном, що вмів урахувати всі потрібні деталі і земної, і космічної будови, він правильно змалював картину майбутніх гроз.

Інна вдивлялась у далекі води океану в телескоп. Збільшуючи в тисячу разів, він показував океанські вали в ракурсі згори – дивні, посмуговані промінням і тінню. Радіючи з чистого повітря, вона раптом натрапила над обрієм на ясну риску. Вона мимоволі скрикнула. Це був якийсь океанський пароплав. Деталі були розмиті просторами і коливанням повітря. Інні здалося, що вона бачить його зблизька. Корабель був ясний і білий. Він здавався туманним маревом, у якому плавали круглі цяточки.

З «Ленина» пролунало радіо. І пароплав відгукнувся. Це був «Феликс Дзержинский» – велетень– теплохід, звиклий до океанських мандрівок.

«Найкращі передовики вітають високий корабель. Подорожуючи навколо світу, ми певні перемоги «Владимира Ленина». Потеплішало на серці в пілотів. Вони подякували за вітання і почали перевіряти зоряний маршрут.

Воронов став поруч Інни і розглядав у бінокль чорне з багровим відтінком небо. Він бачив, як сонце, не заходячи, перекинулось на північ і ось уже дві години стоїть у північній півкулі, поволі знижуючись по лінії зеніту. Зірка Регул дві години тому перестрибнула через голови стратонавтів і слухняно йшла за палаючим сонцем, від якого, дивлячись на небо, захищали очі спеціальним козирком.

– Інно, стежте за альфою Секстанта, – і Воронов подав їй корабельний секстант, ім’ям якого назвали це бліде сузір’я.

Луценко глянув на хронометр. 4 години і 43 хвилини за московським часом. Секундна стрілка бігла до 44-ої хвилини. Інна стурбовано схилилась над зоряною і земною картою маршруту, розрахованого Красіним, і напружено чекала дзвінка, «Зззззззз...» – і кіноавтомат сфотографував на плівці сузір’я Секстант, а далі групу людей, схилених над апаратурою.

– Єсть! Ми пройшли екватор на три хвилини раніш, як треба за планом.

Воронов натиснув кнопку і викликав другу вахту, якою командував Луценко. З кабін один по одному з’явились: Оксана – другий пілот, штурман Михайло Лінецький і вихованець Луценка – Степан Шумилін. Вони прийняли од Інни її приладдя.

Але Інна не хотіла відпочивати. Вона не могла відійти від чорно-багрової безодні, де на тридцять сім кілометрів нижче мчав, випередивши їх, стратоплан «Ганза».

Даремно Воронов кликав її обідати «о дванадцятій годині». Інна втратила апетит. Воронов похитав головою. Не треба виходити з строю. Немає апетиту, значить розладнані нерви.

– Добре, прийду, – невпевнено відповіла Інна, стоячи, як заворожена, коло скляного борта і дивлячись у бінокль на багрово-зеленувату імлу, що тікала вздовж машини назад.

Одна думка бентежила її і навіть позбавляла рівноваги. Їй кортіло глянути в тил шведові, що випередив Мінде і летів попереду від них на чотирнадцять з половиною хвилин льоту.

Вона шукала в бінокль і навіть у телескоп ту блискучу крапку, якою ввижалась на початку «Ганза», і не знаходила.

– Інно, ви виходите з норми, – звернувся до молодої вченої будівник стратоплана, начальник другої вахти Іван Олексійович.

Вона вслухалась ще раз у рівний шум ракетних моторів, глянула на широкий розмах нового величезного сузір’я з щоглами, парусами, вантами, – на Корабель Арго, що вставав на півдні одночасно з Південним Хрестом.

Шість годин відпочинку. За мисом Горн вона знову буде на вахті, і тоді Корабель палатиме в зеніті.

Вона відчинила двері. На неї наштовхнувся радист. Її цікаві очі враз встигли прочитати:

«Ганза» попереду на 400 кілометрів».

«Вашингтон» набирає швидкості, але Мінде вражений...»

«Чим вражений?..» Вона не встигла розібрати, як радист уже зачинив двері. Перед нею з’явився накритий стіл. Воронов стояв, наливаючи в бокали вино.

– Інно!.. Без вас обід несмачний.

На легкому стратоплані, розрахованому на дві три людини, летів веселий Мінді.

Він був певен перемоги. Ця певність базувалася на старанній підготовці до польоту, на досвіді відомого перельоту через Тихий океан, коли молодий Мінде (пестливо Мінді), повітряний лихач, сів у свій одномісцевий аероплан і по черзі переміг ураганні вітри, сніг, туман і дощі, летівши 86 годин без відпочинку. Але з того часу минуло кілька років. І тепер він – пілот світового масштабу. Чому б йому знову не випробувати щастя?

На власні кошти він збудував стратоплан, витративши весь посаг дружини, доньки багатого банкіра. Його дружина теж вірила в успіх. Вона погодилась рискнути і заставила в банку всі свої брильянти й розкішні сукні. Вона шанувала свого чоловіка і відмовилась повернутись додому раніш, як почує про перемогу свого Джо.

І Джо поклявся не мучити чеканням свою Єванжеліну. Він відразу взяв темп і десять тисяч кілометрів ішов перший. Він гнав, як навіжений, свій апарат. Він різав кути міст. Він зневажливо поглядав на європейську дрібноту – на кордони держав, які для нього тяглись по кілька хвилин. Він Угорщину обхоплював одним поглядом. Він міг бачити одночасно половину Польщі і половину Румунії. Він бачив кінці Італії.

Він мислив океанськими масштабами і розумів рацію польоту лише тоді, коли під бортом у нього тяглись нескінченні вали Атлантики або океану-велетня – Тихого. Отже він мчав попереду всіх і посміхався з своїх супротивників. Він їх взивав чудаками і навіть дурнями.

Справді, уявіть собі. Він, Мінде, полегшив свій літак, як лише міг. Він усунув свою дружину від польоту, хоч досі вона незмінно супроводила його на всіх магістралях від Нью-Йорка до Європи або й до Австралії. Він звільнив на два тижні свого найкращого помічника, пілота Берлея. Він збудував стратоплан, розрахований лише на вагу пального, їжі та свого схудлого тіла.

А візьміть пілотів «Приват-Ганза». Їх троє. Сам капіталіст, голова фірми – Вільгельм Роньє. Пілот і начальник майбутнього міжпланетного товариства Ван-дер-Шлік, пілот голландець. І Вальтер Скальд, переможець Альп і Балканів. Вони у три рази більше взяли запасів. Літак важкий, опір великий. І хай «Ганза» має двигуни на п’ятнадцять тисяч сил, а «Вашингтон» тільки на сім, він, Мінде, має перевагу, в нього на одну одиницю ваги – 7000, а там – 5000.

При всій своїй симпатії до радянських пілотів, Мінде не міг стримати усмішки. Яке чудо вони спорудили! Висотний велетень для кругосвітніх рейсів на двісті пасажирів! Велетень, який летить напівпорожній з самою лише командою. А людей скільки в команді – три вахти! Хоч, правда, вони зведені в польоті у дві.

«Владимир Ленин» має в десять разів більший об’єм, як «Дух Вашингтона». І він несе на собі ракетні мотори в 40 000 кінських сил, і летить над стратосферою в іоносфері на висоті 62 кілометри. Іоносфера його моторам постачає пальне – природний гримучий газ. Американцеві іоносфера непотрібна. Хай летить у ній велетень, споруджений більшовиками. А проте (іронізує чемпіон Тихого океану), який програш у них! Програш психологічний. Який сенс бути одним із двадцятьох героїв? Навіть і в тому разі, коли «Ленин» перший прийде до Москви. Як узнати, хто справжній передовик, правдивий чемпіон висоти? І головне – один!