Просто, хоч жеребок кидай. От чудаки, так чудаки! Колективісти! Прихильники масового героїзму!
Мінде стримує регіт. Ні, немає у червоних чемпіона. І не буде.
А ось я, Мінде, я, Джо, – буду такий. Я не поділяв честі героїзму ні з ким, коли стрибав через Тихий океан, не хочу поділяти й зараз. Хочу сам бути героєм, особисто. Премія і, головне, світова слава буде лише моєю. Моє ім’я знову стоятиме в заголовках по всіх газетах. Про мене одного гримітиме радіо, і нічиє стороннє ім’я не заступить мої заслуги, не напружуватимуть пам’яті мільйони людей, згадуючи, хто ж такий летів ще з Мінде?
Так, я зробив краще, ніж шведи. Їм на трьох треба ділити премію. А мене самого покликала країна. Вона знову чекає мене на вершині слави. І я знов туди прийду, як законний владар стратосфери. І промовлю звідтіля знаменні слова:
– Я людина планети, герой потрійної слави…
Справді, його батьківщина, його країна вітала вже славетного Мінді, готувала йому подарунок, золотий пропелер. І він летів, покладаючись на почуття. Стежив сам за приладами, астрографом, зоряним телензометром і виконував одночасно роботу пілота, штурмана, механіка. Не дозволяв перегріватися моторові. Коли температура охолоджуючої маси в моторі дійшла до 70, а стінки вихлопних труб нагрілись до 800 градусів, він згадав, що камера спалення розрахована лише на 1000 градусів. При цій температурі розтоплювалися поршні, що викидали спрацьований газ – експлозит.
Отже він зменшив струмінь експлозиту і включив запасний охолоджувач. Він увімкнув штепселі радіо, готуючись передавати зведення свого польоту, але в цю хвилину взнав, що «Ганза» перейшла екватор раніш за нього. Джо затремтів. Він дав густий струмінь експлозиту і вирішив за всяку ціну випередити клятого шведа. Він переключив керування на автопілота, і літак помчав із швидкістю більше 1900 кілометрів, тобто швидше обертання Землі.
Але минала хвилина по хвилині, і чорна «Ганза» вперто йшла попереду. А Мінде бачив у бінокль її короткий опуклий хвіст, що випускав із своїх трубок жовті струмені спрацьованого газу.
Метушився, злився американець, «потрійний герой». Ледве він випереджав на кілька хвилин шведа, як той знову тікав уперед, і десяток виграних кілометрів пропадав марно. Знову спадав темп льоту. А тут, як на лихо, перегрівались експлозитні мотори (синтез ракети і дизеля), і температура стінок стрибала до 800 і навіть вище. Мінде вирішив плюнути на розсудливість і залишив сектор газу на прискорювальному режимі. Він слухав концерти з Вашингтона, і музика потішала його. Батьківщина кликала, хвилювалась за нього, і вперше він почув докори від Єванжеліни. Батьківщина долара проклинала свого Джо. Вона вживала заходів проти відсталого героя. І все це Джо слухав разом із музикою, червоніючи і почуваючи себе пригніченим. Він погоджувався із своєю батьківщиною. Неписаний закон конкуренції не визнавав поразок чемпіона. Краще вже загинути на полі бою! – казали його друзі.
Мінде хотів був подерти на клапті радіант-таблицю з густим віялом градусів. Він лютував, згадуючи «Ганзу», що йшла вже під кутом 232°, тим часом як він ще тримає крутий спуск з екватора – 230°.
Ще гукнуло радіо. Знов героя закликає країна... Але Мінде умлів. Він ледве не задихнувся від люті і жаху.
«Штаб рекетирів повітряного флоту засуджує вас. Ви полетіли до Москви, не підписавши з нами угоди, що десять відсотків вашої премії переказується в банк на наш рахунок».
– Грабунок! Бандитизм!.. – заволав Джо. – Єванжеліно, вживи заходів.
«Ви насмілились зазіхнути на законні, освячені звичаєм прибутки нашої асоціації. Та ми сподіваємось, що ви свою помилку виправите. Бажаємо перемоги!»
– Мерзотники, – відповів по радіо Мінде і на відповідь ще ширше розгорнув сектор газу. «Вашингтон» зірвався і з швидкістю 2000 кілометрів почав наближатися до «Ганзи», що впевнено, нестримно мчала вперед.
Швидше-швидше-швидше! Він наздоганяє. Швидше-швидше-швидше – він летить у хвості «Ганзи». Швидше – сузір’я Корабля встає на цілий зріст. Швидше – бо «Ганза» додає газу і знов тікає в далечінь. Швидше – перейдено Тринідад. Ще швидше – Ріо-де-Жанейро підвелось у голубому тумані далеко праворуч, і сині голови навколишніх гір біжать під біноклем на віддалі тисячі кілометрів.
Треба ще швидше. Хай рекетири-здирники смокчуть його соки! Хай беруть геть усе! Цінність – у ньому самому, в його літакові, в його дусі відчайдушного індивідуалістичного героїзму. Та ще – в коханні його вірної, відданої дружини,
– Швидше! – кричить мозок. – Швидше! – стукотить кров. – Швидше! – гримить радіо.
І котяться хвилі туману. Знову знижується за екватором стратосфера. Знов автопілот веде літак на висоті тих 23 кілометрів, де «Вашингтон» розвиває найбільшу, скажену швидкість. Зникає в глибині знайомий Атлантичний океан. Подає голос радіо. І чує він: штаб із Москви дозволяє «Владимиру Ленину» ступнево прискорювати літ. І чує він за спиною: на величезній висоті – 62 кілометри, у напруженій тиші йде радянський велетень з ім’ям світового вождя.
Велетень ще відстає, але хто може бути певний, що він не набере темпів? Батьківщина в нього інша, соціалістична – вона посилає своїм двадцятьом громадянам дружні теплі радіограми. Ось чує цілий світ, як один колгосп, десь біля Харкова, вітає Оксану Макарівну з успіхами на другій вахті і переказує їй про успіх її батька в роботі з новою гібридною пшеницею...
«...Без посіву, в десятий раз ця пшениця дала укіс. Твій батько Макар Степанович – герой соціалістичного землеробства. Прилітай, люба доню колгоспу, з перемогою. Вітай товаришів».
Мінде ніяк не міг зрозуміти, яке відношення має пшениця до рекордного польоту. Невже звістка про гібридну пшеницю відіграє роль психологічної пружини для героїзму в галузі авіації? Невже його почне випереджати радянський велетень, що полетів без запасів пального і збирає свій гримучий газ десь в іоносфері вище 60 кілометрів? Вітають Інну, Воронова. І летить найважливіша звістка до радянського велетня:
– «ПАЛКЕ БІЛЬШОВИЦЬКЕ ВІТАННЯ ГЕРОЯМ.
ЙОСИФ СТАЛІН».
Зникає в Мінде охота глузувати з більшовицького запалу. Не заспокоюють його жарти. «Ганза» по-старому веде перед, і п’ята тисяча кілометрів за екватором закінчується без перемоги, А тут ще Луценко повідомляє, що «Ленин» надолужив п’ять хвилин, далі ще три хвилини, за півгодини – ще чотири.
– Лечу за чотири хвилини від «Вашингтона». Коло мису Горн наздожену передовика.
Синіє на правому борту простора Бразилія, далі Аргентина. Встає щогла Корабля Арго в зеніті, і надзвичайно швидко наближаються широти мису Горн. Ось уже забіліли на далекому півдні круті снігові хребти Американських Андів.
– Швидше! Швидше!! Швидше!!!
І летить оскаженілий Джо. Летить, пам’ятаючи кохання Єванжеліни, летить, кленучи рекетирів-бандитів, що вимагають собі його премію. Летить і наздоганяє «Ганзу», залишаючи її за лівим бортом далеко позаду.
Випередив... випередив шведа! Зависли в зеніті вісімсот зірок Корабля, схиляється ліворуч палаючий Південний Хрест і біжать під ним білі верховини Андів.
– Швидше, швидше!
– На тисячу кілометрів випередити «Ганзу». Не пропустити Луценка наперед, і до самісінької Москви бути передовим.
– Бррраво!.. Брррравооо!.. – галасує, відгукується його батьківщина.
Мінде тепер ладен пробачити їй усі образи. Вона захистить його від рекетирів, від бандитів, що після Австралійського перельоту вкрали в нього і ледве не вбили кохану дівчину – ніжну хорошу Єванжеліну, яку він однині бере з собою за кордон. Грабунком премії віддячила йому батьківщина за нечуваний героїзм.
Він віддячить тепер бандитам, хоч би в які броньовані автомобілі вони посідали. Він з’явиться над Нью-Йорком на своєму літаку і перед тим, як спуститись, напише в небі димними літерами:
