– Доволі суперечок! – Воронов став коло апарата і продиктував радистові, що «Владимир Ленин» іде рятувати екіпаж «Приват-Ганзи».

– Інно, приймай вахту, – Луценко з усмішкою подав їй борт-бух.

– За моєї вахти рятувати команду, в якій є напевне фашисти?

Воронов спокійно подивився на неї.

– На Радянський Союз дивиться все людство. «Владимир Ленин» – символ радянського гуманізму. Зрозумій своїм молодим розумом значення нашого вчинку.

І ось по ширині крила ковзнуло сонце, повернувся зоряний чорний небосхил.

Корабель скерував свій курс на схід і почав плавно знижуватись.

Зникли висоти, сліпуче сонце.

Внизу буяла полярна зима, і густі снігові хмари диміли над нічним континентом Антарктиди.

Більш як півгодини розшукували загиблий стратоплан, поки нарешті побачили в темній таловині посеред трьох крижаних полів чорний корпус «Ганзи». Айсберги, впаяні в поля, закривали стратоплан і заважали рятувати його.

– Товариші, він димить...

Воронов побачив струмки диму на задньому краю крила. Зовні корабель був ніби цілий, але очевидно пошкоджений всередині. Інна взялась до своїх апаратів, що фотографують інфрачервоним промінням, і чомусь здивувалась, що корабель закрився димовою завісою. Вона побоювалась повного розгрому. Врятувати людей тоді було б неможливо.

Шиплячи згасаючими ракетами, велетень пішов сідати на широку кригу поруч «Ганзи». Воронов нікому не доручив штурвала і сам повів корабель на кригу.

І в холодній тиші прозвучало останнє його запитання.

– Іване Олексійовичу, перевірте запас гримучки. Чи вистачить знов повернутись на висоту ?

Луценко схилився до лічильників. Мовчки він махнув рукою: все в порядку. Підйом на висоту забезпечений.

Густий дим укривав корпус шведського стратоплана. Очевидно, «Ганзу» підвели до крижаного поля, і в м’якому світлі виникали тіні, немов по льоду бігали фігурки.

В різкому вітровому свисті клубочився дим, вигинались язики тьмяного полум’я. Здавалося, три чоловіка метушились на крижині і боролися з пожежею, заливаючи полум’я, що клекотіло коло сопла.

Інна захопилась рятуванням і навіть забула, що їй треба летіти до Москви. Зараз її друзі покажуть клас радянського гуманізму врятують шведів. Радянські громадяни покажуть цілому людству, як вони рятують.

Інна зрозуміла, чому сталась катастрофа: перевантажений нітрогліцерином, що вибухає в камерах спалення із швидкістю 3880 метрів на секунду, іноземний літак потрапив до рук людям, які заради премії й перемоги йшли на шахрайство. «Ганза» не могла бути передовим літаком у руках розлютованих шведів, які поводились під час змагання досить підозріло.

«Ганза» програла бій моторів і бій людей. Тому вона й горіла.

Незабаром люки літака відчинились, і свіже повітря полярної зими (на південній півкулі 18 серпня дорівнювало 18 лютого північної півкулі) ринуло в каюти «Владимира Ленина».

Воронов і Луценко виносили все потрібне для рятування іноземної команди, а потім з вантажем, з апаратами помчали по крижаному полю. Вони тонули в снігу, потрапляли в розколини, вистрибували і знову бігли.

Навколо свистів вітер, здіймаючи хуртовину. Над обрієм ледве блимало південне сонце, прориваючись крізь укриття полярних туманів. Задля безпеки Воронов зупинився за 800 метрів від «Ганзи». Залишивши на кораблі Оксану Макарівну і Мишу з механіками, він з помічниками вийшов на поле, озброєний всіма протипожежними засобами. Вони несли вогнегасники і балони з рідкою вуглекислотою. Треба було охолодити поверхню баків, де зберігалася убивча енергія нітрогліцерину.

Самовіддано бігли радянські люди назустріч пожежі. Хуртовина дужче й дужче завивала навколо. Воронов ледве встигав розставляти вішки, щоб не заблудити, вертаючись. Зимове сонце вже заходило за обрій. З болем у серці дивилась на нього Інна: порушувалась умова польоту – йти врівні з сонцем, нарівні з місцевим часом, – дванадцятою годиною. Втрачалось досягнення першої половини маршруту – заходила перша година дня.

– Швидше, товариші!.. – і Воронов побіг, завдавши на плече важкий балон рідкої вуглекислоти.

Всі побігли. А хуртовина вила, страшна полярна хуртовина. Сонце сховалось. І навіть досі нерухомі айсберги сповнили повітря крижаним хрускотом... Затріщало льодове поле.

Негода оскаженіла, не рахуючись з людськими намірами. Вона порозкидала рятувальників, і лише вірьовка, протягнена від одного до одного, врятувала радянських пілотів. Вони задихались і падали від поривів вітру. Біла мла запнула все. Ніхто не міг сказати, що трапиться з іноземцями. Ураган міг роздмухати вогонь, і тоді щосекунди «Ганза» могла вибухнути.

У Інни замерзли брови. Зуби стукотіли від холоду. Вона несла важкий вогнегасник і думала: «Мабуть, ворогів рятую! Що ж, так треба!»

Інна одпльовувалась від снігу, кликала Воронова.

Начальник експедиції з жахом думав про те, що ураган може продовжуватись хоч цілу добу. Буря може зірвати і рятування і продовження польоту.

– Товариші, держись! – кричав він. – За мною... Лівіше. Я почув запах диму.

Справді, дух пожежі летів на них. Все ближче й ближче підходили вони до місця посадки «Ганзи», але кружляли і нічого не могли знайти. Буря люто знущалася з них: твердий сніг бив в обличчя, дубіли руки й ноги.

Люди зривались у ями, кричали. Тяглись один по одному, але йшли.

Та ось майнула чорна тінь попереду. Забабахкало, забумкало, часто, безперервно. Крізь вітровий свист долетіли громи ракетного вибуху, і серця рятувальників здригнулись. Інна не витримала. Сльози покотились у неї з очей.

– Запізнились. Вони вибухли! – і свідомість катастрофи зупинила її на місці.

Воронов упустив балон. І дві хвилини витратив, щоб витягти його з замету. А хуртовина співала урочисту пісню над висадженими «ганзівцями». Але поруч ударив новий вибух. Над головами блиснули огненні мечі, і газовий стовп звалив людей на сніг. Важка маса промчала вгору і загула в білому затьмареному просторі.

– Що воно таке?

Воронов смикнув шворку. Раптом повернув назад і, весь обліплений снігом, похитуючись од втоми, крикнув товаришам:

– Шведи зірвались... Вони від-ле-ті-ли... Вони нас обдурили! Вони скинули на лід кучу димових шашок!

– Яка підлота! Ясно, на таку підлість можуть піти лише фашисти!

– Як же ми тепер надолужимо своє?

Новий удар незабаром упав на рятувальну партію. Виявилось, що стратоплан примерз до крижини і наполовину був занесений снігом. Як тепер має стратоплан піднестись на висоту, щоб досягти 62 000 метрів і використати дарове пальне?

Воронова не можна було впізнати. Втомлений, обмерзлий, він обурювався. Що могли відповісти співучасники рятувальних робіт?

Та крізь бурю думок проточилась головна думка. «Видерти з крижаного полону стратоплан!»

В кабінах горіли огні. Люки замело снігом, але вікна все одно не допомагали: полярний морок сипав снігом, готуючись укрити крило, як малу хатину, і остаточно впаяти гондолу корабля в кригу.

– Вилетіти... але як? Де брати пального?

А тут радіо прийняло нову хвилю:

«Ганза» просить не хвилюватись за її долю. Все в порядку! Якщо ви самі пошлете «SOS», попереджаємо – рятувати ворогів не будемо».

Інна повільно прочитала радіограму, і ненависть, невичерпна, нескінченна ненависть, охопила її серце: вона ціле життя присвятить боротьбі з такими негідниками, як фашисти Ронье і Ван-дер-Шлік. Обурення було безмежне. Радіо кричало знов: