Роньє, Ван-дер-Шлік, Скальд».

Лінецький затурбувався, заметушився, Луценко зробив йому зауваження, тоді помічник Інни нахилився до обличчя конструктора і зашепотів:

– Стінки моторів перегріті. Температура стінок – 1000. Сопла можуть відлетіти, і ми позбудемось керування.

Луценко подивився на нього і ще раз суворо нагадав:

– Ми не знаємо меж! Нам не страшне перегрівання моторів.

Лінецький ще раз нахилився:

– Я маю право попередити вас! Де тут вилізти? В океан? На крижину? – і додав у відповідь на важкий погляд Луценка: – Апарат не може летіти з такою швидкістю. Компресори на встигають накачувати гримучий газ у балони.

Воронов був присутній при цій розмові. Він вирішив піти до кабіни мотористів перевірити слова Лінецького, як працюють пірометри, що вимірюють величезні температури на небезпечних місцях ракетного знаряддя. Турбота за вдалий політ пойняла його. Він не злякався, він хотів випередити Мінде і свідомо пішов на певний риск. Але не хотів горіти в повітрі. Хай на це наражаються безумці, подібні до Мінде або Роньє.

В кабіні мотористів справді пекло. Перегрівання моторів давалося взнаки. Камери спалення гуділи, як домни. Власне кажучи, то були справжні динамічні домни, бо в них клекотів вулканічно міцний газ, безупинно подаваний до форсунок. Пірометри, припаяні до стінок реактивних моторів, показували, здається, перейдену межу нагрівання.

– Тисяча шістсот п’ятдесят градусів жару.

Він поклав руку на стінку, обкладену азбестом і тепловою ізоляцією. Але стінка була гаряча, і долоня Воронова відскочила від мотора. Мотористи мовчазно стежили за його рухами. Тут стояли Шумилін, Юматов, Стуруа – нове покоління ракетонавтів.

– Що, вкусила? – спитався Юматов.

– Справді, кусається... – і Воронов, усміхнувшись, відійшов.

Мотори з їх складними трубами, з добре обміркованою системою подачі гримучого газу (76 процентів водню і 24 проценти кисню) невдоволено бурчали. Дрібні поштовхи від вибухів у п’ятнадцятьох ракетах струшували кабіну більш, ніж звичайно. Здригались стіни, двигтіла підлога. Мотористи так само стежили за вибухами, як і Михайло Федорович. Вдивляючись у їх молоді обличчя, Воронов не бачив ніяких ознак переляку. Вони працювали як більшовики, ладні зустріти на шляху всякі труднощі.

Тоді Воронов попрохав дозволу відкрити вічко і поглянути на аванкамеру, складову частину компресора, де згущувався гримучий газ. Через вічко можна було побачити, чи не проходять струмки ракетного щосекундного безперервного вибуху до аванкамери. Бо як тільки сюди пройдуть іскри, вогонь охопить балони, і тоді не бачити їм Радянського Союзу, не бачити рідної землі.

В аванкамері було темно. Тільки інфрачервоне проміння, непомітне для ока, виходило від нагрітих стінок аванкамери і фіксувалося «фотооком».

Гордість за вчених, що здобули новий метал, охопила Воронова. Бистрит, реактив елементу 246 – надзвичайно вогнестійкий, він не зазнає ніяких деформацій, хоч як казиться в камері спалення вогонь із температурою до 2000 градусів.

Гордий і впевнений повернувся Воронов до командирської рубки.

Там, стурбована, зібралась перша вахта. Інна, Мурзаєв забули про відпочинок і сон. Вони стояли перед конструктором Луценком і чогось ждали. Інна сердито стискала кулаки:

– Нам треба збільшити швидкість! Треба!

– Товариші, годі... Я даю наказ збільшити швидкість! – і Воронов узяв у руку телефон.

Але ввійшов радист із телеграмою від Мінде:

«Ваша швидкість 2000. Моя – 2100».

– Його – 2100. Наша буде 2200, – і командир корабля спокійно віддав наказ збільшити швидкість.

Корабель здригнувся від нових поштовхів. Хвилина мовчання, суворого й рішучого, ринула на команду корабля. Всі розійшлись по місцях. А штурман відзначив нову зірку в Арго, на яку їм треба було тримати курс при збільшенні швидкості. Перша вахта пішла відпочивати до салону. Але ніхто не міг відпочивати. Всі забули про сон.

А час біг назад, «Владимир Ленин» випередив сонце і зоряний час. І вже весь палаючий небосхил обертався зворотним рухом на схід із заходу. Якщо екваторіальна швидкість обертання Землі дорівнювала 1575 кілометрам на годину, то при швидкості 2200, та ще перенесеній на полярні широти, де швидкість планети удвоє повільніша, час повинен був відступати дуже швидко. 12 годин дня раптово змінились на 11. Годинникову стрілку так званого місцевого часу, установлену для контролю в салоні, стратонавти безперервно переставляли назад.

– Пам’ятайте, до здачі вахти випередити Мінде...

Стрілка місцевих показала 10 годин 50 хвилин, далі 10 годин 45 хвилин. Нарешті на довготі 100° – 10 годин 35 хвилин.

Відбувались шалені перегони. Вахта стояла коло апаратів, і штурман корегував зоряний курс, за допомогою Володимира Красіна, через радіозв’язок. Вище підносився на сході полум’яний Оріон. Падав набік Південний Хрест. Ховались за обрій Велика Медведиця і Лев. І щодалі більше відставав шведський корабель.

Мовчання супроводило напружену працю. У мотористів важко було дихати. Вони часто виходили в коридор трохи охолонути. Раптом ударило радіо:

– SOS... SOS… SOS...

Це трапилось тоді, коли зблідлий від напруження й турбот Воронов уже вважав, що за всіма розрахунками Мінде ось-ось залишиться позаду.

– Це напевне Мінде... Він горить!

– SOS... SOS… SOS...

Штурман моментально закріпив на радіанті курс 270 чистий курс на захід, у місці найбільшого зближення з Антарктидою, тобто на 62° 30′ південної широти і 110° західної довготи.

«Рятуйте наш стратоплан. Ми розвинули швидкість 2250 кілометрів, сподіваючись випередити противника. Але сопла від перегрівання розлетілись на шматки. Мотори не працюють, ми плануємо, внизу Тихий океан з висоти 22 070 метрів. Координати 62 і 11 південної широти, 101 західної довготи.

Команда «Приват-Ганзи».

Ставала перед очима картина азарту, що оволодів командою «Приват-Ганзи». Очевидно, пожежа спричинила розрив оболонки, де зберігались вибухові речовини. Зараз шведи спускаються до крижаних безодень Антарктичного океану на півтори тисячі кілометрів од пароплавних ліній між Новою Зеландією і Америкою, у найбільшому віддаленні від островів і континенту.

Отже, один співучасник вибув із змагання. Чи не чекає така участь і решту?

Радист повідомив, що сигнали SOS прийняті «Лениным». Швед нічого не відповів. Але перегукування в ефірі продовжувалось.

«Я вас чую. Повертаємо на південь. Будемо на другий день. Тримайтесь.

Теплохід «Президент Гардінг».

Хвилина занепокоєння. Відповідь сумна й рішуча:

«Боїмось, що ви запізнитесь. Нас відділяють 1560 кілометрів... Містер Мінде... Містер Мінде... поверніться і врятуйте нас.

«Приват-Ганза»

Мінде відповів просто.

«Я рятую свою дружину. Я проклинаю націонал-соціалістів. Хай вас рятують рекетири».

В командирській рубці стратоплана «Владимир Ленин» на якусь хвилину настало замішання. Луценко задумано схилився над радіожурналом і вичікував відповіді з Москви від штабу, бажаючи погодити свої дії з керівниками штабу, бо летів же не просто стратоплан, а учасник міжнародного змагання.

Воронов рішуче підвівся.

– Чому мовчить наша столиця?

Треба було самим вирішувати, чи рятувати членів добровільного товариства «Приват-Ганзи».

Воронов скликав обидві вахти.

– Що робити? Летіти до Москви чи повертати назад?

– Рятувати? – скрикнула запально Оксана Макарівна. – Нізащо! Я їх ненавиджу! В команді є фашисти!