Одзвучало небо, і з висоти почали спускатись парашутні групи. На величезних різнобарвних шовкових зонтах летіли жінки.

Завершуючи парашутну програму, з неба плавно спускався макет султанського палацу. Два фонтани розкидали на всі боки сріблясті бризки.

Це була одна з картин опери «Запорожець за Дунаєм».

З неба спускався разом із палацом симфонічний оркестр. На висоті 500 метрів загриміла східна музика, а на прозорій целулоїдній підлозі летючого палацу затанцювали балерини.

Аеродром затих. Тисячі біноклів підвелись угору. Музика, по-справжньому «небесна», захмарна, ніжним закликом розлягалась по землі.

Ніхто ніколи не чув такої м’якої музики. Була вона ніжна і розливна, як пісня жайворонка, бо її звуки падали згори вниз.

Музику не тиснули стіни і стелі, вона лилась вільна, весела, плавно розливаючись, як весняна вода по зеленому парку.

Музику встигли записати на плівку, поки оркестр на парашутах торкався землі. Султанський палац підстрибнув і чудно звалився набік.

Оркестр спустився багато краще. Але спохвату два скрипалі зламали смички.

За п’ять хвилин аеродром знову був чистий. Глибока мовчанка, як купол незримого парашута, вкрила поле з його шістьмастами тисяч гостей.

Стрілка годинника повільно насувалась на цифру дванадцять. Погляди зосередились на північній частині неба, – саме звідтіля, із стратодрому злітали «вони» о призначеній годині.

На командній вишці клубу знялись державні прапори всіх країн, що брали участь у святі.

Ліворуч на полі гримнув гарматний салют. Здалека почулось і, зростаючи, насувалось глухе ревіння стратосферних літаків.

З півночі поруч, крило при крилі, йшли «вони». Лінія крил зливалась у хмарній імлі, і не можна було вгадати назв літаків. Та за півхвилини правий стратоплан відокремився величезним суцільним крилом з ледве помітними соплами ракетних моторів. Темний струмінь диму відтінив ясні слова на його розмашистих крилах: «Владимир Ленин».

Сусідній стратоплан, невеликий і верткий, ніс на крилах американські зелені п’ятикутні зірки в білих колах і чорні латинські літери: «Дух Вашингтона». Третій був великий і здавався швидкохідним. Поміж тонкими крилами можна було помітити яйцеподібну кабіну, закінчену звичайним для літаків хвостом. Рисунок крил нагадував старовинний літак. На ньому стояло два слова: «Приват-Ганза». Це означало, що приватна шведська авіаційна фірма взяла участь у змаганнях на швидкість.

Три стратоплани йшли поруч, окреслюючи повільне коло над Тушино. Земля затремтіла від глухого незвичного гуркоту висотних моторів. Вигуки, овації, оплески, хорове «ура» повіддю залили Тушинське поле. Три могутні салюти зенітної артилерії потрясли землю. Сотня багатокольорових ракет вистрибнула в небо, і все поле потонуло в нестримних громових вибухах. Це був початок. Початок виключно важкого змагання на рекордну далекість. Як не затремтіти від радощів серцям радянських патріотів! Як не хвилюватись іноземцям, що приїхали подивитись на змагання!

 Цілий світ здригнув, коли о дванадцятій годині за московським часом три стратоплани почали третє висотне коло, набираючи висоту в тридцять тисяч метрів. Тільки дві хвилини їх бачив світ. Вони йшли, шиплячи соплами, зменшуючись у розмірі. Далі вони потонули в голубому басейні неба.

Раптом на землі вибухнув новий огневий салют. В небо вийшов дирижабль і кинув хмару димних бомбочок:

«ЄСТЬ – У ПОЛЬОТІ»

Розпочалась завзята гонитва сталевих коней. Ніхто не залишав аеродрому. П’ять хвилин після відльоту ще гриміли оркестри, а радіодиктори вже повідомляли:

«Стратоплани пройшли півтораста кілометрів».

Ще за п’ять хвилин усі знали, що вони проходять басейн Дніпра і Прип’яті. В якийсь неозначений момент літаки перетяли радянсько-польський кордон і на сороковій хвилині льоту були над Львовом. Літаки линули, як метеори. Вони перетинали держави, вони перетяли ще два кордони – польсько-чехословацький та чехословацько-угорський. Вони вдирались у повітряні стовпи[1] держав і мчали, як комети.

За чотирнадцять хвилин польоту від Львова вони були вже над Будапештом і ще за сім хвилин залишили Угорщину, щоб летіти над гірською Югославією і переступити ще за якісь шість хвилин Адріатичне море.

Вже летіли по світу веселі звістки:

– Для них Польща – п’ятнадцять хвилин льоту.

– Чехословаччина – чотири хвилини.

– Угорщина – чотирнадцять, а Італія – тільки сім.

– Вони щойно пройшли над Римом...

– Хто попереду? – гриміли юрби, і, як бурю, посилали рупори відповідь:

– Попереду йде американський стратоплан!

– Попереду – «Дух Вашингтона» на чолі з льотчиком, переможцем Тихого океану, містером Мінде.

– Мінде випередив шведа на п’ять хвилин льоту, тобто на 135 кілометрів.

– А що чувати про радянський стратоплан?

Рупори довго мовчали, але згодом диктор тихо промовив:

– Пілот Воронов та Інна Шевченко проходять над Римом!

– Над Римом, але швед уже проходить край Сардинії! Американець навпроти острова Мальти!

І знову рупор твердить одне:

– Радянські пілоти не поспішають. Вони певні перемоги, як ніхто. Вони відстають лише на п’ятнадцять хвилин.

Слухачі вираховують, скільком кілометрам це дорівнює.

Охочі математики швидко обчислюють, що Воронов відстав на 380 кілометрів від американця Мінде. Цифра вражає. Чому літак відстає? Хто йому дав право? Центральний клуб Тсоавіахему штурмує цікава юрба. Дехто проривається до кабінету Шевченко, Марфи Миколаївни. Хай вона скаже, чому її донька, Інна, не поспішає.

Марфа Миколаївна втішає, заспокоює молодь. Радянський велетень відстав тому, що «Владимир Ленин» злітав угору, бо він розрахований на висоти в іоносфері, вищі за 62 кілометри, де є в повітрі вільний гримучий газ, невичерпне паливо для стратоплана. Він не перевантажений так, як швед, земним паливом. Марфа Миколаївна чекає, що товариші залишать її: у неї багато своїх турбот. Вона має обов’язок зноситися шифром із стратопланом. Але молодь не йде від неї.

– Отже, «Ленин» летить удвоє вище, ніж ті два стратоплани?

– Так. Він має можливість подвоїти швидкість!

– Але чому ж вони не подвоюють і йдуть у хвості?

Марфа Миколаївна нагадує про те, що в змаганнях, особливо на рекордну далекість, перемагає той, хто спокійно йде до своєї мети. Перемога «Владимиру Ленину» забезпечена. Його ведуть більшовики: перший пілот – командир Воронов, другий пілот – Оксана Макарівна, будівник стратоплана Луценко, завідувачка наукової частини Інна Шевченко. З ними летять ще штурман астроном Миша Лінецький, електрик Мурзаєв, моторист Юматов та інші.

Молодь розійшлась, обмірковуючи вголос почуте. Але нові звістки її знов не потішали.

Середземне море було перетяте. «Вони» пройшли над горами Атласа і о другій годині дня за московським часом промайнули над Біскрою, останнім містом перед могутньою пустинею Сахарою. Мінде упевнено йшов попереду третю годину. Відстаючи від нього то на п’ять хвилин, то на три, то на одну, наздоганяв чемпіона Тихоокеанського перельоту «Приват-Ганза», шведський літак.

Коли «Ганза» наближалась до «Вашингтона», шведи стріляли в повітря і пускали ракети. А велика батьківщина «Ленина» стежила за чітким, дивно спокійним польотом свого велетня. Протягом двох годин він набрав звичайну швидкість і все так само відставав од Мінде на 15 хвилин.

Раділи американці. З ними сперечались шведи, обіцяючи загнати Мінде на полюс. Вони йшли в заклад. Радянський народ чекав нових звісток. Нові звістки були такі:

– Мінде збільшує швидкість. Він летить на висоті 27 кілометрів із швидкістю 1630 кілометрів на годину. Роньє Вільгельм і Ван-дер-Шлік на «Ганзі» йдуть на висоті 25 кілометрів із швидкістю 1670. Вони незабаром наздоженуть Мінде.